Кров і пісок, стр. 30

Любострасний жах залоскотав донью Соль від голови до п’ят і, наперед скоряючись, вона дослухалася до солодкої небезпеки, що причаїлась у неї за спиною. Бачила в уяві, як підводиться з канапи її герой, її паладин, втупивши в неї свої арабські очі; чула, як шарудять обережні кроки, а його руки ніжно опускаються їй на плечі; потім — палкий поцілунок у шию, що позначить її розпеченим тавром пристрасті і навіки зробить рабинею… Вона доспівала арію, але нічого не сталося, ніхто не торкнувся до неї… Тільки дрож непогамованого жадання пробіг по її спині…

Розчарована такою шанобливістю, вона обкрутилася на стільчику, і музика стихла. Її воїн сидів, відкинувшись, на канапі, з сірником у руці; він уже вчетверте пробував припалити сигару й розпачливо витріщав очі, з останніх сил намагаючись не заснути.

Побачивши, що донья Соль обернулась і дивиться на нього, Гальярдо звівся на ноги… Ось вона, мить блаженства! Герой прямує до неї, щоб схопити її в жагучі обійми, приборкати і зробити своєю!

— Добраніч, доньє Соль… Я піду, бо вже пізно. Вам, мабуть, пора спочивати.

Здивована, розгнівана, вона також звелася на ноги і, сама не тямлячи, що робить, простигла йому руку… Незграбний і простодушний — справжній герой!

У голові її безладно завирували думки, що треба дбати про жіночу гордість, дотримуватися суспільних умовностей — жодна жінка не забуває про це навіть у хвилини повного забуття. Ні, вона мусить погамувати своє бажання… Адже сьогодні він уперше прийшов у її дім!.. І здатися без найменшого опору!.. Самій зробити перший крок!.. Але потискуючи матадорові руку, вона заглянула йому в очі — ті очі світилися мовчазною пристрастю, несміливою і водночас палкою надією.

— Не йди від мене… Залишся… Залишся!

І не сказала більше нічого.

IV

Останнім часом Гальярдо дуже пишався собою. Йому в усьому щастило, а його чоловіче самолюбство було глибоко вдоволене.

Розмовляючи з маркізом де Мораймою, він дивився на нього майже з синівською ніжністю. Цей сеньйор, вбраний як селянин, цей грубий кентавр у шкіряних штанях і завжди з гаррочею в дужій руці був славетний вельможа, який мав право з’являтися в королівському палаці в гаптованому золотом камзолі, весь обвішаний стрічками та орденами, з пришитим до фалди золотим ключиком. Його далекі предки прибули в Севілью разом із монархом, котрий прогнав звідси маврів, і в нагороду за свої подвиги отримали безкраї землі, відвойовані у ворога; на широких рівнинах, що збереглися від дідівських володінь, і випасались тепер маркізові череди. Його діди й прадіди були друзями та радниками королів і в пишних розвагах мадридського двору розтринькали чималу частку успадкованої маєтності. І оцей сеньйор, добрий і прямодушний, який навіть у простоті сільського життя зберігав велич своїх уславлених предків, став для Гальярдо мало не близьким родичем.

Син шевця відчував таку гордість, ніби й справді зробився членом благородної родини. Адже маркіз де Морайма, власне кажучи, став його дядьком, і хоча матадор не міг привселюдно оголосити про свою незаконну спорідненість, одначе йому було приємно думати, що він мав владу над жінкою з вельможного роду і є її коханцем Усупереч усім звичаям та забобонам цієї країни. Ближчими або дальшими родичами стали йому також молоді Сеньйори, що раніше ставилися до нього з трохи зневажливою фамільярністю, з якою аристократи, любителі корид, ставляться до тореро. Але тепер Гальярдо був з ними запанібрата.

Звикши, що донья Соль говорить про вельможних сеньйорів як про близьку рідню, Гальярдо вважав принизливим для себе ставитися до них якось інакше.

Його життя і звички змінилися. Тепер він рідко коли заходив до кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі. То були славні люди, прості й захоплені, але сама дрібнота: крамарі, робітники, що вибилися в хазяїни, скромні службовці, всякі нероби — люди без ремесла, котрі жили невідомо на які прибутки і тільки те й робили, що без кінця правили теревені про бій биків.

Проходячи повз вікна кав’ярень, Гальярдо вітав своїх шанувальників, а ті у відповідь махали йому руками і кликали до себе. «Зараз повернуся», — обіцяв він. Та так і не повертався, бо заходив до іншого закладу на тій самій вулиці, аристократичного клубу з лакеями в коротких панталонах, розкішними залами в готичному стилі та срібними приборами на столах.

Із солодким почуттям вдоволеного самолюбства проходив син сеньйори Ангустіас між двома рядами виструнчених слуг у чорних фраках; поважний, як вельможа, лакей із срібним ланцюжком на шиї підходив і брав у матадора капелюх та ціпок. Як приємно обертатися в такому добірному товаристві! Сидячи у високих кріслах, схожих на трони з романтичної драми, молоді сеньйори розмовляли про коней, про жінок або підраховували, скільки всього відбулося в Іспанії дуелей, бо високе становище зобов’язувало їх бути хоробрими і педантичними в питаннях честі. В одній залі фехтували та вправлялись у стрільбі з пістолета, в іншій — від полудня до сходу сонця різались у карти. Гальярдо терпіли в клубі як оригінала — він мав репутацію «пристойного», тореро, який добре вдягається, тринькає гроші і допущений у світське товариство.

— Він дуже освічений, — переконано казали члени клубу, визнаючи цим своє повне неуцтво.

Повірений Гальярдо дон Хосе, чоловік приємний і своя людина у світському товаристві, був для тореро надійною опорою в його новому житті. З хитрістю хлоп’яка, що виріс на вулиці, Гальярдо зумів також здобути прихильність «золотої» молоді, серед якої мав десятки «родичів».

Він багато грав у карти кращий засіб потоваришувати із завсідниками клубу, стати для них своєю людиною. Він грав і програвав, як трапляється з людьми, котрим щастить у чомусь іншому. Просиджував у «залі гріха», як називали гральну кімнату, до пізньої ночі і рідко коли вигравав. Члени клубу охоче вихвалялися його невдачами.

— Учора Гальярдо знову добряче поскубли, — казали вони. — Тисяч одинадцять програв, не менше.

їм було приємно хоча б у чомусь відчути свою перевагу над тореро і подобалося, з яким спокоєм той викладає гроші. Тому нові друзі шанували Гальярдо і бачили в його особі міцну опору картярських традицій клубу.

Нова пристрасть швидко заполонила еспаду. Іноді він так збуджувався від гри, що забував навіть про донью Соль, а про неї ж він ніколи не переставав думати. Він грає в карти із цвітом Севільї! І молоді сеньйори ставляться до нього, як до товариша, поріднені з ним позичками та спільно пережитими емоціями!.. Одного вечора на стіл, застелений зеленим сукном, раптом упала зі стелі велика електрична люстра, що освітлювала залу. Запала темрява. Але владний голос Гальярдо перекрив розгублені вигуки.

— Спокійно, сеньйори! Це дрібниця. Гра триває. Нехай принесуть свічки.

І гра тривала, а партнери були вражені незворушністю і винахідливістю Гальярдо ще дужче, ніж його подвигами на арені.

Друзі повіреного не раз цікавилися програшами Гальярдо. Він же розориться: прогайнує в карти усе, що добуває на арені. Але дон Хосе тільки зневажливо посміхався, не забуваючи похвалитися славою свого матадора.

— На цей рік у нас більше контрактів, ніж у будь-якого еспади. Ми ще й стомимося вбивати биків і класти в кишеню гроші… Нехай хлопець розважаються. Він добре трудиться, і повеселитись йому дозволено… Перший матадор світу!

Дон Хосе вважав, що спокій, з яким Гальярдо тринькає гроші, лише додає слави його кумирові. Матадора не можна рівняти із звичайними людьми, що рахують кожен сентимо. Грошей він завжди матиме скільки схоче.

Окрім того, дон Хосе, мов своїм власним тріумфом, тішився тим, що матадор обертається в товаристві, куди допускають далеко не всіх.

— Він тореро сучасний, — різко уривав дон Хосе кожного, хто осмілювався ганити нові звички Гальярдо. — Не водиться з усякими волоцюгами, ре пропадає по шинках, як інші матадори. Що ж поганого в його поведінці? Він тореро-аристократ, бо йому так хочеться, і він домігся цього… Через те йому й заздрять.