Кров і пісок, стр. 45

Наймити Рінконади мовчки закивали головами. Авжеж, вони це знають. Краще мовчати про відвідини Плюмітаса, а то накличеш на себе біду. Так роблять на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах. Ця мовчанка була для розбійника наймогутнішою підтримкою. Крім того, селяни захоплювалися Плюмітасом. Вони дивилися на нього як на героя — месника за їхні кривди, знали, що він не зробить їм нічого лихого, що він страшний тільки для багатіїв.

— Ні, жандарів я не боюся, — провадив бандит. — А от бідняків — боюся. Люди вони добрі, але злидні можуть довести казна до чого. Я знаю, трикутні капелюхи мене не вб’ють: нема в них такої кулі, щоб узяла Плюмітаса. Якщо мене хтось і вб’є, то тільки свій брат бідняк. До них підходиш, не остерігаючись, адже ми одного поля ягоди, й один із них може скористатися з такої необережності. Я маю ворогів — це люди, що мене ненавидять. Якийсь негідник може виказати Плюмітаса владі, сподіваючись заробити на цьому кілька песет. А хіба мало на світі виродків, охочих виконати все, що їм накажуть? Коли хочеш, щоб тебе шанували, потрібна тверда рука. Уколошкаєш кого-небудь, залишаються родичі, що прагнутимуть тобі помститись. Якщо ж по доброті ти тільки спустиш йому штани та полоскочеш будяками або кропивою, він запам’ятає цей жарт на все життя… Атож, боюся я бідняків, людей, скривджених долею, як і я.

Плюмітас помовчав і, дивлячись на матадора, провадив:

— Та й про шанувальників не слід забувати, про молодих, що прагнуть наслідувати тебе і наступають тобі на п’яти. От ви, сеньйо Хуане, скажіть по щирості: хто вам завдає більше клопоту? Бики чи всі оті голодні хлопчаки-новільєро, що так і лізуть на арену, мріючи переплюнути знаменитих маестро?.. Те саме й зі мною. Я ж вам кажу — доля у нас однакова!.. У кожному селі є хлопець, що спить і бачить себе моїм наступником, мрів коли-небудь захопити мене зненацька, як я задрімаю в затінку дерева, і розчерепити мені голову, наче глиняний дзбан. Бо той, хто нападе на Плюмітаса відкрито, не заживе сподіваної слави!..

І розбійник у супроводі Потахе пішов на стайню. За чверть години він вивів на подвір’я дужого коника, нерозлучного товариша своїх мандрів. Постоявши кілька годин перед повними яслами, худа тварина, здавалося, погладшала, боки її аж лисніли.

Плюмітас ласкаво поплескав свого коня, потім перекинув плащ через луку. Його товариш може бути задоволений. Нечасто його годують, як оце сьогодні в маєтку сеньйора Хуана Гальярдо. Тепер нехай старається, бо дорога їм лежить неблизька.

— Куди ти зараз, друже? — спитав Потахе.

— Про таке не питають… На всі чотири вітри! Я й сам не знаю… Куди доведеться!

Він поставив ногу в іржаве, вимазане багнюкою стремено, і вискочив у сідло.

Гальярдо відійшов від доньї Соль, що невідривно дивилася, як розбійник ладнається в путь; очі її іскрилися загадковим блиском, а бліді уста були міцно стулені від хвилювання.

Тореро понишпорив у спідній кишені жилета і підійшов до верхівця. Він недбало простяг йому кілька затиснутих у жмені папірців.

— Що це? — спитав розбійник. — Гроші?.. Дякую, сеньйо Хуане. Вам, мабуть, сказали, що треба мені щось дати, коли я їду. Але це для інших, для багатіїв, бо гроші дістаються їм задурно. Ви ж важите життям, заробляючи їх. Ми з вами товариші. Залиште їх собі, сеньйо Хуане.

Сеньйор Хуан засунув гроші назад у кишеню, трохи роздратований відмовою розбійника, який уперто називав його товаришем.

— Краще заколіть на мою честь бика, якщо коли-небудь зустрінемось на кориді, — додав Плюмітас. — Це для мене буде дорожче, ніж усе золото світу.

Донья Соль підійшла до вершника, відколола з блузки осінню троянду і мовчки простягла її Плюмітасу, втупившись у нього зеленаво-золотистими очима.

— Це мені? — спитав розбійник здивовано і майже злякано. — Мені, сеньйоро маркіза?

Сеньйора ствердно кивнула, і Плюмітас незграбно взяв квітку. Він тримав її в руці, ніби щось дуже важке, збентежено м’яв у пальцях, явно не знаючи, куди її приткнути. Нарешті встромив квітку в петельку блузи, поміж ріжків червоної хусточки, пов’язаної на шиї.

— Оце здорово! — вигукнув він, і його товстощоке обличчя освітилося усмішкою. — Такого ще зі мною не бувало.

Суворий вершник був зворушений і збентежений цим чисто жіночим дарунком. Йому — троянду!..

Він натяг повіддя.

— На все добре, кабальєро. Може, коли й побачимось… Щасливо, друже, ти хлопець хоч куди. Коли-небудь кину тобі на арену сигару, якщо добре попрацюєш списом.

І він на прощання щосили плеснув пікадора по плечу. Кентавр у відповідь так стусонув розбійника кулаком у литку, аж той схитнувся в сідлі. Який-бо славний хлопець, оцей Плюмітас! У пориві п’яної ніжності Потахе ладен був податися з ним у гори.

— До зустрічі! До зустрічі!

Плюмітас дав коневі остроги і розгонистим клусом виїхав за ворота.

Гальярдо відчув полегкість, коли гість нарешті поїхав. Він поглянув на донью Соль. Сеньйора стояла нерухомо, не відриваючи погляду від вершника, який був уже далеко, ставав меншим і меншим.

— Ох, і жінка! — похмуро буркнув матадор. — Божевільна! Яка божевільна!..

На щастя, Плюмітас дуже негарний, брудний і обшарпаний, як найпослідущий волоцюга.

А то вона поїхала б з ним.

VI

— Аж не віриться, Себастьяне! Чоловік одружений, батько родини, а поводиш себе, як звідник… Не думала й не гадала, що ти на це здатен! Так довіряла тобі, так раділа, що ти всюди їздиш із Хуанільйо! Як добре, міркувала я, що біля мого сина буде чоловік твердої і чесної вдачі!.. До чого ж тоді всі оті балачки про твої ідеї і твою віру? То оце такого ти навчився на отих єврейських збіговищах у домі свого вчителя дона Хоселіто?..

Наляканий криками розгніваної матері Гальярдо і зворушений слізьми Кармен, що плакала мовчки, затуляючи обличчя хусткою, Насйональ розгублено виправдовувався. Але на останні слова він з гідністю випростався.

— Сеньє Ангустіас! Не чіпайте моїх ідей і дайте спокій донові Хоселіто, бо він тут ні при чому. Мій матадор наказав мені їхати в Рінконаду — я й поїхав! А що мені було робити? Чи знаєте ви, що таке квадрилья? У нас, як у армії: дисципліна й рабська покора. Матадор, наказав — а ти й не писни. Бо корида — це пережиток часів інквізиції, і нема на світі реакційнішого ремесла.

— Блазень! — крикнула сеньйора Ангустіас. — Годі базікати про інквізицію, реакцію та інші дурниці! Ви ніби змовилися мучити бідолашну Кармен, поглянь, вона щодня вмивається слізьми, як богоматір скорбна. За шматок хліба ти ладен покривати всі гріхи мого сина!

— Правду кажете, сеньє Ангустія, Хуанільйо мене годує. В тім-то й річ. Він годує мене, і я мушу йому коритись… Зрозумійте ж бо, сеньйоро, поставте себе на моє місце. Матадор наказує — поїдеш зі мною до Рінконади!.. Гаразд. Приходжу, коли мені сказано, і бачу в машині вродливу і знатну сеньйору!.. Що я маю робити? Матадор — мій начальник. І зрештою, я не сам туди їздив. З нами був Потахе. Він, хоча й грубіян, але чоловік уже в літах і статечний. Ніколи й не усміхнеться.

Мати тореро розсердилась геть:

— Потахе! Якби Хуанільйо мав сором, чи ж він узяв би цього непутящого в свою квадрилью? Не згадуй мені про того п’яничку, що б’є дружину і морить дітей голодом.

— Ну гаразд, про Потахе мовчу. Отож побачив я ту знатну сеньйору — ну й що мені було робити? Це ж не якась хвойда, а маркізова небога, шанувальниця маестро. Самі знаєте, що тореро мусять жити в злагоді з такими людьми. Ми залежимо від публіки. Що в цьому поганого?.. А в маєтку нічого такого не сталося. Присягаюся своїми дітьми — анічогісінько! Неподобства я не потерпів би, не подивився б і на матадора! Я чоловік порядний, сеньє Ангустія, і недобре з вашого боку обзивати мене таким негарним словом, як ви ото обізвали. Присягаюся життям!.. Я член комітету, в день виборів люди приходять до мене радитись, оцю саму руку потискували депутати — а ви звинувачуєте мене казна в чому!.. Запевняю вас: усе було дуже пристойно. Розмовляли вони між собою на «ви», як от я з вами; спали в окремих кімнатах; жодного погляду, жодного поганого слова. А як не вірите мені, покличте Потахе, він вам те саме скаже…