Кров і пісок, стр. 11

Публіка, боячись за його життя, знов закричала:

— Не бий! Не треба!.. А-а-а!

По рядах амфітеатру прокотився переляканий зойк. У єдиному пориві чоловіки посхоплювались на ноги з широко розкритими від жаху очима, а жінки затуляли руками обличчя або судорожно хапалися за лікоть сусіда.

Коли матадор ударив бика шпагою, лезо наскочило на кістку. Через це Гальярдо не встиг ухилитися, і бик дістав його рогом. Вродливий, дужий і атлетичний хлопець заметлявся на кінчику гострого рога, мов жалюгідна ганчір’яна лялька; нарешті могутня тварина мотнула головою і віджбурнула його на кілька метрів. Матадор важко впав на арену, розчепіривши руки й ноги, схожий на жабу, вбрану в золото й шовк.

— Убитий! Удар у живіт! — кричали глядачі.

На арену збіглися люди з плащами, щоб прикрити Гальярдо від бика і винести його з арени. Але матадор сам підвівся на ноги. Він усміхався. Обмацав себе і знизав плечима, показуючи публіці, що не поранений. Удар бур добрячий, але обійшлося подертою на клапті фахою. Ріг застряв у цій обгортці з цупкого шовку і не дістав до тіла.

Гальярдо знову зібрав свої «знаряддя вбивства», але ніхто не хотів сідати — усі розуміли, що тепер сутичка буде блискавичною і нещадною. Матадор рушив на бика, як одержимий, ніби вибравшися цілям з-під рогів, більше не вірив у їхню силу, Він був сповнений рішучості або вбити свого ворога, або вмерти, і то негайно, без найменшого зволікання, без остороги. Або бик, або він! Усе перед ним злилося в червону пляму, ніби очі його запливли кров’ю. Як із того світу долинали до нього крики глядачів, що радили йому зберігати спокій.

Гальярдо лише двічі змахнув мулетою і раптом кинувся на бика, — із швидкістю думки, із стрімкістю розправленої пружини, — завдавши удару, який його шанувальники порівнювали з ударом блискавки. Матадор так далеко витягнув руку, що не встиг відскочити, і його знову черкнуло рогом; хитаючись, він поточився на кілька кроків, проте втримався на ногах, а бик шалено промчав через усю арену й упав на передні ноги, уткнувшись мордою в пісок. З’явився пунтільєро [15] й добив тварину.

Публіка ошаліла від захвату. Яка чудова корида! Скільки хвилювань! Цей Гальярдо не задурно бере гроші: за квиток на таке видовище не шкода було б заплатити й більше. Тепер любителям днів на три буде про що розмовляти за столиками в кав’ярнях. Який сміливець! Який одчаюга!.. І найпалкіші прихильники Гальярдо з войовничим азартом озирались довкола, ніби назорюючи ворогів:

— Найперший матадор світу!.. А хто з цим не згоден, тому доведеться мати справу зі мною.

На інші виступи майже ніхто не дивився. Після подвигів Гальярдо усе здавалося прісним і сірим.

Коли останній бик упав на пісок, на арену ринув натовп хлопчаків, любителів із простолюду, учнів тореро. Вони утворили навколо Гальярдо почесний ескорт, що урочисто рушив від президентської ложі до вихідної брами. Шанувальники штовхались біля свого кумира, кожен хотів потиснути матадорові руку, доторкнутись до його костюма, і, нарешті, найзавзятіші, не звертаючи уваги на стусани Насйоналя та інших бандерильєро, підхопили маестро, підняли його на плечі й через арену та галереї понесли до виходу з цирку.

Любителі зустрічали Гальярдо оплесками, а він вітав їх, скинувши берет. Загорнувшись у свій розкішний плащ, величний і нерухомий, як божество, славетний матадор плив над морем кордовських капелюхів та мадридських кашкетів, з-під яких гриміли крики захвату.

Потім Гальярдо сів у екіпаж до своєї квадрильї, і вони рушили вниз по вулиці Алькала. Дорогою матадора гучно вітав величезний натовп людей, що не були на кориді, але вже начулися про його подвиги. На зрошеному потом обличчі тореро, ще блідому від пережитого збудження, сяяла гордовита і самовпевнена посмішка.

Насйональ, Що не забув, як бик підчепив маестро рогом і пожбурив його на арену, спитав, чи той не поранений і чи не покликати доктора Руїса.

— Пусте, трохи полоскотав рогом… Ще не народився той бик, який мене вб’є.

Але ось у голові сп’янілого від гордощів тореро промайнув спогад про недавній страх, і йому здалося, ніби Насйональ іронічно всміхається.

— Таке зі мною буває лиш перед виходом на арену, — сказав Гальярдо. — Трохи наморочиться в голові, яку жінки. Але як ото ти кажеш, Себастьяне… Як же пак ти кажеш?.. А, згадав: «бог, тобто природа»… Так от, «богові, тобто природі» нема чого втручатися у справи тореро. Тут кожен викручується як уміє, і не поможуть йому ні земля, ні небо, а тільки власна спритність і відвага… Ти здібний чоловік, Себастьяне. Якби ти зміг учитися, то пішов би далеко…

Радість від пережитого тріумфу зробила Гальярдо поблажливим, і він тепер дивився на бандерильєро, як на вченого, забувши, що досі завжди глузував з його плутаних розумувань.

У вестибюлі готелю вже юрмилося безліч шанувальників, які прагнули обняти тореро. Тут розповідали справжні чудеса про його подвиги — на короткому шляху від арени до готелю людський Поголос перебільшив і змінив їх дог невпізнання.

Нагорі, в кімнаті, Гальярдо, було повно друзів. Усі ці сеньйори казали йому «ти» і, наслідуючи говірку андалузьких пастухів та селян, вигукували, поплескуючи його по плечах:

— Ох і гарний же ти був сьогодні… Ох і гарний!

Гальярдо не став довго слухати цих захоплених вихвалянь, гукнув Гарабато і вийшов з ним у коридор.

— Сходи дай моїм телеграму. Ти знаєш яку. «Усе, як завжди».

Гарабато став відмовлятись. Він же має роздягнути маестро. Нехай телеграму пошле хтось із обслуги.

— Ні, краще ти. Я почекаю… І дай ще одну телеграму. Ти знаєш кому… Отій сеньйорі, доньї Соль… Слова ті самі: «Усе, як завжди».

II

Коли в сеньйори Ангустіас помер чоловік, відомий швець Хуан Гальярдо, який працював у підворітті одного з будинків Ярмаркового передмістя Севільї, вона невтішно поплакала, як личить у таких випадках, але водночас відчула у глибині душі радість, що її відчуває людина, коли після тривалої й нелегкої подорожі може нарешті скинути з пліч тяжку ношу.

— Мій ріднесенький, мій сердешний! Царство йому небесне! Такий був добрий!.. Такий працьовитий!

За двадцять років спільного життя чоловік не завдав їй багато прикрощів — лише ті, що їх терпіли всі жінки їхнього передмістя. З трьох песет, які іноді йому щастило заробити за день, одну він віддавав сеньйорі Ангустіас на господарство та утримання родини, а дві залишав собі — на розваги та витрати честі. Не міг же він залишатися в боргу перед друзями, коли ті чемно запрошували його на чарку горілки або склянку вина, адже андалузьке вино — це справді райський трунок і коштує дорого. Мусив він також ходити на бій биків, бо як не пити й не ходити на кориду, то нащо тоді на світі жити?

Отож сеньйорі Ангустіас, щоб прогодувати себе, чоловіка та двох дітей, Енкарнасйон і Хуанільйо, доводилося добре сушити голову і крутитися як муха в окропі. Вона працювала поденно, прислуговуючи в найзаможніших родинах передмістя, шила для сусідок, перепродувала за дорученням знайомої тандитниці коштовності й одяг і набивала цигарки, згадавши своє давнє ремесло, яке робила, коли була молода і сеньйор Хуан, її ніжний і ласкавий наречений, зустрічав її біля воріт тютюнової фабрики.

Вона не могла поскаржитися, що небіжчик зраджував її або погано до неї ставився. По суботах, коли швець приходив додому пізно вночі, повиснувши п’яний на руках у друзів, він завжди був веселий і ніжний. Сеньйорі Ангустіас доводилося силоміць тягти чоловіка в хату, бо він упирався, хапався за одвірок, плескав у долоні і, булькаючи слиною, співав любовних пісеньок на честь своєї опасистої подруги. А коли двері за ним таки зачинялися, позбавляючи сусідів потішного видовища, і «сеньйо» Хуан у нападі п’яного розчулення неодмінно хотів подивитися на дітей, які вже спали, цілував їх, поливав рясними сльозами і повторював свої серенади на честь сеньйори Ангустіас (оле! найпершої красуні світу!), сердиті зморшки на чолі в доброї жінки розгладжувались, вона не витримувала і сміялась, роздягаючи чоловіка та вкладаючи його в ліжко, мов хвору дитину.