Заручені, стр. 123

Отже, цього чоловіка, на якого — був би він зробив хибний крок і впав — навперебій би накинулися великий і малий, щоб розтоптати, тепер щадили всі.

Щоправда, було й чимало таких, кому це навернення — спричинившись до такого шуму — дало все що завгодно, крім задоволення; то все були наймані злочинці, численні співучасники лиходійстві вони втрачали ту могутню силу, на яку звикли спиратися. Адже вмить урвалися всі ниточки давно задуманих підступів, можливо, навіть саме в ту мить, коли вже мала надійти звістка про їхнє невдале завершення. Але ми вже бачили, які розмаїті почуття викликало це навернення у найманих убивць, що перебували тоді при Безіменному, й почули про це з його власних вуст: подив, горе, смуток, досаду — всього потроху, крім презирства й ненависті. Те саме відчували й інші його поплічники в різних місцях, а так само й спільники більш високого польоту, зачувши приголомшливу новину. Зате скільки зненависті дісталося кардиналові Федеріго — про це свідчать наведені в іншому місці слова Ріпамонті. На Федеріго дивилися як на чоловіка, що втрутився в чужі справи, аби розладнати їх, а Безіменний прагнув тільки до спасіння своєї душі — на це ніхто не мав права скаржитись.

Потроху більшість найманих убивць, не зумівши пристосуватися до нових вимог і не сподіваючись на зміну справ, пішли геть. Хто подався шукати іншого господаря, можливо, навіть серед колишніх друзів Безіменного; хто завербувався в яке-небудь «терцо» [153], як тоді казали: іспанське, мантуанське або ще якоїсь із воюючих сторін; хто вийшов на велику дорогу чинити дрібний грабунок на свій страх і ризик; а хто заспокоївся, почавши шахраювати. В такий же спосіб, треба гадати, повелися й усі ті, хто раніше діяв під його керівництвом і по інших околах. Щодо тих, хто зумів пристосуватися до нового способу життя або ж прийняв його доброхіть, то більшість із таких, родом із долини, повернулася на свої поля або до ремесел, вивчених іще змалку, а потім занехтуваних. Прийшлі ж позалишалися в замку як служники; і ті й ті, ніби знов діставши благодать водночас із своїм господарем, жили, як і він, не чинячи й не терплячи зла, беззбройні й усіма шановані.

Коли під час вторгнення найманців декотрі втікачі з потерпілих від нашестя поселень поприходили нагору до замку просити притулку, Безіменний, вдоволений тим, що гнані шукають пристановища в тих самих стінах, на які так довго поглядали здалеку, ніби на велетенське чудовисько, прихистив цих позбавлених даху людей скорше з вияву вдячності, аніж звичайної ласки; він звелів сповістити, що його замок відчинено для всякого, хто захоче знайти в ньому притулок, і відразу постановив привести до стану оборони не тільки замок, а й усю долину на той випадок, якби ландскнехти або каппеллетті спробували зайти сюди, щоб похазяйнувати. Він зібрав усіх служників, нечислених, зате відданих, і звернувся до них із промовою про те, що господь посилає їм і йому гарну нагоду допомогти ближнім, яких вони в свій час так пригнічували й примушували тремтіти. Своїм звичайним владним голосом, який виказував певність цілковитого послуху, він виклав у загальних рисах те, чого вимагав від них, а надто докладно розповів; як поводити себе, щоб люди, які приходили сюди нагору в пошуках пристановища, вбачали в них тільки друзів і захисників. Потім він наказав попереносити з кімнати на горищі вогнепальну, ріжучу й колючу зброю, яка вже певний час валялася там купою, й пороздавав її. Своїм селянам і орендарям у долині він звелів переказати, щоб усі охочі приходили зі зброєю до замку. Тим, хто не мав зброї, він давав свою; відібрав декотрих, призначивши їх ніби командирами, і поставив інших під їхнє командування, порозставляв пости біля всіх проходів і в інших місцях долини, на схилі гори, біля замкових воріт; встановив години й порядок, зміни вартових, як у справдешньому таборі і як це було заведено в самому замку за часів злочинного життя його володаря.

В одному кутку цієї ж кімнати на горищі окремо стояла або лежала на підлозі зброя, яку носив тільки він сам. Тут був його знаменитий карабін, мушкети, шпаги, мечі, пістолети, криві ножі, кинджали. Ніхто з слуг не торкнувся їх; вони вирішили спитати господаря, яку зброю він накаже принести собі. «Ніяку»,— відповів Безіменний і, чи то через обітницю, чи то навмисне, так і залишався беззбройним на чолі цього своєрідного гарнізону.

Водночас він доручив чоловікам і жінкам, які працювали в нього або були його підвладні, влаштувати у палаці житло для чимбільшої кількості людей, порозставляти ліжка, порозкладати солом'яники та матраци по кімнатах і покоях, перетворених на загальні спальні. Він також дав розпорядження підвозити в достатку харчові припаси, щоб прогодувати гостей, яких йому пошле господь і яких щодень справді ставало чимраз більше. Сам він ніколи не сидів згорнувши руки. В замку або поза ним, сходячи догори й спускаючись донизу, він обходив усю долину, усюди давав розпорядження, підбадьорював людей, міняв варту, словом і ділом, навіть просто своєю присутністю робив і підтримував порядок. У будинку й на дорозі він зустрічав новоприбулих. І всі, вже бачивши його або зустрічаючи вперше, дивилися на нього з захватом, на мить забуваючи ті злигодні та страхи, що позаганяли їх на отакенну височину, І оберталися ще раз подивитися йому вслід, коли, розставшися з ними, він ішов далі в своїх справах.

Розділ тридцятий

Хоча найбільший наплив народу був не з того боку, звідки троє наших утікачів прямували до долини, а з протилежного входу в неї, проте й тут їм назустріч траплялися супутники й товариші в біді, які вже повиходили або починали виходити з попередніх доріжок та вузьких путівців на великий шлях. За таких обставин усі зустрічні відчувають себе немов давні знайомі. Щоразу, коли віз наздоганяв якогось пішохода, подорожні засипали одне одного запитаннями й відповідями. Хто втік загоди, як і наші подорожні, не дожидаючи приходу солдатів; хто уже чув звуки барабанів і труб; хто навіть устиг побачити самих солдатів і описував їх так, як звичайно описують щось перелякані люди.

— Нам іще поталанило,— говорили обидві жінки,— тож подякуймо Господові. Кат його бери, все те майно: хоч самі зосталися цілі.

Але дон Абондіо не бачив причини радіти разом з ними. Навпаки, оцей наплив народу, а ще більший наплив з другого боку долини, про який він здогадувався, починав вселяти в нього тривогу.

— Оце так історія! — буркотливо казав він обом жінкам, коли нікого не було поблизу.— Оце так історія! Хіба ви не розумієте, що дозволити збиратися такій тьмі народу в одному місці — це однаково ніби навмисне заманювати сюди солдатів? Адже всі забирають із собою своє добро, і в будинках не залишається нічого; тож солдати й розміркують, що, мовляв, там нагорі накопичились усякі скарби! І неодмінно завітають туди. Нещасний я чоловік: вліз у таку халепу!

— Та що ви! Навіщо ж їм дертися нагору? — відказувала Перпетуя.— У них своя дорога. До того ж я завжди чула, що під час небезпеки краще, коли збирається багато людей.

— Багато! Багато! — перекривив її дон Абондіо.— Нещасна жінка! Хіба ви не знаєте, що один ландскнехт із'їсть живцем цілу сотню таких, як ми? Та й потім, коли вони розпочнуть свої дурні витівки, то велика нам буде радість! Воюватися з ними? Ох, я нещасний! То вже краще було йти просто в гори. І загорілося ж усім зібратися в одному місці!.. Які ж бо дурні! — пробурчав він тихше.— Усі знай сунуть, знай сунуть сюди — одні за одними, наче вівці, без усякого пуття.

— Як отак міркувати,— зауважила Аньєзе,— то й вони можуть сказати про нас те саме.

— Та помовчіть хвильку,— мовив дон Абондіо,— балаканиною тут годі зарадити. Що зроблено, те зроблено. Коли ми вже тут, то доведеться тут і залишитися. Усе буде за волею провидіння. Нехай нам бог помагав.

Але його настрій ще дужче погіршав, коли він побачив при вході в долину неабияку варту з озброєних людей, що стояли біля дверей якогось будинку та розташувалися на нижньому поверсі. Усе це скидалося на казарму. Він куточком ока глянув на них. Це були вже не ті обличчя, які йому довелося побачити під час своїх перших злощасних відвідин; коли серед них і траплялися декотрі з попередніх браві, то ці, в усякому разі, помітно змінились. І все ж не можна сказати, що це видовище було для нього особливо приємне. «Ох, я нещасний! — подумав він.— Ось вони й починаються, оці дурні витівки. Та інакше й не могло бути: від такого чоловіка цього й слід було сподіватися. Тільки ж що він надумав? Воювати, чи що? Зображати з себе короля? Ой, я нещасний! За таких обставин хоч під землю ховайся, а він усіляко намагається привернути до себе увагу, сам так і лізе на очі,— коли ваша ласка, ласкаво просимо!»