Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми, стр. 51

Ще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із діри, а услід і ми з Гудом. Над нами було небо, і благословенні зірки сяяли далеко у високості, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом угруз під нашими ногами, і ми покотилися сторчма, приминаючи траву і ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я вхопився за щось і зачепився. Сівши, я заволав на всю силу своїх легень. Десь поблизу, трохи нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеликий плаский майданчик затримав його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоча ледве переводив подих, був цілий і здоровий. Потім ми кинулися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і нашого друга — він застряг у розвилині якогось коріння. Його добре пошарпало, але невдовзі він прийшов до тями.

Ми знеможено впали, і реакція після всього пережитого була така сильна, що, здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам вдалося вирватися з цієї страшної темниці, яка трохи не стала нашою могилою. Схоже на те, що якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору там, де закінчився тунель, оскільки це була саме нора. І ось перед нами на верхів’ях гір сяяв рожево-червоний відсвіт зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знов.

Незабаром сірий досвіток ковзнув схилами гір, і ми побачили, що знаходимося на дні величезної копальні, перед входом до печери, і ми могли вже розрізнити примарні контури трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Поза сумнівом, ці страхітливі тунелі, по яких ми бродили протягом ночі, що тривала, як нам здавалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж до підземної річки, яка текла в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за річка і куди або звідки вона тече. Як на мене, то я зовсім не прагнув досліджувати її течію.

Світанок зарожевив обрій, і тепер ми могли розгледіти один одного, і треба сказати, що ні до, ні після мені не доводилося бачити такого видовища, яке постало перед очима того пам’ятного ранку. Наші щоки ввалилися і очі глибоко запали, ми були запилені, брудні, в синцях і саднах. Обличчя наші ще зберігали вираз тривалого жаху перед неминучою смертю. Одне слово, це було таке видовище, якого можна було злякатися при денному світлі. Але, попри все, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі вийняв його хоч раз за весь цей час. Ні темрява, ні купання в підземній річці, ні стрімкий спуск схилом копальні — ніщо не змогло розлучити Гуда з його моноклем.

Потім ми підвелися, бо побоювалися, що коли довго сидітимемо отак, то у нас задерев’яніють ноги, і почали поволі дертися вгору крутосхилом величезної вирви. Кожний крок давався нам тяжко. Більше години ми уперто повзли вгору глинистим схилом, чіпляючись за коріння і дерен.

Нарешті ми виповзли нагору. Ми знову стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, проти колосів.

На відстані сотні ярдів від дороги, перед купкою хатин, горіло багаття, навкруги якого сиділи якісь люди. Ми попростували туди, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, щоб передихнути. Раптом один із них підхопився на рівні і, помітивши нас, впав на землю, волаючи від страху. Ми гукнули:

— Інфадусе, Інфадусе! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, витріщивши настрахані очі.

— О мої повелителі! Ви справді повернулися з Царства Мертвих! З Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами долілиць, обхопивши руками коліна сера Генрі й ридаючи з радості.

Розділ XIX

МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів відтоді, як ми дивом врятувалися від страшної загибелі. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно, але ми вже майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов з печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Треба сказати, що, дивлячись на цю трагедію з погляду немолодої вже людини, я дійшов висновку, що все склалося на краще. Якби вона не загинула, виникла б, безумовно, вельми скрутна ситуація. Бідолашна не була пересічною тубільною дівчиною, вона була наділена неабиякою, майже винятковою красою і досить тонким розумом. Але ніяка краса або витонченість розуму не змогли б зробити щасливим її союз із Гудом, адже вона сама говорила: “Хіба може сонце поєднуватися з пітьмою, а біла людина — з чорною дівчиною?”

Годі й казати, що ми більше не намагалися проникнути в скарбницю царя Соломона. Опам’ятавшись після жахіть, яких нам довелося зазнати, на що знадобилося дві доби, ми спустилися до величезної копальні в надії знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, напередодні пройшов дощ і змив наші сліди, окрім того, схили були поточені норами мурахоїдів та інших тварин. Немислимо було вгадати, яка з цих нір вивела нас до порятунку. Перед поверненням до Луу ми ще раз оглянули чудеса сталактитової печери і навіть, спонукані якоюсь дивною схвильованістю, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з відчуттям, яке мені важко описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка нещодавно відрізала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежать за цією стіною, про страхітливу стару відьму і про прекрасну дівчину, яка була навіки похована у цій моторошній гробниці. Отже, ми вдивлялися у кам’яну стіну, але, скільки не шукали, не могли знайти ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не змогли відкрити секрет механізму, що приводив їх у рух, так що тепер він загублений безповоротно. Безперечно, це був якийсь дивовижний механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, що створила його. Думаю, що іншого такого не існує у всьому світі.

Нарешті ми з неабияким розчаруванням полишили всі спроби. Якби навіть масивна скеля раптом піднялася перед нашими очима, у нас навряд чи вистачило б мужності переступити через знівечені останки Гагули і знову увійти до скарбниці. Ні, навіть абсолютна переконаність в тому, що ми станемо власниками незліченних коштовностей, не могла б примусити нас зважитися на такий крок. Одначе я готовий був лікті кусати з досади, думаючи про те, який там залишається скарб, — можливо, найбільший скарб, який будь-коли зберігався в одному місці протягом всієї історії людства. Але що вдієш? Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю завтовшки в п’ять футів. Отож ми полишили це похмуре місце. Можливо, у далекому майбутньому, через кілька століть, якийсь удачливий дослідник випадково натрапить на секрет потайних дверей, вимовить магічне “Сезам, відчинися!” [60] і наповнить світ коштовностями. Але все-таки мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних скринях, ніколи не судилося прикрашати лілейні шиї земних красунь. Поки існує світ, алмази лежатимуть там, пов’язані холодними узами смерті з кістками Фулати.

Неабияк сприкрені, ми наступного дня відправилися назад до Луу. Треба сказати, що з нашого боку було б вельми невдячним відчувати себе розчарованими, адже, пам’ятає читач, перш ніж ми покинули свою темницю, мені спало на думку наповнити про всяк випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовних каменів загубилося, коли ми котилися по схилу ями, найдосадніше — значна частина найбільших алмазів, які я поклав зверху. Але їх лишилося ще чимало, зокрема вісімнадцять каменів вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці уціліло ще достатньо коштовностей, щоб зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то принаймні дуже заможними людьми, та ще кожен з нас трьох став власником найкращої колекції алмазів у Європі. Отже, буде хибним твердити, що нам так уже не поталанило.

Після повернення до Луу нас дуже тепло і сердечно прийняв Ігнозі, якого ми знайшли при доброму здоров’ї. Він був цілком поглинутий зміцненням своєї влади і реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.