Заручені, стр. 34

Розділ восьмий

«Карнеад! [54] Хто ж бо це?» — питав себе подумки дон Абондіо, сидячи в кріслі в одній з кімнат горішнього поверху й тримаючи перед собою розгорнуту книжечку, коли ввійшла Перпетуя, щоб доповісти про відвідувачів. «Карнеад! Я нібито десь уже зустрічав або чув це ім'я; напевно, це був учений чоловік, великий знавець чогось за стародавніх часів — неодмінно хтось такий, а все ж що за диявол отой Карнеад?» Бідолаха був зовсім далекий від здогаду, яка буря збиралася над його головою.

Слід сказати, що дон Абондіо щоденно трохи читав для своєї втіхи. Один сусідній курато, маючи невеличку бібліотеку, давав йому книжку за книжкою з перших, які траплялись напохваті. Книжка, що над нею в дану хвилину розмірковував дон Абондіо, видужуючи від спричиненої переляком гарячки,— мабуть, він навіть видужав більше (принаймні від гарячки, якщо не від страху), ніж йому хотілось би це показати,— була панегіриком на честь Сан-Карло, висловленим із великим піднесенням і вислуханим із захопленням у Міланському соборі два роки тому. За любов свою до науки святий порівнювався тут з Архімедом,— до цього місця дон Абондіо читав не спотикаючись, бо ж Архімед займався такими цікавими речами, так багато примусив говорити про себе, що, навіть не будучи дуже вченим, можна було дещо знати про нього. Але після Архімеда оратор називав задля порівняння також Карнеада,— отут читач і сів на мілину. Саме в ту мить з'явилася Перпетуя, сповістивши, що прийшов Тоніо.

— Так пізно? — здивувався й собі дон Абондіо, що було цілком природно.

— А що ви хочете? Якої чемності можна від них чекати? Але якщо його не впіймати зараз...

— Звичайно, якщо я його не впіймаю зараз, то хто знає, коли вдасться його залапати! Нехай зайде... Але постривай... ти цілком певна, що це саме він?

— Ет, ідіть ви! — відповіла Перпетуя і подалася вниз. Відчинивши двері, вона гукнула: «Агей, де ви там?» З'явився Тоніо, і тут же вийшла Аньєзе, назвавши Перпетую на ймення.

— Доброго вечора, Аньєзе,— сказала Перпетуя,— звідки це ви так пізно?

— Та я йду з... — і вона назвала сусіднє сільце.— Якби ви знали, я й затрималась там задля вас...

— Чого б це? — з подивом спитала Перпетуя й мовила до двох братів:

— Ну-бо, заходьте, а я зараз слідом за вами.

— Та ось чого,— відповіла Аньєзе,— одна жінка з тих, що не знають нічого до ладу, а потеревенити про все охочі,— тільки подумайте! — знай повторювала, що ви не вийшли заміж ні за Беппе Суолавекк'я, ні за Ансельмо Лунчінья тільки тому, що ті вас не хотіли брати. А я доводила, що ви самі їм відмовили, і тому, й другому...

— Авжеж, авжеж! Ох, вона ж брехуха, ну й брехуха! Та хто ж це така?

— Не питайте мене про це: я не хочу сварити людей.

— Але ж мені ви вже скажіть, мені ви повинні сказати,— от брехуха!

— Та ну її... ви не повірите, як мені було прикро, що я не знала як слід усієї цієї історії, бо я б її загнала на слизьке.

— Ви тільки подумайте! —знову вигукнула Перпетуя.— І як ото можна вигадувати таке! — І похапцем провадила далі: — Вже щодо Беппо, то тут усі знають і всі могли бачити... Агей, Тоніо, причини-но двері, і йдіть собі нагору, я зараз.— «Гаразд!» — відповів Тоніо зсередини, а схвильована Перпетуя продовжувала свою розповідь.

Навпроти дверей дона Абондіо, між двома злиденними халупами, пролягала вузька стежечка, яка, поминувши їх, вела в поле, Аньєзе пішла нею, показуючи, що хоче відійти трохи вбік, аби поговорити вільніше; Перпетуя пішла за нею. Коли вони завернули за ріг і опинилися там, звідки годі було бачити те, що відбувалося перед будинком дона Абондіо, Аньєзе голосно кашлянула. Це був умовний знак. Ренцо почув його, підбадьорив Лючію потиском руки, й обоє тихенько, навшпиньках, рушили вперед, тримаючись чимближче до стіни. Підійшовши до входу, легенько штовхнули двері й крадькома, пригнувшися, зайшли до передпокою, де їх уже дожидали обидва брати. Ренцо якмога тихіше причинив двері. І всі четверо побралися нагору сходами, намагаючись зчиняти якнайменше шуму. Добувшися до площадки, брати підійшли до дверей, розташованих збоку від сходів, а молодий з молодою притислися до стіни.

— Deo gratias! [55] — дзвінко мовив Тоніо.

— Це ви, Тоніо? Заходьте! — відізвався голос ізсередини.

Гість прочинив двері, але стільки, щоб прослизнути вдвох з братом, один за одним. Пасмо світла, несподівано впавши на темну підлогу площадки чіткими обрисами, примусило Лючію здригнутися, неначе її вже було виявлено. Коли брати зайшли, Тоніо зачинив за собою двері. Наречений із нареченою залишилися в пітьмі; стояли непорушно, напружено дослухаючись, тамуючи подих. Серед цієї тиші хіба що було чути, як калатало бідне Лючіїне серденько.

Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка — усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.

— А-а! — повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.

— Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,— мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.

— Звичайно, пізно,— пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?

— О, нам дуже шкода!

— Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?

— Та так, задля компанії, синьйоре курато.

— Ну гаразд! Подивимось?

— Ось тут двадцять п'ять нових берлінг — отих, із святим Амброджо на коні,— сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.

— Подивимось,— повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.

— А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.

— Правильно,— відповів дон Абондіо.

Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»

— А тепер,— сказав Тоніо,— коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...

— А це навіщо? — спитав дон Абондіо.— Адже всі й так знають. Ой! Які люди поробилися підозріливі! То ви що — не вірите мені?

— Як можна, синьйоре курато! Це я вам не вірю? Ви мене кривдите. Та вже коли моє ім'я записано у вас в книжечці там, де борг, якщо ви завдали собі праці записати його один раз, то, знаєте, адже людина не відає ні скільки їй ще жити, ані своєї смертної години...

— Ну, гаразд, гаразд! — урвав його дон Абондіо; буркочучи, він висунув із стола шухлядку, дістав звідти папір, перо та чорнильницю і заходився писати, повторюючи вголос слова в міру того, як вони лягали з-під пера на папір. Тим часом Тоніо, а за його знаком і Жервазо, стали перед столиком так, щоб затулити від пишучого вхідні двері; і, ніби знічев'я, почали човгати ногами по підлозі, аби дати знати нареченим за дверима, що час заходити, і воднораз заглушити шум їхніх кроків.

Коли було зачовгано в чотири ноги, Ренцо взяв Лючію за руку, підбадьорливо потискаючи її, і рушив, тягнучи за собою наречену, яка вся дрижала і не могла зрушити з місця. Вони зайшли тихо-тихо, навшпиньках, тамуючи подих, і сховалися за спинами братів. Тим часом дон Абондіо, скінчивши писати, став уважно перечитувати написане, не відводячи очей від паперу. Потому він згорнув його вчетверо і, мовивши: «Тепер ви будете задоволені?» — зняв окуляри однією рукою, а другою простиг папір Тоніо, звівши на того очі. Простягаючи руку по папір, Тоніо відступив убік, Жервазо, за його знаком,— у другий, і між ними, ніби при щойно розсунутій завісі, з'явилися Ренцо й Лючія. Дон Абондіо спершу неясно, а потім чітко побачив це все, злякався, занімів, розлютився, втямив, що до чого, й прийняв рішення, встигнувши все це за той час, який був потрібен Ренцо, щоб промовити слова: «Синьйоре курато, в присутності цих свідків заявляю: вона моя дружина». Іще не встигли стулитися його вуста, як дон Абондіо, кинувши папір, схопив лівою рукою світильника, а правою стяг зі столика килимову скатертину і, притуливши її до себе, за поспіхом впустивши додолу книжку, папір, чорнильницю та пісочницю, пробрався між кріслом і столиком, підступивши до Лючії. Бідолашка своїм милозвучним і в ту хвилю тремтливим голосом ледве встигла вимовити: «А це...», як дон Абондіо грубо накинув їй скатертину на голову та обличчя, щоб перешкодити доказати всю формулу до кінця. І відразу, кинувши світильника, якого тримав у другій руці, так закутав Лючію в килим, аж вона мало не задихнулася. При цьому він щосили загорлав: «Перпетує! Перпетує! Зрада! Рятуйте!» Світильник, гаснучи на підлозі, слабким миготливим світлом осявав Лючію, яка, геть розгубившись, навіть не намагалася вивільнитися зі скатертини і могла видатися скульптурою з глини, що на неї майстер накинув вогку тканину. Коли ж світло зовсім згасло, дон Абондіо відпустив бідолашну й став навпомацки шукати двері до другої внутрішньої кімнати; знайшовши їх, він ускочив туди й замкнувся, не перестаючи кричати: «Перпетує! Зрада! Рятуйте! Геть із мого будинку, геть!»