Шукайте жінку, стр. 24
Висоцький почав співати: “Сижу на нарах я в Наро-Фоминске я…”
Міліцейський старшина зареготав задоволено.
— Во дайот! — вигукнув захоплено. — Наш кореш!
Арочка побачила в дзеркальці, як гостроносий штовхнув його ліктем у бік — старшина покліпав очима, заплющив їх і примостився в кутку машини. А гостроносий лейтенант сперся долонями на спинку переднього сидіння, перегнувся до Арочки, розглядаючи її у профіль, задоволено гмикнув.
— Законна чувишка… — мовив. — І звідки такі беруться?
— Заткнись, — порадила Аріадна миролюбно, — не для тебе.
— Шкода… — зітхнув гостроносий цілком щиро. — А якщо добре подумати?
Арочка лише зневажливо закопилила губу. Такими лейтенантами хоч греблю гати, таких тільки київські училища щорічно випускають сотнями, а запитати б у тебе: що маєш? Безплатну форму, двісті ре на місяць і призначення у якийсь віддалений гарнізон? От і шукай собі наречених поблизу гарнізону, там вони ще не перебірливі, і офіцерський кашкет та дві зірочки на погонах — предмет найсокровенніших мрій…
Аріадна вела тепер автомобіль швидко й вправно, щоправда, не перевищуючи дев’яноста кілометрів на годину. Моня наказував не порушувати правил, аби не причепилися даішники, краще, щоб біла “Волга” не привернула їхньої уваги.
“Сама знаю”,— відповіла тоді Арочка. Адже не мала доручення на машину, тільки техпаспорт, і будь-який автоінспектор міг затримати її.
Гостроносий лейтенант, мабуть, збагнув, що цей ласий шматочок не для нього — притулився поруч старшини й теж заплющив очі.
“Закуняв…” — подумала Арочка.
Але Модник не спав і думав: якби не Моня-великий і справа, на яку вони їдуть, покрутилася б ти, красуне, в моїх обіймах. Бач, яка недоторкана! А показати б тобі “перо” — сама б стягнула джинси. Бо Моня біля себе цнотливих не тримає, Моня чоловік справжній і знає, як поводитися з марухами, однак і ти, точно, цілувала не одного…
Скоро… Так, скоро, через півроку чи найбільше через рік майор з майоршею випустять їх з колонії, мабуть, через півроку, майорша має голову на плечах і розуміє, що, одержавши своє, треба якомога швидше здихатися їх з Прищем, витурити на волю, замести сліди. І потраплять вони знову на Хрещатик, але тепер з грішми, великими грішми, на рік чи півтора вистачить погуляти з кращими, ніж ця за кермом. Може, зустрінемося із тобою, красуне, тоді я пригадаю оте нахабне! “Не для тебе…”
Бо шляхи людські, як і господні, несповідимі — Модник почув колись цей вислів, вій вразив його категоричністю та справедливістю. Точно, несповідимі, особливо в нього, коли щогодинно на тебе полюють менти й не знаєш, чи не зупиниться через хвилину “Волга” й тебе ввічливо або й не дуже ввічливо, навіть клацнувши наручниками, підштовхнуть до іншої, набагато прозаїчнішої машини…
Щоправда, колонія для них з Прищем стала вже начебто другим домом, тут, якщо з головою, можна прокантуватися, і їхня нинішня ситуація переконливо засвідчує це.
А Висоцький співав про недолугого п’яничку з якоїсь річки Вачі, що профукав за кілька днів аж три куски. Прищ також протринькає свою долю швидко, біс з ним, Прищем, єдина перевага — ведмежа сила, розумом і не пахне, у їхньому ділі, правда, сила також часто потрібна, та без голови на справжню операцію й не потикайся. Заметуть — не встигнеш і чхнути, менти стали метиковані, у них тепер різні картотеки, відбитки пальців, апаратура, кажуть, цілі інститути криміналістики, і все для того, щоб ускладнити йому, Модникові, таке чудове й безхмарне життя.
Вони в’їхали в райцентр, і Аріадна знизила швидкість до шістдесяти кілометрів.
За три-чотири кілометри почався лісок, Аріадна з’їхала на путівець, і “Волгу” захилитало на вибоях. Путівець вивів їх на невеличку галявину з віковим дубом посередині. Аріадна зупинила машину під дубом, і відразу з густих глодових кущів вийшов Копот. Потиснув руку Модникові, поплескав по плечу Прища, наказав Арочці:
— Вертайся на шосе й зачекай там. Я скоро.
Модник з жалем провів поглядом “Волгу”, хитро підморгнув Копоту.
— Гарна марушка!
— Клас, — погодився Моня, — поганих не тримаємо.
— Позич на годину! — вищирився Прищ.
Риси Копотового обличчя потвердішали.
— От що, — рубонув рукою, — я вас не заради марух сюди витягнув. Знаєте, скільки виклав?
— Тисячі по дві за кожного? — припустив Прищ, згадавши зажерливу майоршу.
— А по п’ять не хочеш?
— Овва! — зрадів Прищ. — Виходить, ми ще чогось варті!
— І по п’ять сьогодні заробите, — пообіцяв Копот.
Прищ хижо зблиснув очима.
— Годиться!
Але Модник хитрувато примружився, запитавши:
— Мокруха?
— На мокруху я не згоден… — прогудів Прищ.
— А тобі не все одно? — запитав його Копот. — Що один інкасатор, що два — вирок сам знаєш який… Двічі голову не стинають.
— Виходить, знаєш про інкасатора? — жахнувся Прищ.
— Знаю і мовчу… — запевнив Копот. — Поки ви мене слухатиметесь.
— Ти заткнись, — наказав Прищеві Модник, — Копот про інкасатора давно знає, тому й витягнув нас сюди. Чи не так, Моня?
— Робота сьогодні буде справжня, — сказав той. — Братимете касира…
— З пушкою?
Копот махнув рукою.
— Радгоспна касирка, везтиме з районного банку зарплату…
— Без охорони? — не повірив Модник.
— Уяви собі, звикли, що обходиться… Шофер на ЗІЛі возить, має, правда, інструкцію не зупинятися, але ж ти, — тицьнув Прища пальцем у живіт, — недарма у міліцейський формі…
— От для чого! — нарешті збагнув той. — А я все думаю: навіщо з мене мента робити!
Копот відступив у кущі, поманивши за собою Модника. Прищ посунув за ними, ламаючи гілки. У глодовій гущавині стояв мотоцикл з коляскою, жовтий міліцейський мотоцикл і літери “ГАИ” чорніли на ньому.
Модник одразу оцінив Копотів задум, мовив захоплено:
— А ти голова! — витягнув свого і так довгого носа, принюхався. — Щойно перефарбував?
— Я що, дурний на гаїшному мотоциклі сюди пиляти? — Копот обвів посвітлілим поглядом співучасників, зиркнув на годинник. Сказав: — Я зараз повертаюся в райцентр. ЗІЛ з касиркою виїде звідти приблизно через годину. Від шосе до радгоспу ще дванадцять кілометрів, перестрінете його десь посередині. Там далі також гайок, на дорозі вам стовбичити не треба — на автоінспекцію кожен зверне увагу, — заховаєтесь у кущах, а за десять до першої займайте пост. ЗІЛ номер п’ятдесят вісім — шістнадцять, серія КХВ, далі вас не вчитиму. А щоб розмова у вас вийшла справжня і щоб не дуже пручалися шофер з касиркою — от!.. — Витягнув з кишені пістолет, подав Модникові.
Модник узяв зброю обережно, навіть благоговійно, витягнув обойму, пересмикнув затвор.
— Сім маслин, — сказав з повагою, — вистачить…
Копот підморгнув йому.
— Знаєш, який найнадійніший свідок?
— Мертвий… — відповів Мод пик тихо, щоб не почув Прищ.
— Касирка возить гроші в жовтенькій валізці, — повідомив Копот.
— Скільки? — жадібно видихнув Модник.
— Вам по п’ять кусків.
— Майорша вимагає ще по куску за форму.
— Віддам сам.
— Скільки везтиме касирка? — уперто повторив Модник.
— Тобі п’ять мало?
— Мало! — просичав Прищ. — Я все чув: пушку недарма маслинами набив… Моє слово — все навпіл…
— Во! — згорнув дулю Копот. Подумав і додав: — Гаразд, додам по дві.
— По сім на рило?
— Отож.
Прищ похитав головою, та Модник, збагнувши, що вони все одно цілком залежать від Моні, погодився:
— Хай буде по-твоєму.
Копот стрельнув на нього оком.
— Валізку не відмикати. Я перевірю. Паняйте… — вказав на мотоцикл.
Прищ почав втискувати своє огрядне тіло у коляску, а Копот відкликав на мить Модника, наказав:
— Ти не пальцем роблений, отже, сам розумієш: в колонії все на виду, й навіть зайву десятку помітять. Валізку тримай сам, Прища до неї не підпускай.
— Кажеш, як справжній начальник.
— А я і є для тебе справжній, — обірвав його Копот
11
Пилип Синиця приїхав на вокзал за півгодини до відходу поїзда. Два дні в Москві йому вистачило вповні. Пилип взагалі не любив їздити в Москву, вважаючи відрядження даремно витраченим часом. Столиця з її метушнею, ходінням по установах, сидінням у приймальнях різних за рангами, але однакових за суттю начальників, безкінечними розмовами, переважно пустопорожніми, невипадковим, однак майже обов’язковим чаркуванням дратувала Пилипа, він завжди намагався скоротити своє перебування тут і полегшено зітхав, улаштувавшись у купе фірмового поїзда “Україна”