Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми, стр. 34

Місячне сяйво зблискувало на списах і ковзало по обличчях сплячих, роблячи їх схожими на вже загиблих. Свіжий нічний вітер маяв пір’ям плюмажів, схожих на ті, що прикрашають катафалки. Вони лежали безладно, розкидавшись уві сні, і їхні кремезні, мужні тіла здавалися примарними і дивними у сяйві місяця.

— Як ви гадаєте, чи багато хто доживе до завтрашньої ночі? — запитав сер Генрі.

Я лише похитав головою у відповідь, не в змозі відірвати погляду від сплячих. В моїй уяві проносилися картини завтрашньої січі, і здавалося, що крижана рука смерті вже торкнулася цих людей. Я думав передовсім про тих, на яких лежала фатальна печать, і мене охопило моторошне відчуття великої таємниці людського життя і глибока печаль від усвідомлення його трагічної приреченості. Сьогодні вночі ці тисячі людей сплять здоровим сном, а завтра вони, а може, і ми разом із ними, і багато інших поляжуть, і холодний подих смерті скує їхні тіла. Їхні дружини стануть вдовами, їхні діти — сиротами, а хатини ніколи більше не побачать своїх господарів. Тільки місяць, як і здавна, байдуже споглядатиме з високості, та нічний вітер, як і завше, ворушитиме траву, і широкі земні простори зануряться у безтурботний нічний сон так само, як століттями до народження цих людей, так само й упродовж тисячоліть після їхньої загибелі.

Проте, поки існує світ, людина не вмирає. Правда, ім’я її забувається, але вітер, яким вона дихала, продовжує ворушити верхівки сосон у горах; відлуння слів, які вона проказувала, ще звучить у просторі, думки, народжені її свідомістю, стають сьогодні нашим надбанням. Її пристрасті спонукали нас до життя, її радощі й печалі близькі й нам, а кінець, що його з жахом чекала людина, спіткає так само і нас.

Всесвіт справді повен примар — не кладовищенських привидів у похоронних саванах, а незгасних, безсмертних часток життя, які, колись з’явившись, ніколи не вмирають, хоча вони непомітно зливаються одна з одною і змінюються, змінюються вічно.

Подібні думки пропливали в моїй свідомості, поки я стояв і дивився на примарні, фантастичні обриси сплячих воїнів, що, як то кажуть, спочивали “на своїх списах”. На превеликий жаль, із віком мене все більше тягне до отакого філософування.

— Куртісе, — звернувся я до сера Генрі, — здається, я перебуваю в стані найганебнішого сум’яття.

Сер Генрі погладив свою біляву бороду і засміявся.

— Мені вже не раз доводилося від вас чути щось подібне, Квотермейне.

— Авжеж, але зараз я кажу це серйозно. Я, знаєте, дуже сумніваюся, щоб комусь із нас вдалося дожити до наступної ночі. Нас атакують переважаючі сили супротивника, і дуже мало надії, що вдасться утримати свої позиції.

— Принаймні, дешево ми їх не віддамо. Послухайте, Квотермейне, справді ми вляпалися в халепу і, мабуть, не треба було нам у це втручатися, але раз уже так вийшло, ми маємо зробити все, що в нашій спромозі. Що ж до себе, то я можу сказати, що коли мені судилося померти, то я волію краще загинути в бою. До того ж, коли залишилося так мало шансів на те, що я знайду мого бідолашного брата, мені легше примиритися з думкою про смерть. Але сміливих любить удача, — отже, нас, може, ще чекає успіх. Різанина, звичайно, буде жахлива, і оскільки ми повинні підтримати свою репутацію, нам доведеться бути в найбільш гарячих місцях.

Останнє зауваження сер Генрі вимовив похмурим голосом, але в очах його спалахували іскорки, що свідчили про зовсім інше. Мені навіть здалося, що серу Генрі до душі завтрашня перспектива.

Потім ми пішли до себе і поспали години дві.

Перед досвітком нас розбудив Інфадус, щоб повідомити, що в Луу помітне значне пожвавлення, і невеликі загони королівських військ уже підтягуються до наших передових постів.

Ми встали і спорядилися до бою. Всі наділи кольчуги, за які, правду кажучи, ми мали дякувати Твалі. Сер Генрі узявся до цього охоче і одягнувся, як кукуанський воїн.

— Коли ви в Країні Кукуанів, чиніть, як кукуани, — зауважив він, натягуючи кольчугу на свої широкі плечі, які вона облягла, як рукавичка.

Але на цьому він не зупинився. На його прохання, Інфадус забезпечив його повним бойовим обладунком. Він надів плащ із леопардової шкури, який носять вожді, увінчав своє тіло плюмажем із чорних страусячих пер, що був привілеєм вищих воєначальників, і підперезався чудовою пов’язкою з білих буйволячих хвостів. Сандалі, важка бойова сокира, круглий залізний щит, обтягнутий білою буйволячою шкурою, і призначена за рангом кількість толл, або метальних ножів, доповнювали його обладунок, до якого він все-таки додав ще й свого револьвера. Туалет був, звичайно, дикунський, але треба сказати, що ніколи ще я не споглядав величнішого видовища, аніж сер Генрі в цьому одіянні, яке ще більш увиразнювало його могутню поставу. Коли ж невдовзі прибув Ігнозі, одягнений так само, я подумав про себе, що вперше бачу двох таких прекрасних богатирів. Не можу похвалитися, щоб кольчуга так само пасувала Гудові й мені. Річ у тім, що капітан не схотів розлучатися зі своїми штаньми. Отож кремезний присадкуватий джентльмен, з моноклем в оці й обличчям, чисто поголеним з одного боку, при кольчузі, що її він ретельно заправив у досить-таки обшарпані вельветові штани, справляв, безсумнівно, приголомшливе, але зовсім не величне враження. Щодо себе — то, певна річ, кольчуга була завелика, я надів її поверх усього, і вона досить незграбно стирчала навсібіч. Окрім того, я вирішив не вдягати штанів, щоб на випадок відступу легше було тікати: отож я лишився лише у черевиках. Спис і щит, якими я не умів користуватися, пара толл, револьвер і, нарешті, величезний плюмаж, що його я прилаштував зверху мисливського капелюха, щоб хоч якось надати своєму виглядові кровожерності, завершували моє невибагливе екіпірування. На додачу до всього з нами, звичайно, були наші рушниці. Але оскільки у нас було дуже мало набоїв, вони були непотрібні під час атаки, тому ми розпорядилися, щоб їх несли воїни нашого супроводу.

Отак спорядившись, ми квапливо поснідали і пішли поглянути, як ідуть справи. В одному місці гірського плато було невелике узвишшя, яке одночасно слугувало штабом і спостережним пунктом. Тут ми знайшли Інфадуса з-поміж його полку Сірих, котрий був, безумовно, кращим у кукуанській армії. Це був той полк, що його ми першим побачили в прикордонному краалі. Полк на той час налічував три тисячі п’ятсот чоловік і залишався в резерві, отож воїни купками лежали на траві, споглядаючи, як довгі низки королівських військ, наче мурашва, виповзають з Луу. Здавалося, цим колонам немає кінця. Всього їх було три, і кожна налічувала не менше одинадцяти-дванадцяти тисяч чоловік.

Вийшовши за межі міста, вони вишикувалися в бойовому порядку. Потім один загін повернув праворуч, другий — ліворуч, а третій став поволі наближатися до нас.

— Ага! — сказав Інфадус. — Вони збираються атакувати нас відразу з трьох сторін!

Ця новина була вельми серйозною, оскільки наша позиція на вершині гори, півтори милі в окружності, була дуже розтягнутою і треба було негайно сконцентрувати для оборони наші порівняно малі сили. Але оскільки ми не могли нав’язувати супротивнику, у який спосіб нас атакувати, нам треба було в цих складних умовах зробити все можливе. Тому ми відправили гінців із наказом підготуватися до відбиття кількох атак.

Розділ XІІІ

НАПАД

Без щонайменших ознак квапливості й метушні всі три колони поволі просувалися вперед. На відстані близько п’ятисот ярдів від нас середня — вона ж головна — колона зупинилася коло вузького пасма землі, що врізалося в наш пагорб, який скидався на підкову із бічними відрогами, зверненими до Луу. Цей маневр був розрахований на те, щоб дати можливість двом іншим колонам обійти нас із тилу і напасти одразу з трьох боків.

— Ех, сюди б оце гетлінг [51]! — зітхнув скрушно Гуд, дивлячись на щільні фаланги воїнів внизу. — Через двадцять хвилин я очистив би всю рівнину!