Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура, стр. 73

О чорт, ото була картина! Нас оточували три стіни мертвих тіл! А в проміжках між рештою загорож юрмилися ще живі, обережно посуваючись уперед крізь дроти. Раптовий спалах світла приголомшив усю ту масу, і вона немов закам’яніла з несподіванки. Цим миттєвим замішанням слід було скористатись, і я не пропустив такої нагоди. Адже в наступну мить вони б отямились і з бойовим покликом навально кинулися вперед, трощачи мою проводку; але ця втрачена мить назавжди позбавила їх такої змоги, і в цю коротку, скороминущу частку секунди я встиг пустити струм по всіх лініях і знищити усе полчище на місці! От тепер уже крик таки почувся! То був передсмертний крик, що вихопився з одинадцяти тисяч грудей. Жахливим воланням розкотився він серед ночі.

Одного погляду було досить, щоб побачити: решта ворожого війська — десь тисяч із десять — уже перейшла рів і готова до рішучого нападу. Отже, всі вони в наших руках, і ніщо їх уже не врятує! Настала завершальна дія трагедії. Я тричі вистрілив з револьвера, що означало: “Пустити воду!”

Розлігся страшенний грім і гуркіт, і за хвилину гірський потік шалено ринув у рів і перетворив його на повноводу річку в сто футів завширшки і двадцять п’ять завглибшки.

— До зброї, хлопці! Вогонь!

Тринадцять кулеметів Ґетлінга почали вивергати смерть на ті приречені десять тисяч чоловік. Ворожі воїни спинилися, якусь хвилю постояли проти навальної зливи вогню, а тоді повернули назад і сипонули до рову, мов полова від подмуху буревію. Чверть їх не добігла й до гребеня внутрішнього валу, а три чверті таки подолали його — і потонули в рові.

Через десять хвилин після того, як ми відкрили вогонь, збройний опір ворога було остаточно зламано, воєнну кампанію закінчено, і ми, п’ятдесят чотири чоловіка, стали володарями Англії! Навколо нас лежало двадцять п’ять тисяч трупів.

Та яка зрадлива доля! Дуже скоро — скажімо, десь через годину — з моєї власної вини сталося таке, що… Але мені не стає духу писати про це. Отож кінчаю свою оповідь.

Розділ ХLIV

ПОСТСКРИПТУМ КЛАРЕНСА

Замість нього напишу про це я, Кларенс. Він запропонував мені разом з ним вийти з табору й подивитися, чи не можна допомогти пораненим. Я відраджував його як міг. Казав, що коли їх там багато, ми однаково нічого не зарадимо, та й хоч би як воно було, а отак ходити між них просто нерозумно. Та коли він уже щось собі постановляв, його рідко вдавалося переконати в іншому. Отож ми вимкнули з наших огорож електричний струм, узяли з собою охорону і, перелізши через вал із мертвих лицарів, пішли полем бою. Перший поранений, що попрохав допомоги, сидів, зіпершись спиною на вбитого товариша. Коли Хазяїн нахилився й заговорив до нього, поранений упізнав його і вдарив кинджалом. То був сер Меліагронс — я побачив це, знявши з нього шолом. Він уже ніколи не покличе когось на допомогу.

Ми віднесли Хазяїна до печери й заходилися коло його рани, на щастя, не дуже серйозної. В цьому ділі нам допомагав і Мерлін, але тоді ми ще не знали, що то він. Мерлін переодягся старою жінкою і з’явився в подобі добросердої селянки. Гладенько виголившись і намастивши обличчя коричневою фарбою, він прийшов до нас через кілька днів після того, як поранили Хазяїна, і сказав, що може для нас куховарити. Вдавана стара сказала нам, що всі її родичі подалися до нових таборів, які лаштує ворог, а вона лишилася сама і мало не помирає з голоду. Хазяїн уже швидко одужував і розважався тим, що дописував свою оповідь.

Ми зраділи цій жінці, бо людей мали обмаль. Ми опинилися в пастці, яку самі ж таки собі й наставили. Якщо ми залишимось тут, мертвяки вб’ють нас, а якщо подамося геть від своїх оборонних споруд, перестанемо бути невразливими для ворога. Ми перемогли й самі були переможені. Хазяїн розумів це; всі ми це розуміли. Якби вирушити в один з нових таборів і спробувати дійти якоїсь згоди з ворогом… Але Хазяїн піти не міг, і я не міг, бо один з перших занедужав, отруєний смородом багатьох тисяч трупів. Слідом за мною злягли інші, потім ще і ще. А взавтра…

Завтра. Ось воно й настало. А з ним — кінець. Десь близько півночі я прокинувся й побачив, що та відьма виробляє якісь чудернацькі паси над головою Хазяїна, і страшенно здивувався. Усі, крім варти при динамо-машині, міцно спали, і в печері не чути було ні звуку. Нарешті стара облишила свої таємничі химери й рушила до дверей.

— Ану стій! Ти що це робила?

Вона зупинилась і сповненим зловтіхи голосом промовила.

— Ви були переможцями — тепер ви переможені! Всі оці — приречені, і ти також. Ви всі сконаєте в цій печері, всі, крім нього. Він тепер спить і спатиме тринадцять віків. Я — Мерлін!

І він зайшовся таким невтримним, божевільним сміхом, що аж заточився, наче п’яний, і вхопився за один з наших електричних дротів. Так він і лишився стояти з роззявленим ротом і досі сміється. І, певно, той закам’янілий сміх зостанеться на його обличчі аж доти, доки тіло його розсиплеться на порох.

А Хазяїн і не зворухнеться — спить, наче мертвий. Якщо він сьогодні не прокинеться, ми вже знатимем, що то за сон, і тоді покладемо його тіло в найдальшому закутку печери, де ніхто його не знайде і не зможе наглумитися з нього. А ми, решта, умовилися так: якщо хоч одному з нас пощастить вийти звідси живим, він сумлінно опише все, що тут сталося, і сховає рукопис разом із Хазяїном, нашим любим, добрим проводирем, якому цей рукопис належить — живому чи мертвому.

Кінець рукопису

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО АВТОРА

Коли я відклав рукопис, надворі вже розвидніло. Дощ майже перестав, усе довкола було сіре й сумне, і знесилена буря, вщухаючи, востаннє зітхала й хлипала. Я підійшов до кімнати незнайомця і, ставши біля прочинених дверей, прислухався. А коли почув його голос, постукав у двері. Відповіді не було, проте голос чувся й далі. Я зазирнув до кімнати. Незнайомець лежав горілиць на ліжку і уривчасто, але з великим запалом щось говорив, розкинувши руки й неспокійно шарпаючи ними, як ото хворий у гарячці. Я тихцем підступив до ліжка й нахилився над ним. Він і далі щось бурмотів, а то й вигукував. Я обізвався якимсь словом — аби тільки привернути його увагу. Його осклілі очі вмить заблищали, а попелясте обличчя спалахнуло радістю, вдячністю, приязню.

— О Сенді, нарешті ти прийшла!.. Як я тужив за тобою! Сядь поруч мене… не покидай мене… ніколи більше не покидай мене, Сенді, ніколи… Де твоя рука? Дай її мені, люба, я хочу тримати її… отак… тепер усе гаразд, усе добре, і я знову щасливий… Ми знову щасливі, правда ж, Сенді?.. Я майже не бачу тебе, ти вся наче в тумані, невловна, мов хмаринка, але ти тут, і з мене досить цієї благословенної миті… я тримаю твою руку в своїй, ні, не забирай її… ще трохи… мені вже недовго її тримати… А то була наша донечка?.. Алло-Центральна!.. Вона не озивається. Може, спить? Принеси її, коли прокинеться, і дай мені торкнутись її рученят, її личка, її волоссячка і попрощатися з нею… Сенді!.. Атож, ти тут. Я на мить забувся й думав, що ти пішла… Чи довго я хворію?.. Мабуть, довго — мені здається, місяці минули… А які сни мені ввижалися, Сенді, які химерні й моторошні сни! Ну чистісінька тобі правда, а не сон… усе воно, звісно, було марення, але ж таке правдиве! Мені ввижалося, ніби король помер, а ви лишились у Галлії і не можете дістатися додому, ввижалася революція; в тих маячних снах я бачив, як ми з Кларенсом та купкою моїх юних прибічників воюємо з усім лицарством Англії і винищуємо його до ноги! Та й це — не найбільше диво. Мені марилося, ніби я істота з далекої прийдешньої доби, що має настати через багато століть, і навіть це видавалося такою ж правдою, як і все інше! Так-так, ніби я перенісся з тієї доби назад у нашу, а тоді знову в оте далеке майбуття і опинився, самотній і всім чужий, у геть незнайомій мені Англії, і між нами запала прірва в тринадцять століть — між мною і тобою, між мною і моїм домом та друзями, між мною і всім тим, що таке любе мені, задля чого тільки й варто жити!.. Який то був жах, Сенді, ти навіть уявити собі не можеш! О, не йди від мене, Сенді, не залишай мене ні на мить… не дай мені знов утратити тяму… Смерті я не боюся, хай собі приходить, аби тільки не було тих марень, тих жахливих марень, що крають мені душу… мені несила терпіти їх більше… О Сенді!..