Скіфська чаша, стр. 1

Ростислав Самбук

Скіфська чаша

Частина

перша

СКІПУР І АГАЛ

Спекотний полудневий вітер ніс запах полину, лоскотав ніздрі, збуджував і тривожив, манив неозорими просторами — на серці ставало щімко, Агал заплющував очі і, здавалося, лежав один серед безкрайнього степу на м’якій ковилі: тільки шерехтіла трава від легких доторків вітру й здивовано посвистував ховрах, збентежений неочікуваним сусідством.

А вітер, спотиньга зачепившись за ольвійську стіну, виривався на лиманну широчінь, ширяв над водою, полохаючи чайок, гнав хвилі, пустотливо бризкався піною і, набравшись дрібних бризок, важчав, статечнішав і вже спроквола повертав за течією, де відкривалися сині простори Евксинського Понту. Наздоганяв важкі, навантажені зерном галери, ліниво напинав вітрила, й раби стомлено піднімали довгі весла, радіючи хоч короткому перепочинку. Попереду ж далекий і небезпечний шлях, бурі, вузькі протоки, на берегах яких живуть напівдикі варвари, гострі підводні скелі, об які вітер розтрощив уже не один корабель.

Агала вабили морські простори, він мріяв про далекий Мілет. Понтакл казав, що більшого й красивішого міста нема в усьому світі й що навіть Ольвія порівняно з Мілетом все одно, що пшенична зернина проти оливки.

Агал не вірив Понтаклові — знав, як тужив старий грек за Мілетом. Навіть величний біломармуровий ольвійський храм Аполлона Простата, за твердженням Понтакла, був гіршим од мілетського. Звичайно, це казка, проте Агал розумів грека — як часто йому снилися степи за Борисфеном і тисячні табуни: білі коні пили річкову воду, іржали й мчали кудись у степ, витолочуючи соковиту весняну траву, білі, з темними, блискучими, вологими очима, молоді коні, красивіших за яких нема у скіфських степах.

А може, й справді десь є такі ж білі табуни?

Ще дід розповідав Агалові, що гам, де сходить сонце, далеко-далеко, куди не потрапляв ніхто з їхнього роду, тече серед степів ріка ще ширша й повноводніша за Борисфен, але й це, либонь, була казка, бо хіба може існувати на світі більша й могутніша ріка?..

Греки, правда, казали, що десь за Понтом Евксинським в полудневих краях вливається в море ріка, до витоків якої ще не допливала жодна людина, що вода в тій ріці каламутна й живуть в ній зубаті дракони, котрі пожирають людей Ріка та буцімто не замерзає, і тамтешні люди ніколи не бачили снігу.

Агал вірив і не вірив тим байкам, бо хіба можуть бути такі ріки, щоб узимку не замерзали?!

Понтакл твердив, що сонце над тією каламутною річкою стоїть завжди високо. Певно, так забажалося богам, проте Агал тільки посміхався: хіба існують боги, могутніші за їхніх, скіфських? Навіть сам Зевес не може помірятись з ними силою, дарма що греки спорудили йому великий храм в Ольвії. Скіфські боги живуть і кочують степом разом з людьми, вони завжди поруч, коли їх добре попросити, вони приженуть дощ чи, навпаки, розсіють хмари, втихомирять злих духів і вилікують недужого.

Агал знав, чому його боги могутніші од грецьких. Бо ті мають владу лише в Ольвії, оточеній товстими стінами, може, ще над навколишніми степами, де греки вирощують виноград та пшеницю, а далі починаються володіння його богів, і нема їм кінця, хіба, либонь, далеко на півночі, де кінчаються степи й починаються густі ліси і де живуть зовсім інші племена, котрі полюють на диких звірів і продають скіфам бджолиний мед та хутра…

Агал заплющив очі і уявив собі цей ліс: суціль дуби з широкими галявинами, певно, гарно ходити таким лісом у літню спеку — пахне медовими травами, а не гірким полином, прохолодно, щебечуть птахи, й дерева шепочуться між собою.

Колись він обов’язково подасться до справжнього лісу, побачить лісові квіти й почує розмову дубів.

І все на землі гарне й красиве. Он як чайки скиглять і кидаються в теплу воду лиману…

Біля берега в гавані, за високою міською стіною, стоять на причалі грецькі галери із спущеними вітрилами, вони прийшли до Ольвії сьогодні вранці. Раби зносять вузькими дерев’яними східцями амфори з терпким вином та оливковою олією. Агал чув, що на одному із суден привезли дві мармурові статуї для ольвійських храмів і що робили їх у самих Афінах. Хлопець хотів якнайшвидше побачити це біломармурове диво. Він міг годинами дивитися на статуї: не вірилося, що таку красу створено людськими руками. Які ж то проникливі очі, котрі побачили в безформній мармуровій брилі живого бога, що, здається, ось-ось зійде з важкого п’єдесталу й змішається з натовпом поважних греків у довгих білих хітонах.

Мармуровий одяг на статуї легкий, спадає з плечей невимушено, й вітер наче ворушить його зборки…

Агал сів між бійницями стіни, звісивши ноги, взуті у грецькі сандалії з довгими вузькими ремінцями. Стіна довкола Ольвії як дорога, принаймні ширша за бічні міські вулиці, і висока: одразу попід нею глибокий яр. Здається, нема в світі сили, яка б здолала цей неприступний мур. Колись підступали до фортеці війська македонського царя, котрий прославився багатьма перемогами, а Ольвія вистояла, її стіни завтовшки у два Агалових зрости, їх не могли пробити навіть потужні облогові машини. Ольвіополіти й досі пишаються цим, і варто якомусь купцеві з Херсонеса чи Пантікапея похвалитися величчю свого міста, як вони зневажливо знизують плечима: може, якийсь із храмів там і більший за наш, але хто може виміряти відвагу ольвійських громадян? Нащадків тих, перших, хто ступив колись на ці дикі береги й тулився попервах у землянках. Так, на місці квітучої Ольвії були землянки, не існувало ні стін, ні сторожі, і диких кочівників стримували тільки відвага та упертість перших поселенців.

Агал знав, що дикими кочівниками греки називали його предків, що й досі дехто не дуже шанобливо ставиться до його одноплемінників, проте часи змінилися, і хто не знає тепер, що хліб і шкіри, якими завантажуються трюми афінських галер, ольвіополіти купують у скіфів, що без кочівників місто не проіснувало б і року. І от він, Агал, племінник скіфського царя, але варвар в очах деяких зарозумілих греків, сидить отут-от на ольвійській стіні й зодягнутий так, що не відрізниш від місцевих знатних юнаків…

Раніше скіф міг потрапити до Ольвії тільки як раб, раби-скіфи є тут і тепер, так само, як і раби-греки є у скіфських вельмож… Що вдієш, така вже доля!.. Потрапив у полон, заборгував — і продали в рабство, тягни довічне ярмо, як худоба, і ніхто не визнає тебе людиною.

Агал скочив на ноги й сперся на зубець стіни. Він вдячний богам, які вторували йому інший шлях. Засміявся голосно, радісно й простягнув руки назустріч степовим вітрам: тіло стало легким, майже невагомим, здавалося, зроби крок — і вітер підхопить тебе, як птаха, і понесе над степовим безмежжям, здіймаючи все вище до хмар.

А внизу біля воріт перемовлялися вартові-греки. їм набридла одноманітна служба, липнева спека, степові гіркі пахощі, бо звикли зовсім до іншого і гадають, буцім ніщо на світі не пахне краще за підсмажене м’ясо та біле вистояне вино. Правда, поки вино довезуть із Греції в амфорах, воно перебовтається, однак все ж смачніше од херсонеського. А може, це тільки здається ольвіополітам? Вони гудять солодке таврійське вино просто за звичкою, аби хоч трохи принизити сусідів.

Агал щасливо засміявся. Він кілька разів пив вино — і херсонеське, і навіть афінське, хвалив його, щоб зробити приємність Понтаклові, який пригощав, але навіть біле витримане вино з грецьких берегів не смакувало йому, бо що може бути смачніше за оксюгалу — солодкуватий кумис: він не так б’є в голову, а веселить, як вино, навіює людині гарний настрій, розковує думки. Навіть суворі воїни після чаші оксюгали добрішають серцем і співають біля невеличких степових багать тужних пісень, таких же старовинних і вічних, як небо, зірки й високі трави навколо.