Таємниця індіанського острова, стр. 26
— Віро, бекон підгоряє, — > сердито мовила Брент.
— Вибачте, міс Брент. Якось по-дурному вийшло…
Емілі Брент зняла зі сковорідки, що курилася, останнє яйце. Віра, викладаючи на розжарену сковорідку нові шматки бекону, сказала:
— А у вас чудова витримка, міс Брент.
— Мене з дитинства привчили не розгублюватися й не здіймати галасу, — відповіла стара діва й міцно стулила губи.
«У дитинстві її, певно, постійно гнітили… Це далося взнаки», — подумала Віра. А вголос сказала:
— Невже ви не боїтеся?.. Чи, може, жадаєте вмерти?
«Вмерти!» — слово це гострим свердельцем пронизало мозок Емілі Брент. Вмерти? Ні, вона не збирається вмирати! Хай вмирають інші — це їхня особиста справа. Тільки не вона. Оце дівча нічогісінько не розуміє. Звичайно, вона, Емілд Брент, нічого не страхається — Бренти ніколи не відали остраху. В її родині самі військові, котрі вміли дивитися смерті у вічі. І життя вони вели праведне, так само, як вона… Їй нема чого соромитися… Тож вона не помре…
«Господь потурбується про слуг своїх». «Не бійся острахів нічних, не бійся й стріли, яку пустили вдень…» А зараз ранок, і острахів не було. «Ніхто з нас не вибереться з цього острова». Кому належать ці слова? Ну, звичайно ж, генералові Макартуру, чий кузен одружений з Елсі Макферсон. Його це зовсім не тривожило. Здавалося, він з радістю чекав смерті! Деякі люди не надають значення смерті, самі позбавляють себе життя. Беатрис Тейлор, приміром. Минулої ночі їй снилася Беатрис — за вікном стояла, притиснувши обличчя до скла, благала впустити її у дім. Та Емілі не хотіла цього. Емілі здригнулася й нараз опам'яталася. Надто дивно дивиться на неї Віра.
— Певно, все вже готове? — заклопотано спитала Емілі Брент. — Можна подавати.
За сніданком усі були вишукано ввічливі, галантні:
— Дозвольте запропонувати вам іще кави, міс Брент?
— Шматочок шинки, міс Клейторн?
— Ще шматочок бекону?..
Здається, всі шестеро цілком нормальні, спокійні люди. А що крилося за цим? Думки метушилися, як мухи в окропі…
«Що далі? Що далі? Котрий? Хто?»
«Чи спрацює цього разу? Цікаво. Варто свічку засвітити. Якщо я встигну. Боже мій, тільки-но встигнути…»
«Божевілля на релігійному грунті — це точно… А подивитися на неї — таке й на думку не спаде… А що, як я помиляюся?..»
«Це божевілля… Я втрачаю розум. Зникають шерсть, червона шовкова завіска — суцільна нісенітниця. Нічого не розумію…»
«Ідіот, він проковтнув усе, що я йому наплескав. Тут усе легко обійшлося… Та однак слід бути дуже обережним».
«Шість фарфорових індійчат… лише шість — скільки лишиться до вечора?..»
— Кому останнє яйце?
— Мармеладу?
— Дякую. Чи не покласти вам трохи шинки?
Шестеро людей, які цілком нормально поводять себе за сніданком…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Сніданок скінчився. Суддя Уоргрейв одкашлявся й промовив тихим владним голосом:
— Я вважаю доцільним, щоб ми зібралися обговорити становище. Скажімо, за півгодини у вітальні.
Всі погодилися. Віра збирала тарілки:
— Я приберу зі столу й помию посуд.
— Ми перенесемо посуд до буфетної, — запропонував Філіп.
— Дякую.
Емілі Брент, що підвелася було зі стільця, зойкнула й сіла.
— Що з вами, міс Брент? — спитав суддя. Емілі відповіла вибачливо:
— Мені дуже шкода: я хотіла б допомогти міс Клейторн, але в мене щось паморочиться голова.
— Паморочиться голова? — доктор Армстронг підійшов до неї. — Цілком природно. Запізніла реакція на шок. Я, мабуть, дам вам…
— Ні! — з силою вихопилося в неї.
Усі сторопіли. Доктор Армстронг почервонів. Стара діва з жахом дивилася на лікаря.
— Як хочете, — церемонно схилився перед нею Армстронг.
— Не хочу ніяких ліків. Спокійно посиджу, і пройде.
Посуд перенесли до буфетної, Блор звернувся до Віри:
— Я звик поратися по господарству, тож, коли не заперечуєте, допоможу вам, міс Клейторн.
— Будьте ласкаві, — мовила Віра.
Емілі Брент сама зосталася в їдальні. Чула слабкий гомін розмови, що долинав із буфетної. Запаморочення поступово проходило. Її опанувала сонливість, відчула, що засинає. У вухах гуділо… а може, в кімнаті й справді щось дзижчить. Вона подумала: «Схоже на бджолу чи на джмеля», — і тут побачила бджолу, що повзла по віконній шибці. Сьогодні вранці Віра Клейторн щось балакала про бджіл.
Бджоли, мед? Вона дуже полюбляє мед. Стільниковий мед — його вичавлюють крізь мусліновий мішечок. Він струмить крапля за краплею: кап-кап-кап…
Хтось зайшов до кімнати… з одягу в нього струмить вода… Це Беатрис Тейлор вийшла з річки… Варто Емілі лиш повернути голову, і вона побачить її…
Але вона не в стані повернути голову… А що, коли покликати на допомогу? Закричати? Але закричати вона теж неспроможна. В будинку жодної душі нема. Вона сама-одна…
І тут почула кроки — стишені кроки в себе за спиною. Хистка хода втоплениці… Запах сирості залоскотав їй ніздрі. А по віконній шибці повзала бджола — і все дзижчала, дзижчала…
І тут вона відчула укол. Бджола встромила своє жало у шию міс Брент.
У вітальні чекали на міс Брент.
— Може, мені піти за нею? — запропонувала Віра.
— Зачекайте хвилину, — сказав Блор.
Віра сіла, а всі запитливо подивилися на Блора.
— Послухайте-но, — почав він, — я вважаю, що займатися розшуком далі непотрібно. Той, кого ми шукаємо, спокійнісінько сидить собі зараз у їдальні! Б'юся об заклад, що вбивця — ота стара діва!
— А які мотиви вбивства? — спитав Армстронг.
— Божевілля на релігійному грунті, — не вагаючись, відповів Блор. — Як ви на це, докторе?
— Може, це й так. Заперечити я вам не можу, лише нагадаю: в такій справі потрібні переконливі доводи.
— В неї був такий дивний погляд, коли ми готували сніданок, — зауважила Віра.
— Ну, це ще не довід, — втрутився Ломбард, — усі ми зараз почуваємося ні в сих ні в тих.
— Є й інший довід, — мовив Блор. — Вона єдина з усіх нас відмовилася відповісти на оте, проголошене грамофоном, обвинувачення. Чому, спитаєте? Бо не могла подати ніяких пояснень.
— Ну, це не зовсім так, — сказала Віра. — Вона мені розповіла цю історію.
— Що саме? — поцікавився суддя Уоргрейв.
І дівчина переповіла історію Беатрис Тейлор.
— Цілком імовірно, — > зауважив суддя Уоргрейв. — Особисто я, не вагаючись, повірив би цьому. Скажіть-но, міс Клейторн, чи не видавалася вона обтяженою почуттям провини або докорами совісті за свою поведінку?
— Ні в якому разі, — відповіла Віра. — Вона була невразлива.
— Хай їм грець, оцим спасенним старим дівам! — вигукнув Блор. — Серце — кремінь! Завидки беруть, та й по всьому.
— Зараз п'ять хвилин до одинадцятої, — оголосив суддя. — Либонь, найліпше буде запросити міс Брент приєднатися до нас.
— Ви хочете вдатися до якихось активних заходів? — запитав Блор.
— Мені неясно, що конкретно, ми можемо вдіяти зараз, — відповів суддя. — Поки що маємо лише підозри. І все ж я прошу доктора Армстронга особливо уважно слідкувати за вчинками й діями міс Брент. А зараз ходімо до їдальні.
Емілі Брент сиділа в тому ж кріслі і в тій же позі. Дивним було лише те, що на їхній прихід не звернула ніякої уваги. І раптом… вони побачили її обличчя — розпухле, з посинілими губами, з очима, що вилізли з орбіт.
— Боже мій, вона мертва! — вигукнув Блор.
Тишу порушив спокійний голос судді Уоргрейва:
— Ще одного з нас виправдано — на жаль, надто пізно.
— Від чого вона померла, докторе? — спитав Ломбард. — Адже ми залишили її цілком здоровою.