Останній заколот, стр. 37

Раптом Синиця підвівся, підійшов до Яновського мало не впритул, мовив:

— Ми тобі, Даниловичу, віримо. Але врахуй, працювати тобі зараз буде важче: на тебе всі іншими очима дивитимуться. Принаймні спочатку, поки не обітрешся.

— Догадуюсь.

— А якщо догадуєшся, зарубай на носі: ми тебе до своєї компанії поки що не прийняли. Проти тебе не заперечуємо, але ж до твого дому я не піду. Поки, — пом’якшив удар, — поки не доведеш, що зовсім свій.

— Дворянства це можете простити? — не втримався Олег Данилович. Йому нараз зробилося гірко: хіба винен, що народився в дворянській родині?

— І це важить.

— Але ж, наскільки мені відомо, Ленін також із дворян.

Обличчя в Синиці посуворішало, стиснув кулак, наче збирався вдарити.

— Ти Ілліча не торкайся! Ілліч з нами весь час, він нас і підняв на революцію. Проти свого ж класу.

Але Яновський вже збагнув, що припустився помилки.

— Так, — згодився, — хто-хто, а Ленін завжди був з робітниками.

Олег Данилович пішов до дверей, та Сперкач зупинив його. Сказав тоном, що не викликав заперечення:

— Товариш Яновський, вас призначено завідуючим гаража й ніхто не збирається скасовувати це розпорядження. — Перевів погляд на Дороговказ і додав: — Накази товариша Яновського обов’язкові для всіх працівників. У губвиконкомі йому довіряють, і сам товариш Ян просив передати вам це.

— Я лишаюся при своїй думці, — заявила Дороговказ.

— Думати вам ніхто заборонити не може, та накази завгара маєте виконувати. — Кадровик замислився на мить і попросив Синицю: — Ти, Карпе Сидоровичу, поясни людям ситуацію. В колективі різні чутки підуть, то склич збори й розкажи, що до чого…

— Доведеться, — погодився той.

Грицько визирнув з-за плеча Синиці, й цікавість світилася в його очах.

— А я ніяк не повірю, що ти, Даниловичу, полковник. Бачив я їх, звичайно, здалеку, однак щоб полковник руки собі замастив… — Захоплено покрутив головою і резюмував: — Не сумнівайся, Даниловичу, ми тебе підтримаємо, бо знаємо: чужим духом від тебе не тхне і працювати з тобою — саме задоволення.

Ці слова хоч трохи повернули Яновському душевну рівновагу, але вийшов з червоного кутка з відчуттям засудженого до страти й тільки випадково помилуваного. Знав: це відчуття довго не полишатиме його, але розумів також, що це розплата за мало не двохсотрічні привілеї його пращурів. Вони не мучили себе цими проклятими проблемами, брали від життя все, що могли, а от він, Олег Данилович Яновський, останній з дворян Яновських, мав взяти на себе всі їхні гріхи й спробувати спокутувати їх.

Важкий тягар, але треба зібратися з силами.

Вовк сидів у конспіративній квартирі на Подолі, слухав, як Колесников розмовляє по телефону, й давно втрачене почуття спокою і якогось хатнього затишку огортало його. Справді, де його останнім часом тільки не носило: Біла Церква й Тараща, поручик Якубович і Козача рада, Полісся, зустріч з Грунтенком, засідка в Жиловцях… Ще й досі ниють ребра від бандитських чобіт…

А тут звичайна кімната, стіл, завалений паперами, канапа, вкрита вовняною ковдрою, те саме, що було рік тому, коли лише вимальовувалося його проникнення до петлюрівського підпілля. А зараз навколо свої, не треба критися, зважувати кожне слово, навіть думками підроблятися під якогось Борового чи Грунтенка…

Нарешті Колесников поклав трубку, втупився у Вовка, покліпав очима, пригадуючи, на чому зупинилися, і сказав:

— Сьогодні ж, Петре, зв’яжемося з Волинським ДПУ і передамо все, що ти дізнався про банду Длугопольського. Цікаво й навіть дуже цікаво. За інформацію, яку тобі наказали передати за кордон, спасибі. Замість неї підготуємо іншу, вони аж руки від задоволення потиратимуть і не знатимуть, що все це липа. Одержиш матеріали через день — два.

— Грунтенко сподівається, що складена ними доповідна допоможе мені встановити тісніші контакти з “двуйкою”.

— Не зрозуміло мені, на що цей Грунтенко з Длугопольським розраховують? У Тютюнника було набагато більше сил, а ми з ним за тиждень упоралися.

— Лють і ненависть… — роздумливо мовив Вовк. — Ненависть до нас, товаришу Колесников, я б сказав, звіряча ненависть. Та й вони самі перетворилися на звірів — вовки, які ховаються по поліських нетрях.

— Таргана ще якось можна було зрозуміти, — вів далі Колесников. — Звичайний грабіжник, йому б нахапати більше, а потім — у підпілля, проживати награбоване. А ці, бач, петлюрівські ідеї проголошують, мовляв, за народні інтереси, теж мені знайшлися рятівники селянства!..

— Грунтенко, — згадав Вовк, — коли мене вранці відвозили до Попельні, дуже поспішав. Прискакав якийсь їхній вояк, і кінь під ним був весь у милі. Виходить, їхав швидко й здалеку. Грунтенко одразу заметушився й наказав сідлати коней. А я — до станції, там близько, й пішки можна було, однак довезли кіньми до самого поїзда.

— На Гоголівську підеш завтра, — вирішив Колесников. — Про цю явку нам уже відомо — Мальцев на неї випадково натрапив. Слава богу, не розворушили це кубло, щоправда, й жодних доказів не мали, обмежилися спостереженням, — Колесников відшукав у столі тоненьку картонну течку, погортав сторінки. — Ось донесення: живе на Гоголівській у тій самій квартирі Тетяна Пилипівна Шарій, громадянка невстановленого роду занять, знімав в неї кімнату, як свідчать сусіди, якийсь учитель: пропонував, згідно з об’явами, розвішаними в районі Сінного базару, уроки латині та гімнастики. Після випадкового візиту Мальцева зник. Я так вважаю: запідозрили вони Мальцева і вирішили остерігатися. Коротше, розбиратися тобі, Петре, з цією Гоголівською. Чує моє серце, Шарій — звичайна зв’язкова, але може вивести тебе на ціле кубло. Грунтенко вихід на Польщу шукає недарма, сподіваються отамани на закордонну підтримку. Щоб розпалити тут вогнище, а там втрутиться Антанта, Європа навалитеся на Радянську республіку… — Колесников обійшов стіл, поклав Вовкові руку на плече. — А зараз, Петре, відпочивай. Квартиру на Бутишевому пам’ятаєш?

— Хіба можна забути? Ми там з Морозом самого Бесарабенка брали.

— Давай туди, тут пішки недалеко. Зв’язок — лише в крайньому разі. І перевіряйся частіше.

Вовк прийшов на Гоголівську вранці, коли господарки з кошиками тільки ще тягнулися з базару. Не зупиняючись, проминув двадцять перший будинок, югнув за ріг і одразу повернув назад — упевнився, що ніхто за ним не стежить. Піднявся на другий поверх цегляного неоковирного будинку, постояв, роздивляючись. Дві квартири — одна відразу на сходовому майданчику, друга — трохи далі, через маленький коридорчик. Дзвоника до потрібної квартири нема, двері пошарпані, оббиті порізаною чорною цератою, під самими дверима підметено, але далі підлога засмічена, видно, господиня провела якусь умовну рису на майданчику й прибирала тільки свою територію.

Вовк знайшов місце на дверях, де з-під церати виглядало дерево, постукав делікатно, як і належить прохачеві. Гадав, що Тетяну Пилипівну доведеться будити й приготувався стукати ще, та мало не одразу почув кроки, двері зарипіли, і на майданчик визирнула жінка. Петро не розібрав — молода чи стара, побачив лише очі — великі, темні — й запитав:

— Я по об’яві, хотів би навчатися латині.

— На жаль… — Почала жінка, та Петро, не зводячи погляду з її очей, присунувся до дверей і мовив притишено:

— Чули, у Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло…

Раптом очі зникли, Вовкові здалося, що жінка злякалася й метнулася од дверей, проте вона просто прикрила очі віями, а коли розплющила їх, то очі набрали зовсім іншого виразу: посвітлішали й посміхалися.

— Не Михайло, а Тимофій, — відповіла самими губами й зняла ланцюжок.

Передпокій у квартирі зовсім не відповідав стилю будинку. Був ухожений, підлогу встеляла яскрава килимова доріжка, на стіні висіло велике дзеркало в бронзовій рамі, а під ним стояла тумбочка з вазою, в ній квіти.

Жінка відступила від дверей, звільняючи прохід, і лише тепер Вовк зміг розгледіти її. Років за тридцять, гладка, вродлива, хоч зморшки де-не-де й залягли вже на обличчі. Дивиться насторожено й розглядає його уважно.