Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми, стр. 1

Ілюстрації Н. КОЗЛОВА

КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

ПЕРЕДМОВА

Тепер, коли ця книга надрукована і скоро розійдеться світом, я ясно бачу її вади як щодо стилю, так і щодо змісту. Я тільки можу сказати, що книжка не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і здійснили. Мені дуже хотілося б докладніше зупинитися багато на чому, пов’язаному з нашою подорожжю в Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як от: розказати про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас від смерті у грандіозній битві при Луу, а також про Мовчазних, або Колосів, при вході в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розказав докладніше про відмінності між зулуським і кубанським діалектами, які дають матеріал для серйозних роздумів. І присвятив би декілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни [1]. Є ще одна надзвичайно цікава тема, якої я торкнувся лише побіжно. Йдеться про чудову організацію збройних сил цієї країни, яка, на мою думку, значно перевершує впроваджену королем Чакою [2] в Країні Зулусів. Вона забезпечує швидку мобілізацію військ без застосування системи примусового безшлюб’я [3]. І нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки і зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, прекрасним зразком якої є їхні толли — важкі металеві ножі з майстерно привареними лезами з чудової сталі.

Порадившись з сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив описати просто і невибагливо тільки наші пригоди, а про все інше поговорити при нагоді, якщо, природно, вона з’явиться. Я охоче поділюся усім, що знаю, з усіма, хто цим зацікавиться.

Тепер залишилося лише попрохати читача вибачити мені мій недолугий стиль. Адже я більше звик мати справу з рушницею, а отже, не можу претендувати на вишукані літературні пишноти, вибагливість викладу, що зазвичай характерні для романів, які я іноді люблю перечитувати.

Можливо, усі ці пишноти стилю є окрасою для поціновувача, але, на жаль, я зовсім не володію цим мистецтвом.

Щиро кажучи, я вважаю, що книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. Втім, мені якось незручно виказувати свою думку із цього приводу. “Гострий спис, — каже кукуанське прислів’я, — не потрібно точити”. Отже, хочу сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не здавалася, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І

Я ЗУСТРІЧАЮСЯ З СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Когось, може, й подивує, що, розмінявши шостий десяток, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді й чи вистачить мені снаги завершити її.

Озираючись на минуле, я дивуюся, як багато я встиг зробити і скільки мені випало пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що я дуже рано був полишений напризволяще. В тому віці, коли хлопчаків уперше ведуть до школи, я вже був змушений працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії [4]. Чим тільки я не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і займатися мисливством, і працювати в копальнях, і навіть воювати. І лише вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я став дуже майновитим — я ще й сам до ладу не знаю, чим володію, — але навряд чи я погодився б знову пережити ті пригоди, що випало їх зазнати за останній рік, навіть якби я наперед знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені неабияк набридли пригоди. Не знаю, навіщо я вирішив написати цю книгу: це ж зовсім мені не властиво. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоча й дуже люблю читати Старий Заповіт [5] і легенди Інголдзбі [6].

Все ж таки спробую осмислити, що спонукало мене написати цю книгу.

По-перше, мене прохали про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд. По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від недуги відтоді, як у мене уп’явся отой триклятий лев; нині ногу розтроюдило ще більше, і я шкутильгаю дужче, аніж зазвичай. Що не кажіть, а в левових зубах, мабуть, є якась трутизна, бо чому ж те, що загоїлося, знову ятриться, причому — завважте! — завжди у певний час.

Упродовж життя я вполював шістдесят п’ять левів, вийшов живісінький з усіх пригод, і на тобі — наостанок отой левисько стеребив мою ногу, як папушу тютюну! Це вже нікуди не годиться, а я, окрім усього, люблю, щоб скрізь був лад, і мені це дуже не до шмиги.

На додачу, я хочу, щоб мій син Гаррі, який нині в лондонській лікарні готується стати лікарем, натрапивши на цю розповідь, хоча б на якийсь час забув про свої юнацькі витівки. Та й хто б не переситився тією роботою в лікарні, та ще й патраючи небіжчиків. В усякому разі, моя розповідь Гаррі нудною навряд чи здасться і хоч на якусь днинку внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше що я збираюся розповісти найдивовижнішу історію, яка коли-небудь траплялася з людиною. Дивно, але в цій оповіді немає жодної жінки, за винятком Фулати. Втім, ні! Є ще Гагула, хоча я й досі не певен, була то жінка чи диявол. Але оскільки виглядала вона принаймні сторічною, а отже, як жінка особливого інтересу не викликала, то нею можна знехтувати. В усякому разі, можу з певністю твердити, що у цьому сюжеті немає жодної спідниці.

Але чи не час вже й до діла? Попереду — важкі перелоги, і мені здається, що я захряс у трясовині по самісіньку вісь. Та нічого, впораюся з цим залюбки. Сильна упряжка завжди врешті-решт витягне, із слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отже, починаю:

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, що в Наталі [7], джентльмен, складаю присягу і заявляю…” — так почав я свої свідчення на суді щодо сумної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книжки це не зовсім вдалий початок. І взагалі, чи можу я вважатися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. В своєму житті я мав справу не з одним ніггером [8]… Ні, я закреслю це слово, воно мені зовсім не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, перш ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Траплялися мені також дуже гидкі та підлі білі, які, проте, джентльменами не були, хоч грошви у них було достобіса. Принаймні, я народився джентльменом, хоча й був упродовж життя всього-на-всього бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи залишився я джентльменом, не знаю — судіть самі. Бачить Бог, що я старався ним залишитися!