Маха гола, стр. 29
Старий! Нікчемний! Невже ж він гірший за отих хлопчаків, що упадають за графинею де Альберка, він — чоловік, відомий усій Європі, той, на кого, бліднучи від хвилювання, дивляться захопленими очима всі сеньйорити, які розписують віяла та малюють акварелями пташок і квіти!
«Ми з тобою поговоримо про це згодом, сердешна жінко, — думав він, і губи його кривилися в невидимій у темряві злісній посмішці. — Ти ще побачиш, чи слава чогось варта, і чи справді мене вважають за такого старого, як ти гадаєш».
З хлоп’ячою радістю відновив він у пам’яті все, що відбулося в сутінках у його студії: згадав, як поцілував графині руку і як вона сиділа в солодкому забутті, згадав її слабкий опір і доброзичливість, що давали йому надію на більше. Він смакував ці спогади, втішаючись уявною помстою.
Потім, перевертаючись у ліжку, мимохіть торкнувся тіла Хосефіни, яка, здавалося, спала, і відчув майже огиду, ніби зачепив якусь тварюку.
Вона йому ворог: вона знівечила його талант, отруїла особисте життя, збила його на манівці як художника. Він певен, що створив би небачені шедеври, якби не спіткався з цією жіночкою, котра каменем повисла йому на шиї. Її німий осуд, її невсипуще стеження, її вузьколоба й нікчемна мораль добре вихованої панни обплутали його, мов путами, збили з обраного шляху. Її гнів та нервові вихватки приголомшували його, принижували, відбивали в нього всяку охоту до праці. Невже він має мучитись отак усе життя? Реновалес із жахом подумав про довгі роки, які йому лишається ще прожити, уявив собі свою життєву дорогу — одноманітну, закурену, нерівну і кам’янисту, уявив, що по ній доведеться іти й іти, напружуючи всі сили, не маючи змоги ні постояти, ні посидіти в прохолодному затінку, не маючи права ні на захоплення, ні на пристрасть, іти, тягнучи за собою важкий ланцюг обов’язку, на другому кінці якого волочитиметься завжди сварливий, завжди несправедливий ворог, що з хворобливою егоїстичною жорстокістю не спускатиме з нього інквізиторського погляду, пильнуючи кожну мить, коли ослабне активність розуму, коли прийде сон, коли він припуститься найменшої необачності, щоб викрасти його найінтимніші думки і потім пожбурити їх йому в обличчя з нахабством задоволеного своїм чорним ділом злодія. Оце таким має бути його життя!.. Господи!.. Ні, краще померти.
І тоді в темних закапелках його мозку голубою іскрою сяйнула моторошна думка. Реновалеса затопило жагуче бажання — таке несподіване, аж у нього мороз пішов поза шкірою від розгубленості та подиву. «От якби вона вмерла!..»
А чом би й ні?.. Завжди хвора, завжди сумна, вона, здавалося, затінювала його крильми своєї душі, чорними крильми крука, що зловісно кружляв над ним і кружляв. Він має право вирватися на волю, розбити на собі кайдани — адже він зрештою сильніший. Усе своє життя він прагнув слави, а слава — це омана, коли вона не є чимось більшим, аніж холодна пошана публіки, коли вона не дає митцеві справжньої творчої радості. Перед ним ще багато років діяльного життя; він ще не втратив змоги порозкошувати на грандіозному бенкеті втіхи; він ще зможе пожити, як декотрі художники, що ними він так захоплюється, ті, хто щодня п’яніє від насолоди, хто працює в атмосфері буйної волі.
«О, якби вона вмерла!..»
Йому згадалися якісь прочитані книжки, де інші, вигадані люди також бажали чужої смерті, щоб мати змогу вільно задовольняти свої вподобання і пристрасті.
Зненацька він ніби прокинувся від жаского сну, вирвався з обіймів кошмару і відчув глибоке хвилювання. Сердешна Хосефіна!.. Він жахнувся своїх думок; його охопило похмуре бажання розпекти своє сумління, щоб воно розжарилося, мов залізо в горні, яке шкварчить і сипле іскрами від найлегшого доторку. Не ніжність спонукала його знов пожаліти дружину, зовсім ні, він і тепер злився на неї. Але раптом подумав про роки злигоднів, що їх вони пережили разом; про те, як вона без жодної скарги, без жодного слова протесту пішла на великі жертви, щоб підтримати чоловіка в його боротьбі; подумав про її тяжкі пологи, нелегке материнство; про те, що вона вигодувала груддю їхню дочку, їхню Міліту, яка, здавалося, висмоктала всю снагу з материного тіла, і, мабуть, тому воно так знікчемніло. Який це жах — бажати її смерті!.. Нехай живе! Він усе витерпить, до кінця виконає свій обов’язок. Не треба, щоб вона вмирала, нехай краще помре він сам.
Але марно силкувався Реновалес знищити в собі ту думку. Жорстоке і страхітливе бажання, що прокинулося на дні свідомості, тепер опиралося, не хотіло відступати, сховатися й розчинитися в покручених борозенках мозку, звідки виповзло. Марно картав художник себе за ницість, ганьбив за жорстоку думку, прагнув розчавити її, стерти навіки. Здавалося, в ньому зродилась інша людина, позбавлена всякої совісті, нечутлива й черства до жалості та каяття, і це його друге «я» не хотіло нічого слухати; владне і незалежне, воно наспівувало й наспівувало йому у вуха так весело, ніби обіцяло невимовну втіху.
«Якби вона вмерла… Чуєш, маестро?.. От якби вона вмерла!»
ЧАСТИНА ДРУГА
І
Коли настала весна, Лопес де Coca — «безстрашний спортсмен», як називав його Котонер, — став щодня приходити пополудні в дім Реновалеса.
На вулиці, за штахетною огорожею, залишався стояти його автомобіль з мотором на сорок кінських сил. Цей величезний лімузин, покритий зеленим лаком, Лопес де Coca придбав нещодавно і надзвичайно пишався ним. Поки він ішов садом до будинку художника, шофер ще довго вибирав місце, де б поставити машину: то проїжджав трохи вперед, то давав задній хід.
В синьому дорожньому костюмі, у кашкеті з блискучим дашком, Лопес де Coca заходив у студію, де працював Реновалес; дивлячись рішучим поглядом капітана, що вирушає у кругосвітню подорож, він казав:
— Добривечір, доне Маріано… Я прийшов по дам.
І спускалася сходами Міліта в білому капелюшку з довгою синьою вуаллю, у довгому, аж до п’ят, сірому пальті. За нею з’являлася мати в такому самому вбранні, маленька й непомітна поруч із цією стрункою високою дівчиною, що пашіла квітучим здоров’ям.
Реновалес ставився до цих прогулянок дуже схвально. Віднедавна Хосефіна скаржилась на біль у ногах; подеколи почувала себе такою кволою, що днями не підводилася з крісла. Оскільки всякий інший рух завдавав їй болю, вона радо каталася в автомобілі, в якому можна було сидіти й не ворушитись і водночас долати великі відстані; заїжджати далеко від Мадрида і при цьому не докладати ніяких зусиль, ніби й не виходячи з дому.
— Веселої вам прогулянки, — казав художник, у душі радий, що залишається сам-один і якийсь час не відчуватиме на собі ворожих поглядів дружини. — Доручаю їх вам, Рафаеліто. Щоб ніяких безумств, гаразд?
На обличчі Рафаеліто з’являвся вираз обурення — навіщо йому це казати? На нього можна цілком звіритися.
— А ви з нами не поїдете, доне Маріано? Облиште свої пензлі хоч на часинку. Ми прокатаємось тільки до Пардо.
Художник просив вибачення: в нього багато роботи. Та й він чудово знає, що таке їзда в автомобілі, ганяти так швидко йому зовсім не до вподоби. Він не любить поглинати простір з майже заплющеними очима, нічого навколо не бачачи, бо все розпливається від стрімкого руху, ховається за хмарами куряви та піску. Йому куди приємніше дивитись на краєвид спокійно, без поквапу, мовчки й замислено, як людина, що хоче збагнути навколишній світ. Та й не годен він звикнути до речей, які належать не до його часу; він уже старий, і всі ці незвичайні новинки йому не до душі.
— До побачення, тату.
Міліта піднімала вуаль і цмокала батька своїми чуттєвими устами, показуючи в усмішці рівні гарненькі зуби. Після цього поцілунку був другий — церемонний, холодний; вони обмінювалися ним цілком байдуже, за давньою звичкою, тільки тепер Хосефіна кривила рот і намагалась уникнути найлегшого доторку до чоловікових губів.
Усі троє виходили. Мати спиралася на руку Рафаеліто і мляво пересувала ноги, ніби їй було дуже важко волочити своє хирляве тіло. На її блідому як смерть обличчі не було помітно й сліду хоча б слабенького рум’янцю.