Таємниця індіанського острова, стр. 32

Ломбардів голос окликнув її:

— Віро? З вами все гаразд?

— Так. Що там скоїлося?

Блорів голос відповів:

— Можна нам завітати до вас?

Віра підійшла до дверей. Вона витягнула стільця, відсунула клямку, відімкнула замок і розчинила двері. Двоє чоловіків важко дихали, їхні черевики, штани були мокрими.

— Що скоїлося?

Ломбард одповів:

— Армстронг зник…

— Що? — вигукнула Віра.

— Зник з острова, — повторив Ломбард.

— Зник — наче корова язиком злизала! — ствердив Блор.

Віра нетерпляче перебила:

— Дурниці! Він десь ховається!

— О, ні, — заперечив Блор, — адже на острові заховатися ніде. Він голий, як ваша долоня. До того ж світить місяць. Ясно як удень.

— Але ж він міг повернутися до будинку, — зауважила Віра,

— Ми врахували цю можливість, — пояснив Блор. — Ми обшукали весь будинок. Ви, певно, чули нас. Повторюю — його немає! Він зник — остаточно зник, ушився…

Віра недовірливо похитала гол осою:

— І все ж я не йму віри.

— Нічого не поробиш, дитино, — втрутився Ломбард і по паузі додав: — Можу зробити ще одне цікаве повідомлення — вікно в їдальні виявилося розтрощеним, і на столі там тепер тільки троє індійчат!

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

На кухні снідали троє. Над островом сяяло сонце — був чудовий день. Шторму наче й не було. Зі зміною погоди настала зміна й у настрої бранців острова. Вони почували себе людьми котрі щойно попросиналися від нічних примар. Звичайно, небезпека ще була, та при денному світлі —то зовсім інша справа. Минувся паралізуючий подих остраху, який ще вчора, під зловісне завивання вітру, огортав їх суцільною пеленою.

Ломбард сказав:

— Спробуємо сьогодні з вершини острова подати з допомогою дзеркала сигнали на материк. Сподіваюся, хтось помітить наш «SOS». А ввечері спробуємо запалити багаття, хоч тут і небагато дерев, і там, можливо, вважатимуть, що ми співаємо, танцюємо, розважаємося.

— Напевне, хтось із них знає азбуку Морзе, — втрутилася Віра, — і тоді вони приїдуть до нас.

— Погода справді покращала, це безперечно, — мовив Ломбард, — та море ще не вгамувалося. Он які буруни здіймаються! Гадаю, човном до острова не пощастить дістатися, принаймні до завтра.

— Невже доведеться ще одну ніч перебути тут?! — несамовито закричала Віра.

Ломбард знизав плечима.

— Я вважаю — останню добу. Якщо ми протримаємося цю останню добу, все буде гаразд.

Блор одкашлявся:

— Давайте-но краще спробуємо розібратись ось у чому: де дівся Армстронг?

— Що ж, — сказав Ломбард. — Ми маємо одне, так би мовити, свідчення: на обідньому столі зосталося лише троє індійчат. Либонь, Армстронг врізав дуба.

— Але чому ж ви в такому разі не виявили його труп? — спитала Віра.

— Справді, — погодився Блор.

Ломбард розважливо похитав головою.

— Це справді дивно — не второпаєш, де собаку зарито.

— А може, його скинуто в море? — висловив припущення Блор.

Ломбард різко відповів:

— Хто його скинув? Ви? Я? Ви бачили, як хтось виходив із будинку. Потім знайшли мене в моїй кімнаті. Ми вийшли разом і заходилися шукати його. Коли ж то я мав убивати його й тягти труп через весь острів?

— Цього я не знаю, — відповів Блор. — Та одне знаю напевно…

— Що саме?

— Пістолет. Ваш пістолет. Він зараз у вас, і немає жодного доказу, що й увесь цей час він не був у вас.

— Слухайте, Блор, адже всіх нас обшукували.

— Так, але ж ви могли десь завчасно сховати його, а потім знову витягти.

— Вельмишановний кретине, заприсягаюся, що пістолета хтось підклав у мою шухляду, і більшого здивування мені за все життя не доводилося відчувати.

— І ви хочете, — сказав Блор, — щоб ми повірили в таку нісенітницю? Якого дідька став би Армстронг, чи хто б то не був інший, класти пістолет назад у вашу шухляду?

Ломбард тільки безнадійно розвів руками.

— Не маю найменшого уявлення. Це схоже на марення. Що завгодно можна припустити, тільки не це. В цьому немає ніякого сенсу.

— Справді немає, — погодився Блор. — Вам слід було вигадати імовірнішу історію.

— Але її неймовірність якраз і підтверджує, що я кажу правду, хіба не так?

— Я дотримуюся іншої думки з цього приводу.

— І марно, — сказав Ломбард.

— Бачите, містере Ломбард, — мовив Блор, — якщо ви справді чесна людина, яку вдаєте із себе…

— Коли це я оголошував себе чесною людиною? Я ніколи цього не казав, — перебив Філіп.

Блор байдуже вів далі:

— Якщо ви кажете правду, є один вихід: доки пістолет у вас, міс Клейторн і мені залишається тільки покладатися на ваше милосердя. Єдина справедливість — покласти пістолет у те ж саме сховище, де замкнуто інші речі, з тим, щоб ви та я були, як і раніше, власниками двох ключів од нього.

Філіп Ломбард запалив сигарету. Затягнувшись, він промовив:

— Не будьте віслюком.

— Ви не погодитеся на це?

— Звичайно, ні. Пістолет — мій. Він необхідний мені для захисту, і я не маю наміру розлучатися з ним.

— У такому разі, — сказав Блор, — нам не залишається нічого іншого, як прийти до одного певного висновку.

— Що я й є отой А. Н. Оуен? Будь ласка, можете вигадувати все, що вам спливе на думку. Та, коли так, я дозволю собі запитати вас: чому я не порішив вас оцим самим пістолетом минулої ночі? Адже такі можливості у мене були.

Блор похитав головою.

— Цього я не знаю. Певно, у вас були якісь підстави. Віра, котра досі не брала участі в суперечці, не витримала:

— Як на мене, ви обоє поводитесь, наче кретини.

— Чого це ви? — Ломбард здивовано поглянув на неї.

Віра пояснила:

— Ви забули дитячу лічилку. Чи не здається вам, що в ній криється відгадка.

І вона виразно продекламувала:

— «На гачок», — вела далі, — ось ключ до відгадки. Армстронг не мертвий… Він попросту прибрав фарфорове індійчатко, щоб ви вважали, ніби його вбито. Можете говорити, що вам заманеться, але я певна — Армстронг і досі на острові. Його зникнення — це той самий гачок, на який він хотів нас спіймати…

— Можливо, Віра й справді має рацію, — зауважив Ломбард.

— Гаразд, — висновив Блор, — але коли так, то де ж він? Ми обшукали тут усе. І всередині, і зовні.

Віра зауважила, не приховуючи глуму:

— Ми всі розшукували пістолет, хіба ні, а знайшли? Але ж він десь лежав.

— Моя люба, є невеличка різниця, хоча б у габаритах, між людиною і пістолетом, — промовив Ломбард.

— Особисто я, — заперечила Віра, — не бачу в цьому перешкоди. Я певна, що справа стоїть саме так.

Блор наполягав:

— Ні, найімовірніше, що він просто втік, вийшов з гри. Щодо пресловутого гачка, який згадується у віршику… він міг написати в ньому все, що спало на думку.

Віра не витримала й заволала:

— Хіба не розумієте — він божевільний? Хіба той факт, що все відбувається відповідно з цими віршиками, — не цілковите божевілля!? А маскарадне переодягання судді, вбивство Роджерса, коли він рубав дрова, витівка з джмелем, коли померла міс Брент, отруєння місіс Роджерс, яка «не прокинулася»! Це ж виглядає, нібито жахлива дитина влаштувала з нами страховинну гру. І все так зроблено, щоб правила гри відповідали лічилці.

— Мабуть, так. Ваша правда, — по невеличкій паузі сказав Блор. — У всякому разі, ніякого звіринця на острові немає, і йому доведеться дещо помізкувати, щоб вийти з цього становища.

— Та невже ви не розумієте? — скрикнула Віра. — Адже ми й являємо собою той звіринець. Принаймні минулої ночі в нас уже не зосталося нічого людського. Звіринець — це ми…