Таємниця індіанського острова, стр. 9

— Знаю, це давня й порядна фірма, — повідомив Блор і схвально хитнув головою.

— У вас зберігся цей лист? — вів далі Уоргрейв.

— Ви маєте на увазі лист, яким нас запросили сюди на роботу? Ні, сер. Я його не зберіг.

— Що ж, продовжуйте вашу розповідь. Отже, вас найняли, як ви кажете, листом.

— Так, сер. Нас повідомили, в який день ми маємо прибути. Так ми й зробили. Тут усе було заздалегідь наготовлено. Вдосталь продуктів про запас і взагалі налагоджене господарство. Нам залишилось лише трохи прибрати кімнати.

— Що було далі?

— Ні чого особливого, сер. Ми одержали — знов листом — розпорядження підготувати кімнати для гостей, а вчора вечірньою поштою я одержав ще одного листа від містера Оуена. В ньому повідомлялося, що він та місіс Оуен затримуються, отже, ми мусимо не шкодувати зусиль, щоб якнайкраще прийняти гостей. Ще там були інструкції про обід, про каву, а також про ту ж пластинку.

— Вважаю, що вже цього листа ви зберегли, — різко кинув суддя.

— Так, сер, ось він.

Роджерс витягнув листа із кишені, подав судді.

— Гм, — вимовив Уоргрейв, — видруковано на друкарській машинці, відправлено з готелю «Ритц».

— Дозвольте мені поглянути! — Блор кинувся до судді, буквально вихопив у нього з рук лист, швидко пробіг очима.

— Друкарська машинка марки «Коронейшн», — промимрив він. — Зовсім нова — жодного дефекту. Папір звичайний, найбільш уживаного сорту. З цього нічого не висмокчеш. Можуть бути відбитки пальців, але навряд.

Уоргрейв прислухався до нього з несподіваною уважністю. Нараз Ентоні Марстон, що, стоячи позаду Блора, повз його плече розглядав лист, роздумливо промовив:

— Якісь дивні імена в нашого господаря. Хіба не так? Ви тільки послухайте: Алек Норман Оуен. Язика покалічиш.

Старий суддя аж підскочив на стільці:

— Я вам дуже вдячний, містер Марстон. Ви звернули мою увагу на одну вельми цікаву деталь. Вона наштовхує на деякі висновки. — І суддя зверхньо оглянув присутніх, настовбурчив голову, як розгнівана черепаха — Я вважаю, що настав час узагальнити всю нашу інформацію стосовно господаря цієї вілли. — Зробивши паузу, він вів далі: — Усі ми гості його. Вважаю, буде корисно, якщо кожен із нас точно пояснить, яким чином він тут опинився.

Запала тиша. Після хвилинної паузи рішуче заговорила Емілі Брент:

— У цій історії є щось надзвичайно дивне. Я одержала листа із досить нерозбірливим підписом. Писала, начебто, жінка, з якою я познайомилася влітку на одному курорті два чи три роки тому. Її прізвище, наскільки я могла розібрати, чи то Огден, чи то Олівер. Серед моїх знайомих є місіс Олівер, є також і міс Огден. Але я абсолютно певна, що ніколи не зустрічала й тим паче не приятелювала З будь-ким на прізвище Оуен.

— У вас зберігся цей лист, міс Брент? — запитав суддя Уоргрейв.

— Так, зараз я його принесу.

Вона вийшла і за хвилину повернулася з листом.

— Здається, я починаю розуміти… — промовив суддя, прочитавши лист. — Прошу вас, міс Клейторн.

Віра, розповіла про обставини свого запрошення на посаду секретарки. Суддя викликав:

— Марстон?

— Я одержав телеграму від мого товариша Берклі, на прізвисько Борсук, — сказав Ентоні. — Це мене тоді здивувало, бо я мав відомості, що старий подався до Норвегії. Він просив мене негайно прибути сюди, я й поїхав.

Уоргрейв задоволено хитнув головою і назвав нове прізвище:

— Доктор Армстронг?

— Мене запросили як лікаря.

— Еге ж. Раніш ви не зналися з цим сімейством?

— Ні. Але в листі, якого я одержав, посилалися на одного з моїх колег.

— Для правдоподібності, — прокоментував суддя. — Так, а цей колега на той час, певно, був десь поза досяжністю?

— Е… е… либонь, що так.

Ломбард, котрий увесь час не зводив очей з Блора, раптом утрутився:

— Зачекайте-но, я дещо надумав…

Суддя застережливо підняв руку:

— Хвилиночку…

— Але ж я…

— Даваймо не квапитися, містере Ломбард. Усе в свій час. Зараз ми розслідуємо причини, які звели всіх нас сьогодні на цьому острові. Генерал Макартур?

Посмикуючи вуса, генерал промимрив:

— Одержав листа… від цього типа Оуена… Він згадував кількох моїх армійських; дружків, що мають тут бути… Писав: «Сподіваюся, ви даруєте мені неофіційний характер запрошення». Боюся, що листа я не зберіг.

— Містер Ломбард? — викликав суддя.

Думка Ломбарда гарячково працювала: чи слід йому казати правду, чи дотримуватися попередньої версії? Зрештою він надумав.

— Те ж саме, — мовив він. — Запрошення, згадка про спільних друзів — одне слово, спіймався на гачок. Лист я розірвав.

Суддя Уоргрейв обернувся до містера Блора. Погладжуючи вказівним пальцем верхню губу, він промовив підкреслено ввічливим тоном:

— Щойно ми пережили кілька надзвичайно неприємних хвилин. Якийсь-то безплотний голос, звертаючись до нас усіх поіменно, висунув проти кожного серйозні, точно сформульовані обвинувачення. Незабаром ми повернемося до них. Та в даний момент мене цікавить одна дрібна обставина; серед тих, до кого звертався голос, було ім'я Уїльяма Генрі Блора. Але, наскільки нам відомо, серед нас немає особи на прізвище Блор. У той же час прізвище Девіс не було згадано. Що ви на це скажете, містере Девіс?

— Скидається на те, що далі нема рації грати у жмурки, — похмуро відказав Блор. — Мушу визнати, що справжнє моє прізвище не Девіс.

— Отже, ви Уїльям Генрі Блор?

— Саме так.

— Я маю дещо додати, — втрутився Ломбард. — Ви не тільки перебуваєте тут під чужим ім'ям, містере Блор, а, опріч того, як я виявив сьогодні ввечері, ви ще й страшенний брехун. Ви запевняли, що жили в Південній Африці, зокрема в Наталі. Я досить добре знаю Південну Африку й знаю Наталь і готовий заприсягнутися, що ніколи в житті й ноги вашої там не було.

Вісім пар очей витріщилися на Блора. Вп'ялися в нього недобрими, підозрілими поглядами. Ентоні Марстон, стиснувши кулаки, рушив до нього.

— Це твої витівки, падлюко? — спитав він. — Як ти це поясниш?

Блор підвів голову і випнув свою квадратну щелепу.

— Ви помилились адресою, джентльмени, — вибачливим голосом сказав він. — Я маю при собі посвідчення, ви можете подивитись. Я колишній співробітник відділу по розслідуванню кримінальних справ Скотланд-Ярду. Зараз я приватний детектив, маю свою контору в Плімуті. Мене згодили сюди для роботи,

— Хто вас найняв? — спитав Уоргрейв.

— Отой самий Оуен. До листа, в якому пояснювалось, що я маю робити, він додав солідний чек на витрати. Мені належало приєднатися до компанії, удаючи із себе такого ж гостя, як усі ви. Мені заздалегідь названо ваші прізвища, й я мав слідкувати за всіма вами.

— Вам дано було якесь пояснення, чому ви маєте слідкувати за нами?

— Коштовності місіс Оуен, — розлючено відповів Блор. — Тільки подумайте, місіс Оуен! Зараз я певен, що така особа взагалі не існує.

І знов суддя заходився погладжувати вказівним пальцем верхню губу, на цей раз уже із задоволенням.

— Ваш висновок я вважаю обгрунтованим, — мовив він. — Алек Норман Оуен! У листі до місіс Брент, хоч підпис такий, наче курка лапою надряпала, ім'я можна прочитати досить вільно — Ана Ненсі; отже, в обох випадках, як неважко помітити, фігурують ті ж самі ініціали: Алек Норман Оуен — Ана Ненсі Оуен, — щоразу виходить так би мовити, А. Н. Оуен. Не треба особливо напружувати свою уяву, щоби здогадатися: це означає невідомий! [1]

— Так це ж неймовірно! Безглуздо! — вигукнула Віра.

— Авжеж, — лагідно кивнув суддя. — Я й сам тепер не маю жодного сумніву, що нас запросив на цей острів якийсь божевільний.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На якусь мить запала тиша. Пройняті жахом, гості завмерли на своїх місцях. Мовчання порушив тихий, але виразний голос судді: