Пригоди Гекльберрі Фінна, стр. 66
Том написав анонімного листа, а я тої самої ночі потяг у мулатки сукню, переодягнувся й підсунув листа під парадні двері; все так зробив, як казав Том. У листі було написано:
«Стережіться. Вам загрожує лихо. Будьте пильні.
Невідомий друг»
Наступної ночі ми почепили на парадні двері малюнок, що його Том наквацяв кров'ю: череп і дві схрещені кістки; другої ночі почепили ще один — із домовиною — на задні двері. Я ще не бачив, щоб люди так боялися. Коли б уся господа була повна примар, які раз у раз визирали б з-під ліжок та носилися в повітрі, навряд чи їм пощастило б нагнати господарям більшого страху. Коли грюкали двері, тітка Селлі схоплювалася й скрикувала «о-ох!», коли щось падало, вона також охкала; коли доторкнешся до неї несподівано, вона робила те саме; куди б вона не поверталася обличчям, їй завжди ввижалося, ніби хтось стоїть за її спиною, й вона раз у раз озиралася та охкала; не встигне ще й на дві третини повернутися, як уже охкає і тут же повертається назад; вона боялася лягати в ліжко, але й сидіти не насмілювалася. Так що справи наші йшли добре, це Том сказав; він сказав, що краще бути не може. З цього, мовляв, видно, що приписи виконувалися правильно.
А тепер, каже, пора братися й до головного. І наступного ранку, ще вдосвіта, написали ми й другого листа, та не знали, що з ним робити, бо під час вечері наші господарі гомоніли між собою, що коло обох дверей поставлять на ніч по негрові. Том спустився громовідводом униз і подався на розвідку; побачивши, що вартовий негр при задніх дверях заснув, він застромив йому листа за комір і вернувся до кімнати.
В листі писалося:
«Не виказуйте мене, я ваш друг. Цієї ночі ціла зграя найвідчайдушніших горлорізів з індіанської території заміряється викрасти вашого втеклого негра; ото вони й залякували вас, щоб ви сиділи вдома та не заважали їм. Я також належу до тієї зграї, але відчув бога в серці й хочу кинути тих огидних розбійників та почати нове чесне життя, а через те й зважився виказати вам їхній пекельний замір. Рівно опівночі вони будуть прокрадатися вздовж паркана з північного боку; у них є підроблений ключ до тієї халупи, де сидить втеклий негр. Мені наказано стояти десь обіч і, якщо їм загрожуватиме небезпека, засурмити в ріжок; та, тільки-но заберуться вони в халупу, я замекаю по-овечому; тож, поки зніматимуть з утеклого негра ланцюги, швидко біжіть і замкніть їх, а тоді, як схочете, можете їх навіть повбивати. Робіть усе так, як я раджу, бо коли помітять щось підозріле, то таку катавасію здіймуть, що й подумати страшно. Ніякої нагороди я не хочу, з мене досить і того, що вчинив я чесно.
Невідомий друг»
Розділ ХL
Після сніданку настрій у нас був чудовий, і ми захопили з собою їжі та й попливли моїм човном на той берег ловити рибу. Ми добре провели час. Там же оглянули плота й побачили, що з ним усе гаразд. Додому вернулися пізно; а там усі стривожені, перелякані, никають, мов очманілі; відразу ж по вечері нам звеліли йти спати, навіть не пояснили, що сталося, і про нового листа ні слова; та нам і байдуже! Ми й так усе знали не гірше за них. Коли ми зійшли сходами до половини й побачивши, що тітка Селлі повернулася до нас спиною, в ту ж мить шмигнули до льоху, набрали собі харчів на цілий обід, віднесли все те до нашої кімнати та й полягали, а близько дванадцятої встали. Том надягнув тітчину сукню, що поцупив у неї, і вже хотів був з харчами рушати, але раптом запитав:
— А де ж масло?
— Я поклав грудку на кукурудзяний корж, кажу.
— Ти тільки думав те зробити — масла тут нема.
— Обійдемося й без масла, — сказав я.
— Воно нам не завадить, — відповів він. — Скоч-но до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громовідводу і — сюди. Я тим часом напхаю соломою Джімів одяг, — ніби це його перевдягнена мати» а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.
І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:
— Ти був у льоху?
— Еге ж, тітонько.
— Що ти там робив?
— Нічого.
— Як то нічого?
— Еге ж, нічого.
— А чом це ти надумався лазити туди вночі.
— Не знаю, тітонько.
— Не знаєш? Ти мені хвостом не метляв Томе, я мушу знати, що ти там робив.
— Нічого я там не робив, тітонько Селлі. Їй-богу, нічого не робив!
Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, а в добру годину вона б так і зробила; але тепер у наші господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала:
— Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не прийду! Ти, здається, пхаєш свій ніс у чужий заміс! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду, — не встигнеш і оком змигнути!
І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до вітальні. Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П'ятнадцять фермерів зібралося — і кожен з рушницею. Мені аж млосно стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то скинуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову по шкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, про те капелюха свого не скинув.
Мені не терпілося, щоб швидше з'явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною — відшмагала абощо, — тоді я по біжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розворушили, тож годі нам дурня клеїти, треба — ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не увірвався й вони за нас не взялися
Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати, тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступи ти; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримували їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з переляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: «Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони на дійдуть», — то я мало не впав; на додачу ще й масло по текло у мене по лобі. Тітка Селлі, як побачила — аж побіліла, мов хустка, та як скрикне:
— О господи, що це з дитиною сталося! Напевно, запалення мозку. Он він уже з голови витікає!
Всі кинулися до мене, а вона зірвала з моєї голови капелюха, і з нього випав хліб та рештки масла; вона схопила мене, пригорнула та й каже:
— Ох, як же ти мене налякав! Яка ж я рада, що не скоїлося чогось гіршого! Відвернулася доля від нас — напасть за напастю! А як побачила я, що в тебе по лобі щось тече, ну, думаю, це вже край, він конає! Та й колір — ну чисто як мозок, коли… Господи, ну чого ж ти мені не сказав, чого до льоху лазив? Я б не турбувалася! А тепер забирайся спати, і щоб я тебе до ранку не бачила!
В одну мить я був уже нагорі, а в другу — спустився по громовідводу на землю й метнувся в темряві до комірчини. Я був такий схвильований, що й говорити не міг, а все ж одним духом випалив Томові, що треба скоріше тікати, не баритися й хвилини: в хаті повно люду, всі озброєні, з рушницями!..