Шукайте жінку, стр. 45
Некрич якось урочисто підвівся й простягнув Салієві руку. Володимир Борисович потиснув її міцно, віддано дивлячись Некричу у вічі. Знав: тепер директор не дасть його на поталу, й Павлюк навряд чи голосуватиме за виключення з партії.
Некрич встав і сказав:
— А тепер, Володимире Борисовичу, давайте поміркуємо, як достойно вийти із становища, яке склалося. Щиро вірю, ви потрапили в пастку, але, певно, довести це нічим не зможете.
— Не зможу, — визнав Салій, — протокол і свідки…
Некрич помовчав і вирішив:
— Треба якось локалізувати справу. Аби не дійшло до суду.
— Уранці я подзвонив знайомому полковникові міліції, й мене, бачите, випустили…
Некрич покрутив головою.
— Найгірше, що в райкомі вже знають про вашу пригоду. Коротше, до суду, сподіваюсь, не дійде. У крайньому разі, візьмемо вас на поруки. Певно, парт-бюро захоче переобрати вас…
— Павлюк сказав, що ставитиме питання про виключення з партії…
— Я голосуватиму проти, — твердо заявив Некрич. — І вживу всіх заходів, щоб залишити вас в інституті.
“А мені поки більш нічого й не потрібно”, — подумав Салій і сказав:
— Ви не пожалкуєте за цим.
21
— Піди в кіно чи просто погуляй, — наказала Арочці Софія Гнатівна. — А я тим часом проведу переговори з твоїм хахалем.
— Ну, що ти, мамуню, — удавано образилася Аріадна. — Який же він хахаль?
Софія Гнатівна тільки зміряла дочку нищівним поглядом. Звичайно, й вона в доччині роки була небезгрішною. Але коли уявляла Арочку в обіймах шмаркатих хлопчаків чи проноз на зразок Копота, серце скипало люттю. Одна справа — вона, у неї часто не було іншого виходу, не було ні статків, ні пристойного оточення. Нарешті, не було мудрої і люблячої матері, яка б вчасно напоумила, захистила, коротше, не було нічого, н то вона зуміла чогось досягти в житті й не пішла по руках.
— І що ти знайшла в тому Моні? — пробуркотіла Софія Гнатівна вже примирливо.
Хіба можна довго сердитися на дочку? Та ще коли вона дивиться так жалібно?
— Так уже сталося, — пояснила Арочка ухильно.
— Наперед будь обережнішою.
— Буду.
Софія Гнатівна ляснула дочку нижче талії.
— У кінотеатрах іде “Людина з бульвару Капуцинів”…
— Біжу…
Софія Гнатівна постояла біля вікна, спостерігаючи, як дочка перетинає вулицю. Справжня королева, вся у матір, Рачковим тут і не пахне. До речі, про Рачкова. Слід поміняти його квартиру й цю на трикімнатну. Буде її весільний подарунок молодятам. Коли ще Арсен Черниці одержить житло? Хоч і доктор, та квартирні закони однакові для всіх. А Рачков повернеться тільки через дванадцять років, квартира тепер не його, а Аріаднина, до того ж, Рачкова тоді навряд чи пропишуть у Києві — що ж, усе справедливо, кожний одержує по заслугах, і з чиновниками-хабарниками в нашій країні не панькаються…
Аріадна зникла за рогом, Софія Гнатівна посміхнулася щасливо й набрала Копотів телефон.
Моня приїхав швидко. Спіймав таксі і з’явився хвилин через двадцять. Софія Гнатівна тим часом заварила каву, дістала з бару півпляшки коньяку. Посадила Копота у зручне крісло, налила чарку й втупилася запитливо:
— Ну?..
Моня спорожнив чарку до останньої краплини, почекав кілька секунд, дивлячись на Софію Гнатівну просвітлено, ковтнув кави й відповів:
— Вчинено все, як і домовлялися. Перший клас. Я навіть Лапі по морді з’їздив, щоб натуральніше. Фонарем світить і вимагає ще четвертак.
— Бог подасть, — відповіла Софія Гнатівна сухо. Дістала п’ять зелененьких, поклала перед Копотом. — Твоя частка… Тепер викладай…
Моня, смакуючи подробиці, розповів, як перестріли вони Салія, як вчасно трапилася злостива бабця, як у міліції склали протокол і потім на оперативному “бобику” відтранспортували Володимира Борисовича у витверезник.
Софія Гнатівна слухала мовчки, сплела пальці, прикрашені перснями, сперлася на них підборіддям, здавалося, й не чула Моні, проте коли закінчив, схвалила:
— Роботу виконано справно.
Копот зиркнув на зелененькі папірці, що лежали на журнальному столику, повагався, але відсунув їх.
— Не треба.
— Чому ж? Зробив усе як домовлялися.
— Проте… Не знаю, чи казала вам Аріадна? Ми б хотіли побратися… То з вас не візьму.
— З майбутньої тещі?
— Невдобно.
— Бери, бери… Бо невідомо, як усе обернеться.
— Ми з Арочкою твердо домовилися.
— Чула.
— Хіба це вас не влаштовує?
— А хто ти такий, щоб влаштовувало?
— Аріадну влаштовує, вас і не питатимемо! — розлютився Копот.
Але Софія Гнатівна сиділа так само незворушно, й тільки зелені вогники спалахували в її очах.
— Ну, хто ти такий? — повторила. — Ні освіти, ні становища, служиш у якійсь зачуханій позавідомчій охороні, хіба це для Аріадни?
— У мене плани — дай боже кожному!
— І про це знаю. Хочеш утекти з Арочкою. І ким же ти будеш в Ізраїлі? Євреї тебе не приймуть, ти для них чужий і за духом, і за вірою. Крім того, сумніваюся, що одержите дозвіл.
— У мене свої люди в міліції, закидав вудку — кажуть, може вигоріти.
— Припустимо, вигорить. Що робитимеш в Ізраїлі?
— А я на тих жидів чхати хотів. Мені аби кордон перетнути. Я гадаю — найкраще в Західній Німеччині. Або за океаном. Там люди з головами, а не з макітрами.
— Отож, — згодилася Софія Гнатівна. — По-перше, не знаєш ні німецької, ні англійської… — Загнула палець. — Ти хоч чув, що таке біржа?
— У кіно бачив.
— Отже, грати на біржі не зможеш… — Загнула другий палець.
— А я для початку бензоколонку куплю. Поки придивлюся, що до чого. А там!.. — Моня сам наповнив чарку й спорожнив із смаком. — А там піде!..
— Для бензоколонки теж і олову треба мати. Де купити, як залучити клієнтів…
— Простіше простого.
— І Арочка в заправницях бігатиме?
— Тільки для початку.
— А фігушеньки! — скрутила раптом вульгарну дулю Софія Гнатівна.
— Ви чого? — образився Моня. — Я ж по-доброму…
— Я не для того дівку викохала, щоб вона на бензоколонці стирчала. Це тільки в кіно їх королевами бензоколонок називають, насправді ж робота чорніше чорної.
— Для початку ж!
— Там тобі й кінець буде. Ні, не віддам я тобі дочку, хоч би що тут торочив.
— А ми вас і не питатимемо.
— Аріадна ще мене слухається. Та й сам подумай — мало не на двадцять років старший, життя прожив, а й досі в сторожах бігаєш. Ти Арочці мало не за батька можеш правити, а туди ж… Старе луб’я…
— Але ж ви себе старою не вважаєте… — єхидно примружився Моня. Він випив ще чарку, коньяк ударив в голову. Моня перегнувся через столик до Софії Гнатівни, сказав: — І я вас старою не вважаю. Жінка що треба! — Пустотливі вогники заграли в Мониних очах, Софія Гнатівна зрозуміла, про що думає він, і погойдала пальцем перед Копотовим носом.
— Не пройде!
Моня збентежено відсунувся.
— Я ж не хочу нічого поганого, — пробелькотів.
Софія Гнатівна акуратно склала гроші, подала Конотопі.
— Ото бери зароблене, й на цьому кінчатимемо наші стосунки.
Монине обличчя почало наливатися кров’ю. Притиснув руку Софії Гнатівни до столу, просичав:
— А ти хто така, щоб командувати? Підчепила собі старого драндулета, то й мовчи! І не заважай жити іншим!
Софія Гнатівна висмикнула руку, й гроші розлетілися по столу. Очі в неї потемнішали й стали жорсткими.
— От що, — вигукнула загрозливо, — щоб і духу твого тут не було! Щоб і не пахло тобою! Це не тільки я кажу, не й Аріадна каже. Зрозумів? Бо в іншому разі…
— Для чого ж так? — злякався Моня: невже Арочка бовкнула про валізу з грішми? — Я Аріадні щасливе життя влаштую.
— А не треба їй такого щастя. Хто ти такий? — зневажливі нотки прозвучали в голосі Софії Гнатівни. — Багато думаєш про себе, бізнесменом хочеш стати, на мільйони рота роззявив. А ти пішак, виконавець, виконавцем був, виконавцем і залишишся! — Зіжмакала гроші, засунула Моні в бокову кишеньку піджака. — Свого розуму нема, то чужим користуйся. І виконуй все, що тобі накажуть. Копот важко підвівся.