Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга, стр. 8
— Живий? — стурбовано гукнув униз Мохобородько.
Але Півчеревичок не промовив і слова. Він обережно ворушив руками й ногами, щоб переконатися, чи всі кістки цілі.
— Сховайся в машині! — крикнув йому Муфтик.
Півчеревичок все ще лежав крижем, широко розметавши руки й ноги. Почувши Муфтикову пораду, він обережно зиркнув на машину й замислено примружився.
До фургончика було метр, не більше, але на цій мізерній відстані вмістилося стільки пацюків, що їх годі й полічити.
«Дивно, що гризуни досі не поласували мною», — подумав Півчеревичок із дивовижною байдужістю.
І раптом він відчув погляд.
Од цього погляду тіло мовби кам’яніло, він проникав у кожну клітину, палив вогнеметом і лихоманив.
Півчеревичок мало-помалу оговтався і тоді лише побачив пацюка, який свердлив його поглядом. І вмить упізнав його! Того самого пацюка! Того переможця, котрий своїм убивчим поглядом безжально умертвив свого противника у недавньому двобої.
«Кінець, — подумав Півчеревичок. — Тепер уже кінець».
І деякий час, окрім цього, не міг думати ні про що: він просто був неспроможний мислити.
Півчеревичок залюбки заплющив би очі, але незбагненна зла сила пронизливого пацючого погляду перешкоджала цьому. Він, наче зачарований, пильнував свого мучителя, спостерігав, як той вишкіряв зубиська і настовбурчував шерсть на зашийку.
«Це кінець, — тільки й спромігся подумати Півчеревичок. — Оце вже й справді кінець».
Та що це — він почув у траві під боком легеньке шарудіння. Щось прохолодне й слизьке шмигнуло біля нього й кинулося прямо на пацюка.
Змій! Змій Рудольф!
Неймовірно! Невже Рудольф сповз із дерева, щоб допомогти йому, Півчеревичкові?!
З подивом Півчеревичок помітив, що він уже знову може міркувати про щось інше, а не лише про свій кінець.
«Який чудовий змій», — подумав він.
Далі все відбулося блискавично.
Зла сила пацючого погляду зникла враз. Рудольф метнувся до пацюка, і той пронизливо верескнув.
«Назад, на дерево! — подумав Півчеревичок. — Я повинен знову порятуватися на дереві!»
Він підхопився і за мить уже дряпався вгору по сосновому стовбуру.
Проте на цьому лихо не скінчилося. Щоправда, Рудольф «пригостив» пацюка своєю отрутою, але це не підкосило хижака. Коли змій зник серед руїн, пацюк побачив, що Півчеревичок тікає, і на нього найшла звірина лють: він-бо прагнув розквитатися тепер і за зміїне жало! Оскаженілий пацюк поліз на дерево слідом за Півчеревичком.
Півчеревичок був уже на середині дерева, коли почув позаду зловісне сопіння. Він поглянув униз і вмить усе зрозумів: ще трохи — і в його босі пальці упнуться кровожерні пацючі щелепи!
Мимоволі, ні про що не думаючи, Півчеревичок переліз на інше соснове розгілля. І раптом очам своїм не повірив — перед ним чорніла кругла діра.
Дупло!
Ні миті вагання — мерщій туди! Скоріше в дупло!
Півчеревичок відчув приємну прохолоду. Наосліп він нишпорив руками, бо після яскравого сонячного світла очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви.
Часу в нього було обмаль. Уже в отвір тицяв гострий писок пацюк. У сутінках він не бачив Півчеревичка, проте ще енергійніше заворушив ніздрями, нюшкуючи повітря.
Тієї ж миті Півчеревичок намацав якийсь металевий предмет — він був навіть із держаком. Якраз зручно тримати. Ця річ схожа на кельму — робочий інструмент муляра, та Півчеревичкові ніколи було розмірковувати про її призначення. Зараз вона правила йому за зброю.
Схопивши держално обіруч, він розмахнувся і щосили хряснув пацюка по голові.
Коли гризун гепнувся додолу, Мохобородько сказав Муфтикові:
— Пацюкові каюк, наш Півчеревичок урятований.
— Ти гадаєш, — засумнівався Муфтик. — Але ж ці гризуни такі упертюхи, можливо, знову подереться за Півчеревичком?
— Уже не подереться, — покрутив головою Мохобородько. — Ти не забувай, що його ужалив Рудольф. Отрута неодмінно подіє.
Либонь, Мохобородько казав правду. Пацюк хоч і зіп’явся на лапи, одначе вже нікому не міг заподіяти зла. Його погляд, досі такий загрозливий, ураз потьмянів і отупів. Він знесилено покульгав од сосни. Певне, почала діяти отрута.
Муфтик і Мохобородько полегшено зітхнули. Адже вони від самого початку, затамувавши подих, спостерігали за вражаючими Півчеревичковими пригодами. Вони були у відчаї, коли той упав з дерева, тремтіли від жаху, коли пацюк свердлив його убивчим чаклунським поглядом. І коли Рудольф тихенько виповз із кишені і шмигнув униз по сосновому стовбуру, поспішаючи на допомогу Півчеревичкові, Мохобородько відчув за свого підопічного майже батьківську гордість… Тепер усі струси, принаймні цього разу, були позаду.
— Але куди запропав Півчеревичок? — здивувався Муфтик. — Його немає на дереві.
Фіналу захоплюючої Півчеревичкової пригоди Муфтик і Мохобородько не бачили, до того ж вони нічого не знали про дупло в сосні.
— Півчеревичку! — гукнув Мохобородько. — Куди ти запропав?
Тихо.
— Пів-че-ре-вич-ку-у-у! — погукали вони удвох, та, як і раніше, ніякої відповіді. Тоді мовчки перезирнулися і насторожено полізли вниз.
Невдовзі вони почули мирне хропіння. І за цією ознакою Муфтик і Мохобородько скоро знайшли дупло.
СКАРБНИЦЯ
Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.
— Я живий? — спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.
— Живий, живий, — засміявся Муфтик, який саме порпався у цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.
— А ви? — поцікавився далі Півчеревичок.
— А ми живі теж, еге? — просопів Мохобородько.
Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.
— Тоді, любі друзі, — мовив він, — дозвольте вас запитати, чому тут так темно?
— Ми в сорочій скарбниці, — пояснив Муфтик. — А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.
— Виявляється, ми в скарбниці, — похитав головою Півчеревичок.
Він підвівся і здивовано втупився на металеву річ у своїй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:
— Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка по голові!
— Не кельмою, а лопаткою для торта, — доброзичливо всміхаючись, поправив Мохобородько. — Ми й не відали, що ти нею зацідив пацюкові у тім’я, лише побачили, як той упав.
Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.
— Справді, лопатка для торта! — зрадів він. — Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка межи очі. В цьому ділі я — піонер!
— Безумовно, — погодився Муфтик. — Ти відважний хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.
І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревичкові медаль.
— Чудово, — сказав Півчеревичок і врочисто вклонив ся. — Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де ж це Рудольф, мій любий рятівник?
— Рудольф покинув нас, — усміхнувся Мохобородько. — Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.
— Шкода, — щиро мовив Півчеревичок. — Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов’ю поглянути на нього.
Але повернути Рудольфа назад було неможливо.
Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових грудях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.
— Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти на дерево, — сказав Муфтик.
— Нічого дивного, — озвався Півчеревичок. — Той, що ліз, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажають відчути на собі мою грізну зброю, і тому вирішили просто заморити нас голодом.