Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура, стр. 52

Перебігши очима список, крамар задоволено зауважив, що сума набіжить чималенька. Як на таку дрібну крамничку, сума й справді вийшла велика. Я замовляв не лише наїдки й напої для бенкету, а й багато чого іншого. Покупки я звелів доставити до будинку Марка, сина Марка, в суботу ввечері, а рахунок надіслати мені в неділю в обідній час. Крамар запевнив мене, що точність і акуратність — девіз його фірми, а тому я можу йти із спокійною душею. Він додав, що надішле також Маркові безплатно пару гаманців-пістолетів [59], — ними тепер користуються всі. Він був дуже високої думки про цей мудрий винахід.

— Гаразд, — погодився я. — Наповніть їх до половини монетками й допишіть, скільки там вийде до рахунка.

Він охоче погодився, наповнив гаманці, і я взяв їх з собою. Я не наважився сказати йому, що гаманець-пістолет для мільсів був моїм власним винаходом і що я офіційно наказав усім крамарям у королівстві тримати їх напохваті й продавати за казенною ціною, тобто за дрібничку, що йшла крамареві в кишеню, а не в державну скарбницю. Ми постачали їх безкоштовно.

Ми повернулися затемна, і король навряд чи зауважив наш прихід. Він задовго перед тим знову поринув у плани вторгнення в Галлію з усім військом, і друга половина дня збігла для нього зовсім непомітно.

Розділ XXXII

ЯК З ДАУЛІ БУЛО ЗБИТО ПИХУ

Коли весь замовлений вантаж прибув у суботу надвечір, мені перш за все довелося заспокоювати Марка та його дружину, які мало не знепритомніли, подумавши, що цей бенкет пустить мене й Джонса з торбами, а винні в нашому банкрутстві будуть вони самі. Бачте, крім харчів для обіду, які самі по собі коштували кругленьку суму, я купив ще багато такого, що могло придатися нашим господарям у майбутньому: великий запас білого борошна, яке в бідняцькій хаті з’являлося не частіше, ніж морозиво в печері самітника; великий обідній стіл; два фунти солі — теж ціле багатство, на думку наших господарів; а також череп’яний посуд, стільці, одяг, барильце пива тощо. Я попросив Марка та його дружину нікому не розповідати про всю цю розкіш, пояснивши, що хочу здивувати гостей, ну, і трошки позадаватися.

Побачивши новий одяг, простодушні господарі наші зраділи, мов діти. Цілу ніч вони по черзі ходили до вікна подивитися, чи не розвидняється, чи не пора убиратись в обнови, й понадягали-таки їх за годину до світанку. їхній захват був такий щирий, такий наївний і самозабутній, що я простив їм за свою майже безсонну ніч. Королю вони не заважали — він спав мов убитий. Марко з дружиною не могли подякувати йому за одяг, бо я їм це заборонив, але всіма способами намагалися показати свою вдячність. Всі ці зусилля, ясна річ, були марні: він нічого не помітив.

Неділя випала на диво гарна, сонячна, — здавалося, надворі не осінь, а трохи підфарбований в осінні барви теплий і привітний червневий день. Над полудень прибули гості; ми посідали під крислатим деревом і незабаром розмовляли вже, як давні приятелі. Навіть король трохи відтанув і пожвавішав, хоча спочатку з трудом призвичаївся озиватись на ім’я Джонс. Я просив його не забувати, що він фермер, але про всяк випадок обмежуватися тільки визнанням цього факту, а в подробиці не вдаватись. Бо він належав до тих людей, котрі, коли їх не стримувати, будь-яку справу можуть зіпсувати, наговоривши сім мішків вовни і всі неповні.

Даулі був у доброму гуморі, і мені не довелося довго тягти його за язика: обравши темою оповіді своє життя, а героєм — себе самого, він почав розливатися соловейком, а ми сиділи в затінку дерева, з приємністю слухаючи його. Він, бачте, домігся всього самотужки. А такі люди вміють говорити краще за інших, та й, безперечно, більше за інших заслуговують на довіру. До того ж, рано здогадуючись про це, вони вміло цим користуються. Даулі розповів нам, як, змалку осиротівши, він розпочинав самостійне життя без шеляга за душею і без друзів; як скрутно йому жилося — не краще, ніж рабам у якогось недолюдка-хазяїна; як він гірко працював по шістнадцять-вісімнадцять годин на добу, а ходив голодний, бо заробляв лише на окраєць чорного хліба; як працьовитістю своєю нарешті привернув до себе увагу доброго коваля, який мало не до смерті приголомшив його раптовою нечуваною великодушністю: коваль запропонував хлопцеві піти до нього учнем на дев’ять років за харчі, одяг і навчання — або, як висловився Даулі, “втаємничення в ремесло”. Вперше в житті йому випало щастя, вперше доля зласкавилася до нього, і він і досі згадував про ту подію, як про чудо, дивуючись, що такий блискучий успіх судилося здобути йому, звичайнісінькій людині. За весь час свого учнівства він не одержав жодної обнови, та по закінченні навчання хазяїн справив йому нову полотняну одежу, і Даулі, надівши її, відразу почув себе багатієм, якому сам чорт запанібрата.

— Я пам’ятаю той день! — захоплено вигукнув стельмах.

— І я! — підхопив муляр. — Я просто не міг повірити, що то твій одяг! Не міг, і край!

— Ніхто не міг повірити! — скрикнув Даулі, а очі його заблищали. — Я мало не втратив свого доброго імені, — сусіди подумали, що я той одяг украв. То був великий день, великий день! Такий день запам’ятовуєш на все життя!

Так, хазяїн у нього був чудовий та ще й дуже заможний: двічі на рік він наїдався донесхочу м’яса з білим хлібом, із справжньою булкою! Як подумати, то він жив, так би мовити, як лорд. Згодом Даулі одружився з його дочкою і успадкував тестеву кузню.

— А тепер подивіться, як я живу, — мовив він, споважнівши. — Двічі на місяць я їм свіжину. — Він помовчав, щоб слухачі добре усвідомили значення цих слів. — І вісім разів на місяць — солонину.

— Щира правда! — схвильовано мовив стельмах.

— Я свідок цього, — розчулено підтвердив муляр.

— А білий хліб їм щонеділі, — урочисто провадив далі коваль. — Ці люди не дадуть мені збрехати, спитайте в них, як не вірите!

— Присягаюся головою, правда! — вигукнув муляр.

— Я бачив це на власні очі, — підтвердив стельмах.

— Ну, а про меблі я вже помовчу, розкажіть краще ви самі. — Коваль велично махнув рукою, мовби надаючи своїм друзям цілковиту й беззастережну свободу слова. — Кажіть те, що думаєте. Кажіть так, наче мене тут нема.

— Ти маєш п’ять стільців, і до того ж майстерної роботи, хоч родина твоя складається лише з трьох душ, — мовив стельмах з глибокою повагою.

— А також шість дерев’яних тарілок, і дві з олова, і шість дерев’яних келихів, щоб їсти-пити, — солідно перелічив муляр. — За правдивість своїх слів я відповідаю, як перед богом, знаючи, що всі ми смертні й колись стоятимемо перед судом господнім, відповідаючи за кожне брехливе слово, сказане на цім тліннім світі.

— Тепер ти знаєш, що я за один, брате Джонсе, — сказав коваль з величною, але приязною поблажливістю, — і, певно, думаєш, що я вимагаю для себе особливої поваги і не подаю руки чужинцеві, не з’ясувавши спершу, чи гідний він цієї честі; заспокойся: я зовсім не такий! Для мене всі люди рівні, я ладен прийняти кожного: мене не обходить, бідний він чи багатий — аби лише серце мав добре! А на доказ цього — ось тобі моя рука, і я урочисто заявляю тобі: ми рівні, зовсім рівні! — Тут Даулі всміхнувся всім самовдоволеною усмішкою бога, який робить добре і благородне діло й чудово це усвідомлює.

Король подав йому руку з ледь прихованою нехіттю й відразу відсмикнув її, як ото дама відсмикнула б свою, доторкнувшись до слизької жаби, але на товариство цей жест справив добре враження, бо всі помилково витлумачили його як вияв природного збентеження людини, засліпленої блиском величі.

Господиня винесла й поставила під деревом стіл. Гості явно здивувалися, бо стіл був новісінький, а до того ж гарно зроблений. Здивування зросло ще більше, коли вона, вдаючи цілковиту байдужість (хоч в її очах аж палахкотів марнославний вогонь!), повільно розгорнула сніжно-білу скатертину й застелила нею стіл. Такої розкоші не мав навіть коваль, і він ураз посмутнів. Зате Марко був на сьомому небі. Потім господиня принесла два нових різьблених стільці, і гості вражено перезирнулись. Вона винесла ще два стільці, удаючи цілковиту байдужість. Гості приголомшено закліпали очима, побожно зашепотілися. Не тямлячи себе від гордості, ступаючи по землі, мов по хмарах, Філліс винесла третю пару стільців. Гості заклякли, закам’яніли, і муляр пробурмотів: