Кров і пісок, стр. 53

Антоніо, шуряк Гальярдо, тимчасово поселився в маєтку і взявся навести там лад, але своїми диктаторськими методами тільки заважав наймитам працювати і дратував їх безглуздими розпорядженнями. Досі лише завдяки постійним прибуткам від виступів на арені — цьому невичерпному джерелу багатства — Гальярдо щастило з лишком покривати марнотратність свого непутящого родича.

Перше ніж перебратися до Рінконади, сеньйора Ангустіас попросила сина піти помолитися богоматері, що подає надію. Мати дала святій діві таку обітницю того страшного вечора, коли побачила сина на ношах, блідого й нерухомого, наче мрець. А скільки сліз пролила вона перед богоматір’ю Макаренською, прекрасною царицею небесною з довгими віями і смаглявим обличчям, благаючи її не забувати про бідолашного Хуанільйо!..

Паломництво Гальярдо до церкви стало великим народним святом.

Мати тореро звернулася до садівників Макарени, і церква святого Хіля наповнилася квітами; над вівтарями здійнялися запашні барвисті піраміди, під арками простяглися гірлянди, зі світильників звисали яскраві грона.

Священна церемонія відбулася погідного сонячного ранку. Незважаючи на будень, церкву заповнили найповажніші люди з ближніх кварталів: опасисті кароокі жінки в чорних шовкових сукнях, які туго обтягували пишні клуби та перса, в мереживних мантильях, що опускалися на бліді обличчя, й акуратно поголені ремісники в круглих капелюхах і нових костюмах з довгим золотим ланцюжком на жилеті. Мов на весілля, плавом пливли жебраки і шикувалися двома рядами обабіч паперті. Купками стояли розпатлані кумасі з передмістя з дітьми на руках, нетерпеливо очікуючи появи Гальярдо з родиною.

У церкві мали правити службу божу з органом і хором — щось незвичайне, подібне до великодньої вистави в оперному театрі Сан Фернандо. Потім священики, точнісінько як у день в’їзду до Севільї короля Іспанії, заспівають Те Deum [32], подячну молитву господові за врятування сеньйора Хуана Гальярдо.

Нарешті люди розступилися і з’явилась урочиста процесія. Попереду простували мати й дружина тореро, оточені родичками та подругами; вони Щасливо всміхалися під своїми мантильями, і за кожним їхнім кроком шарудів цупкий шовк пишних спідниць. За ними йшов Гальярдо, супроводжуваний нескінченним ескортом тореро та друзів — усі в світлих костюмах, з ланцюжками й блискучими перснями, у білих фетрових капелюхах, що здавалися ще білішими на тлі темних жіночих уборів.

Гальярдо мав дуже поважний вигляд, як і личить доброму християнинові. Про бога він згадував рідко, а в тяжкі хвилини життя часто, не задумуючись, блюзнив. Але тепер інша річ. Він ішов скласти подяку пресвятій богоматері Макаренській і вступив до храму з виглядом розкаяного грішника.

Усі зайшли до церкви, крім Насйоналя, який пропустив дружину з дітьми, а сам лишився на майдані.

— Я вільнодумець, — визнав він за потрібне нагадати друзям. — Я шаную всі вірування, але те, що відбувається зараз там, у церкві… то химери. Я нічого не маю проти богоматері Макаренської, але ж самі подумайте, хлопці: якби я хоч на мить загавився, чи відвела б вона бика від Хуанільйо, коли той лежав на арені?..

Крізь розчинені двері лилася жалібна музика та голоси хору} ніжна й пристрасна мелодія, мов пропахчена духмяним ароматом квітів і гострим запахом воску.

Тореро та любителі, що з’юрмилися перед храмом, викурювали сигару за сигарою. Раз у раз той чи той відділявся від гурту і йшов скоротати час до найближчого шинку.

Тільки-но процесія з’явилася в дверях церкви, як жебраки кинулися вперед, сварячись та штовхаючись під дощем дрібних монет. Вистачило на всіх. Маестро Гальярдо був щедрим.

Сеньйора Ангустіас плакала, схиливши голову на плече подруги.

Матадор вийшов із храму усміхнений і величний. Він вів під руку дружину, яка аж тремтіла від хвилювання й не підводила очей; на кінчиках її він блищали сльози.

У Кармен було таке відчуття, ніби вони з Хуаном щойно повінчалися вдруге.

VII

На страсному тижні Гальярдо зробив матері велику приємність.

У попередні роки матадор одягав чорний плащ із високим каптуром та маску з прорізами для очей, що закривала все обличчя, і ходив у процесії парафіян святого Лаврентія, які належали до братства Ісуса Христа, могутнього владики.

У це братство входили тільки сеньйори, і матадор, що почав багатіти, вирішив вступити саме в нього, а не в якесь бідняцьке братство, де вияви благочестя поєднувалися з пиятикою та бійками.

Гальярдо з гордістю розповідав про суворі правила свого релігійного братства. У всьому точність і дисципліна, як у війську. Коли на страсний четвер на вежі святого Лаврентія пробивало другу годину ночі, в церкві розчинялись усі двері — і перед очима натовпу, що юрмився на темному майдані, відкривалися нефи храму, де горіло безліч свічок і рядами стояли брати.

Потім люди в чорних каптурах рушали вперед; ішли по двоє, зберігаючи чималу відстань між парами; похмурі, мовчазні, вони сунули неквапною ходою, блискаючи очима крізь прорізи в темних масках; у руках палахкотіли мертвотно блідим полум’ям смолоскипи, довгі шлейфи плащів волочилися по кам’яних плитах.

Натовп вразливих, як і всі південці, людей зачудовано споглядав урочисту процесію братів у каптурах, яких у народі називали «покутниками»; під кожною з таємничих масок міг ховатися знатний сеньйор, який із побожності бере участь у традиційній нічній процесії, що триває до сходу сонця.

Це було братство мовчунів. Покутникам заборонялося розмовляти, тож їх супроводжували жандарми, які стежили, щоб до братів не чіплялися бешкетники. Скрізь було повно п’яних. Вулицями вештались невтомні християни, що в пам’ять страстей господніх починали свій урочистий хресний похід від шинку до шинку ще в середу і, повалявшись на всіх вулицях і провулках, що ставали для них справжнім шляхом скорботи, падали без тями в якійсь таверні аж у суботу.

Коли брати, зобов’язані мовчати під страхом смертного гріха, ішли в процесії без охорони, ці волоцюги-безбожники, яких вино та горілка позбавляли всякої совісті, підходили до покутників і шепотіли їм на вухо найбрутальнішу лайку, паплюжачи і невпізнаних братів, і їхніх родичів, яких теж не знали. Покутник мовчки терпів лайку і цим приносив жертву на олтар Ісуса Христа, могутнього владики. А бешкетник, підбадьорений лагідним смиренням брата, ставав уїдливим, наче ґедзь, і дзижчав, аж поки святій масці вривався терпець, і вона вирішувала, що хоч озиватись і не можна, але давати волю рукам цілком дозволено, і заходжувалася лупцювати смолоскипом пияка, який зважився порушити благочестивий спокій священної церемонії.

Коли під час процесії носії «страстей господніх» потребували перепочинку і важкі помости, заставлені статуями та обвішані ліхтарями, опускались на землю, досить було ледь чутно прошепотіти наказ, і люди в каптурах зупинялися; кожен брат повертався обличчям до своєї пари, приставляв смолоскип до ноги і дивився на юрбу таємничим поглядом крізь прорізи в масці. Здавалося, ці зловісні примари прийшли сюди з часів аутодафе, і від чорних шлейфів, які волочаться по землі, пахне ладаном і тхне горілим м’ясом спалених на кострищах єретиків. У пічній тиші жалібно ридали мідні сурми. Над гостроверхими каптурами маяли на вітрі штандарти братства — прямокутники чорного оксамиту із золотими торочками та вишитою на них римською анаграмою S. Р. Q. R.*, що нагадувала про причетність прокуратора Іудеї до смерті сина божого.

Повільно сунули «страсті» Ісуса Христа, могутнього владики — важкий металевий поміст з чорними оксамитовими завісами, що звисали до самої землі, ховаючи двадцятьох напівголих носіїв, зрошених рясним потом. По кутках помосту палали світильники, підтримувані золотими ангелами, а посередині стояв Ісус із мертвотно блідим обличчям і повними сліз очима — Ісус трагічний, скорботний, закривавлений, увінчаний терням, зігнутий під вагою тяжкого хреста. На ньому була оксамитова туніка, так густо заткана золотими квітами, що тканина ледь проглядала крізь гаптування тонкими химерними візерунками.