Останній заколот, стр. 71
30
Іван Іванович нетерпеливився і підганяв коня. Учора був у Високій Печі й мав розмову з отцем Леонтієм — той повідомив, що через тиждень загін Длугопольського піде з їхніх країв на північ, де скоро почнеться повстання. Проти повстання Іван Іванович не заперечував, навпаки, чекав його з нетерпінням і молився богу за успіх, а от звістка, що отамана не буде під боком, засмутила. Гадав, що з допомогою Длугопольського все ж удасться позбутися зятя, та й взагалі сам факт, що поблизу існує загін, який збройно бореться з совдепами, якось морально підтримував його. Не кажучи вже про усвідомлення власного внеску в цю боротьбу — узяти хоча б Краснопілля, хто як не він допоміг Длугопольському покарати там червоних?
Недалеко від Трощі починався гай, він обіцяв затишок і прохолоду, Тимченко зняв кашкета й рукавом обтер чоло. Дорога спускалася до струмочка, там можна було напитися чистої джерельної води, Іван Іванович навіть відчув її смак на спечених губах, вйокнув на коня, та з-за дерев вийшли двоє з гвинтівками, стали напереп’ят.
Іван Іванович не злякався — та й чого лякатися? Якщо червоні — от вам посвідчення, заготівельник райфілії їде по селах, якщо ж свої — тим краще, спільну мову з ними він завжди знайде.
— Хто такий і куди пнешся? — грубо запитав хлопець у синій сатиновій сорочці.
А другий, зовсім ще сопля, як відзначив Іван Іванович, наставив на нього гвинтівку. Тимченка завжди дратувало, коли в нього цілилися, адже гвинт заряджений, і невідомо, що в голові у цього молодика й чи не вдарить раптом у цю голову сеча.
— Ану, прибери зброю! — гримнув на юнака.
— Диви, а воно ще гавкає… — весело зауважив хлопець у синій сорочці. — От стрелимо зараз — навіки замовкнеш…
У Івана Івановича відлягло від серця: сільрадівці так не поводитимуться. Мовив вагомо:
— Кажу: не бався зі зброєю. Отаман у селі?
— Бач кого захотів — отамана! — щиро здивувався юнак. — Звідки його знаєш?
— А це вже не твоє діло, — зовсім повеселішав Тимченко. — Проведіть мене до Миколи Костянтиновича або до пана Грунтенка.
Хлопці перезирнулися: дядько в бідарці знав імена отаманів, а це свідчило, що він не чужий.
— Проїжджайте, — опустив гвинтівку юнак. — Попову хату знаєте?
— Не так уже й важко знайти.
— Точно, відразу за церквою. Там ще садок вишневий.
Але старий вирішив по-своєму:
— Ти, Грицю, тут сам побудь, — наказав і, діставши нагана, вмостився поруч Тимченка. — Їдьмо, добродію, бо самого вас пускати не можна.
— Їдьмо, — погодився Іван Іванович одразу, бо рішення вартового справді порадувало його: виходить, отаман навів у загоні порядок, не те що було колись у Таргана…
Длугопольський вийшов до Івана Івановича у садок у свіжій, дбайливо випрасуваній сорочці, чисто виголений і усміхнений.
— Радий бачити, — тільки й мовив, — завжди радий, бо приносите гарні звістки.
— Тепер гарних мало, — похмуро пробуркотів Іван Іванович. Чомусь отаманова усміхненість не сподобалася йому, хоч мав би, навпаки, радіти. Якщо в Длугопольського чудовий настрій, значить, отаманові справи добрі, а справи в них, фактично, спільні.
— Чому ж, — заперечив отаман, — бачите, червоним з нами не впоратися, й скоро ми себе покажемо!
— Це правда, що тікаєте звідси? — прямо запитав Іван Іванович.
— Не тікаємо, а передислоковуємось, — поправив Длугопольський.
— А хто ж тут лишиться?
— А ви й лишитесь, — усміхнувся отаман. — Ви й численні наші прихильники. Скоро оголосимо загальне повстання — всі за зброю й візьмуться.
— Повстання — це добре, — сказав Іван Іванович, твердо знаючи, що особисто він за зброю не візьметься: для цього є молодші й необачливіші. Бо не лише ти стріляєш, а в тебе також, і дурна куля може влучити. Проте не станеш це пояснювати отаманові — звичайний вояк на зразок Якубовича, що з нього візьмеш?
— Чаєм пригостите? — запитав, бо відчував спрагу.
— Не тільки чаєм, ви у нас дорогий гість, і обід зараз буде.
— Раніше побалакаємо, — зупинив отамана Тимченко, бо знав: справи краще вирішувати на голодний шлунок.
Отаман дав знак, і їм поставили під яблунею лавку, вкриту суконною ковдрою.
— Осінь, — сказав Іван Іванович, побачивши під яблунею падалицю. — От і літо минуло, як швидко все проходить, не помітиш, і на той світ уже треба збиратися…
— Вам ще зарано, — не погодився Длугопольський.
— Піхто нічого не знає, — відповів Іван Іванович сухо. — І я, власне, саме з цього приводу, бо, справді, завтрашній день — пітьма. А маємо хоч трохи зазирнути у незнане.
— Якщо б не зазирали, де б ми були! — одповів Длугопольський. — Що маєте на увазі?
— Я приведу до наперед визначеного місця ескадрон червоних кіннотників, — пояснив Іван Іванович. — На чолі з комполку Вариводою. А ви влаштуєте засідку й скосите їх кулеметом.
Очі в Длугопольського пояснішали.
— Однак справа не терпить, — пояснив, — самі знаєте, через тиждень…
— Знаю, тому й пропоную на середу. Де?
— Під Іванополем. Там ліс…
— Маєте рацію, ліс густий і великий. Пообідаємо й поїдемо туди, аби визначити все на місці.
— Поїдемо, — ні на мить не завагався Длугопольський, — заради такої справи…
— Мерин тільки в мене змучений.
— Коня поміняємо.
— Іншої відповіді не чекав.
— Варивода!.. — Потер руки Длугопольський. — Та я заради цього комполку в пекло піду!
— Напосідає?
— Вам цей комполку, по-моєму, набрид більше.
— У мене з ним свої рахунки.
— Тому й підрядили Чмеля?
— І про це чули?
— Микита розповів. Каже: сам не знаю, як той червоний командир врятувався. Якоїсь миті не вистачило.
— Чміль виявився хвальком! — Заявив Тимченко: все ще не міг змиритися, що задурно віддав десять червінців.
— Микита вояк справний, — не погодився Длугопольський, — й рука в нього тверда, то справді якесь непорозуміння, і я візьму Чмеля до засідки, нехай спокутує вину.
— Нехай, — ствердив Іван Іванович, подумавши, що цього разу Чмелеві доведеться обійтися без його грошей.
Вони пообідали квапливо, бо десятеро стрільців на чолі із Чмелем уже чекали біля церкви. Микита, побачивши Тимченка, не знітився, навпаки, лукаво підморгнув Іванові Івановичу як другові й спільникові. Тимченкові хотілося облаяти його, Микита з його усмішками був антипатичний, але приборкав свої справжні почуття і сам подав Чмелеві руку: тепер від Микитової кмітливості та зіркого ока багато залежало.
Іванополя дісталися у сутінках, хоч їхали добре. Обминули село — навіщо вершникам зайвий раз мозолити людям очі — й рушили до лісу. Дорога тут підіймалася на горбок, ліс трохи відступив, але край путівця ріс густий підлісок — непогане місце для засідки. Іван Іванович з Длугопольським зійшли з бідарки, і отаман задоволено покахикав.
— Ось там, — вказав на густі ліщинові зарості, — поставимо тачанку, і на горбочку, по цей бік путівця. Вшкваримо з обох боків кинджальним вогнем — не встигнуть оговтатися, як скосимо.
Чміль виміряв кроками відстань від ліщини до дороги.
— Одразу накриємо, — згодився, — важливо тільки вичекати, коли весь ескадрон сюди втягнеться. Тоді й вріжемо!
Іван Іванович осудливо похитав головою:
— Думати треба…Командир де їде? Попереду… Поки весь ескадрон чекатимеш, той Варивода де буде? Он там, під лісом, й поки ти червону босоту коситимеш, він у гущавину чкурне. Бо коня має доброго…
— Слушно, — погодився отаман. — Головне — комполку покласти, три чорти йому в горлянку! Решта поверне до Іванополя, ось тоді ти з засади й вискочиш — розвернеш тачанку і вдариш у спину…
— Врахуйте, — зауважив Іван Іванович, — я їх сам приведу й попереду їхатиму. То щоб глупа куля не зачепила.
— Дурних куль літатиме багато! — голосно зареготав Чміль. — За всіма не вгледиш.
— Повинен угледіти, — обірвав його Длугопольський. — Якщо з добродієм Тимченком щось трапиться, головою відповіси!
— Так жартома ж я… — почав виправдовуватися Микита, заховавши очі. Зовсім не жартував: хіба шкода старого пройду, який не може простити йому десять паршивих червінців? Зовсім не шкода, навпаки, якщо куля й зачепить старого — не біда, завжди можна викрутитися, “максим” — не наган, він сипле, як дробовик шротом…