Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми, стр. 95
Напружуючись, наскільки дозволяли мотузки, вона прагнула повернутися на лівий бік, довге волосся спадало з жертовного вівтаря на кам’яні плити, і обличчя її було звернене до мене. Ми лежали так близько одне до одного, що наші губи майже торкалися.
— Отомі, — прошепотів я. — Отомі, ти чуєш? Я люблю тебе!
Я побачив, як затрепетали її груди, перетягнуті мотузком, і рум’янець заграв на її щоках.
— О небо, я винагороджена! — відповіла вона, і наші губи злилися в поцілунку, першому і, як ми гадали, останньому.
Отак ми поцілувалися на жертовному камені, коли тінь смерті вже лягла над нами. Багато бувало на світі незвичайних любовних сцен, але про таку я не чував ніколи.
— Любий, — усміхалася Отомі. — Заради цієї миті я готова померти десять разів, і благаю бога, щоб смерть прийшла перш, ніж ти устигнеш узяти назад свої слова. Бо я знаю, теулю, інша тобі дорожча. Просто відданість індіанської дівчини вмилостивила твоє серце і ти подумав, що любиш. Але прошу тебе, дай мені померти, вірячи, що слова твої не були сном.
— Не кажи так! — заперечив я. — Ти віддаєш за мене своє життя, і я тебе кохаю.
— Моє життя не значить нічого, а твоя любов для мене — все, — з усмішкою промовила Отомі. — Ах, теулю, яка таємна сила є в тобі? Чим ти примусив мене, дочку Монтесуми, із власної волі лягти поруч із тобою на вівтар наших богів? Що до мене, то іншого ложа я не бажаю. Хай буде так!
Розділ XXІІ
ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ
— Отомі, — заговорив я знов. — Коли нас уб’ють?
— Коли промінь світла впаде на коло, накреслене над твоїм серцем, — відповіла Отомі.
Я поглянув на сонячний промінь, він знаходився дюймів за шість від мого боку. Я вирахував, що він торкнеться багряного кола, намальованого на моїх грудях, приблизно за чверть години.
Щойно промінь сонця торкнувся моїх грудей, п’ять жерців учепилися за мої руки, ноги і голову, а верховний жрець, котрий привів мене з палацу, двома руками підняв свій обсидіановий ніж. Смертельна слабкість охопила мене, і я заплющив очі, думаючи, що все вже скінчено. Але в цю мить верховний звіздар, людина з божевільним диким поглядом, зупинив убивцю:
— Жерче, ще не час! Якщо ти удариш раніше, ніж сонце засяє на серці жертви, боги Анауаку загинуть і Анауак загине.
Заскреготавши зубами від люті, верховний жрець подивився на неквапну пляму світла, потім озирнувся через плече на тих, що билися. Кільце воїнів навкруги нас поволі стискалося, і так само поволі золотий промінь пересувався по моїх грудях. Ось його зовнішній край досяг багряного кола над моїм серцем.
І тут я почув голос — це Отомі звала на допомогу.
— Врятуйте нас, теулі! — закричала вона так пронизливо, що її поклик долинув до вух іспанців. — Врятуйте, нас убивають!
— До мене, хлопці! — почулася у відповідь кастильська мова. — Уперед! Ці пси вбивають когось на вівтарі!
Зі страшним завиванням жрець змахнув ножем. Але тут промайнув сталевий клинок і встромився в груди ката. Величезний обсидіановий ніж упав з його рук. Ударившись об вівтар між мною і Отомі, ніж розлетівся на шматки і лише поранив обох. Наша кров змішалася на жертовному камені, з’єднавши нас водно, а згори упоперек наших тіл звалився в агонії той, хто намагався принести мене в жертву.
Немов уві сні, я почув тужливе завивання звіздаря, що оплакував загибель богів Анауаку:
— Поліг жрець і всі його боги впали! Тескатліпока відкинув свою жертву, і тепер приречений! Загинули боги Анауаку, перемогли хрести прибульців!
Удар меча обірвав його сумний крик, і я зрозумів, що провидець теж мертвий.
Чиясь сильна рука перерізувала ножем наші пута. Дико озираючись, я підвівся на жертовному камені і в цю мить почув, як один з іспанців промовив, звертаючись до своїх товаришів:
— Ще трохи, і бідолахам був би кінець. Аби спізнився на мить, то цей дикун зробив би в грудях хлопця здоровенну дірку. А дівчина, далебі, непогана, якщо, звичайно, її відмити добряче. Присягаюся всіма святими, я випрошу її у Кортеса! Це моя здобич!
Я почув голос і упізнав його. Тільки одна людина на світі мала такий холодний і чіткий тембр. І коли, зісковзнувши на землю, я підвів очі, то побачив саме того, кого сподівався побачити. Переді мною стояв закутий у лати мій давній ворог Хуан де Гарсіа. Це його меч волею долі уразив жерця. Це він мене врятував. Але якби де Гарсіа знав, кого він рятує, він би швидше спрямував клинок у власне серце, ніж у серце мого ката.
“Чи не сон усе це?” — подумав я, і з моїх губ мимоволі вихопилося:
— Де Гарсіа!
Почувши мій голос, він здригнувся, як підстрелений, озирнувся і протер очі. Тепер і він упізнав мене.
— Мати Божа! — прохрипів де Гарсіа. — Проклятий Томас Вінґфілд! І я сам врятував йому життя!
Тільки тут я опам’ятався і, розуміючи, яку страшну помилку вчинив, кинувся бігти. Але де Гарсіа не збирався упускати свою жертву. Вихопивши меча, він кинувся за мною, загарчавши від люті, немов дикий звір. На щастя, якийсь офіцер (судячи з обладунку і наказового тону, це був не хто інший, як сам Кортес) в останню мить устиг відбити меч де Гарсіа.
— Що з нами, Сарседо? — промовив він. — Ви що, зовсім збожеволіли від крові і хочете здійснити жертвопринесення, як індіанський жрець? Залиште бідолаху у спокої!
— Він не індіанець, а англійський шпигун! — вигукнув де Гарсіа, намагаючись поцілити мене мечем.
— Ну ясно, він просто збожеволів, — промовив Кортес, поглянувши на мене. — Подумати тільки — це нещасне створіння — англієць! Гей, ви! Геть звідси обидва!
Де Гарсіа, занімівши від люті, знову спробував на мене накинутися, але Кортес сердито гукнув:
— Стій, ім’ям Господа! Я цього не потерплю! Ми прийшли як християни, а не вбивці. До мене, друзі! Тримайте цього дурня, щоб він не занапастив свою душу вбивством.
Декілька іспанців схопили де Гарсіа, який усе ще скаженів. А я в цей час стояв зовсім розгублений. На щастя, Отомі хоча й не розуміла іспанської мови, зате міркувала набагато швидше.
— Тікаймо! — шепнула вона і, схопивши мене за руку, потягла геть від жертовного каменя.
— Куди нам тікати? — запитав я. — Чи не краще здатися на милість іспанців?
— На милість цього диявола з мечем? — вигукнула Отомі. — Е ні! Мовчи, теулю, і поквапся!
Вона потягла мене за собою. І раптом згори почувся якийсь шум, схожий на гуркіт грому. Я підвів очі і побачив величезну брилу, що котилася, підстрибуючи на уступах теокалі. Це була статуя бога Тескатліпоки, повалена іспанцями з п’єдесталу. Мармуровий ідол от-от повинен був нас розчавити. Бігти пізно! Смерть здавалася неминучою.
Я відчув, як здригнувся від удару масивний схил теокалі, і в ту ж мить повітря потемніло від зливи осколків, що сипалися зусібіч. Здавалося, під нашими ногами вибухнула порохова міна і відірвала від землі скелю. Ідол Тескатліпоки розлетівся на сотні шматків! Вони пролетіли над нами і навкруги нас, але жоден навіть не подряпав ні мене, ні Отомі.
Що було потім — не пам’ятаю. Я прийшов до тями вже в своїх покоях у палаці Монтесуми, який я більше не сподівався побачити. Отомі була поряд зі мною. Вона принесла води, щоб нам умитися. Після цього вона переодяглася в чисту білу одіж, мені теж роздобула одяг, а заразом — їжу і питво. Я примусив її поїсти разом зі мною і, коли вона наситилася, постарався зібратися з думками.
— Як бути далі? — запитав я Отомі. — Прийдуть жерці і знову потягнуть нас на заклання. Тут нам сподіватися ні на що. Потрібно довіритися милосердю іспанців і тікати до них.
— Ти віриш у милосердя тієї людини з мечем? Ти його знаєш, теулю? Скажи мені, хто він?
— Це той іспанець, про якого я тобі розповідав. Він мій смертельний ворог, Отомі. Це через нього я перетнув океан.
— А зараз ти хочеш віддатися на його милість? Ти справді безрозсудний, теулю!
— Краще потрапити до рук християн, аніж до рук жерців!
— Не бійся, — заспокоїла мене Отомі, — тепер жерці не страшні. Якщо ти вислизнув від них — вони тебе вже не чіпатимуть. Дотепер майже нікому не вдавалося вирватися живим з їхніх пазурів, — для цього потрібно бути справжнім чарівником! Напевно, твій бог і справді сильніший за наших богів, бо він зумів укрити нас, коли ми лежали на вівтарі. Ох, теулю, що ти зі мною зробив? Я вже стала сумніватися в наших богах і покликала на допомогу ворогів своєї країни! Вір мені, заради себе я ніколи б цього не зробила. Я б швидше померла з твоїм поцілунком на вустах, поки відлуння твоїх слів ще не згасло в душі. А нині мені доведеться жити, знаючи, що це щастя вже не повернеться!