Пригоди Гекльберрі Фінна, стр. 39

Розділ XXIV

Другого дня, надвечір, пристали ми до порослого верболозом острівця посеред річки; навпроти цього острівця на обох берегах виднілися селища, і герцог із королем почали відразу ж мізкувати, як би його обмахорити тутешніх жителів. Джім попросив герцога, щоб вони швидше поверталися на пліт, бо йому важко, та й набридло вже цілісінькі дні лежати в курені із зв'язаними руками й ногами. Бачте, залишаючи Джіма самого, доводилось його зв'язувати, бо якби нагодився хто сторонній та побачив його самого й незв'язаного, то навряд чи повірив би, що він втеклий невільник. Ну, герцог погодився, що лежати цілий день, коли ти зв'язаний, важкувато, й обіцяв придумати який-небудь спосіб, щоб не зв'язувати Джіма.

Нашому герцогові не треба було ходити до чужої голови по розум, він відразу зметикував, як усіх одурити. Він одягнув Джіма в костюм короля Ліра — довгополий халат з фіранкового ситцю та білий парик і борода з кінського волосу; потім дістав свій театральний грим та наквацював Джімові обличчя, руки, вуха й шию такою тьмяною, мертвотною синьою фарбою, що Джім почав скидатися на утопленика, який пролежав принаймні дев'ять днів під водою. Бодай я крізь землю пішов, якщо бачив коли що-небудь страшніше за ту потвору. А герцог тим часом відшукав дощечку й написав на ній:

Потім він прибив дощечку до жердини й поставив її за чотири чи п'ять футів од куреня. Джім був з того вдоволений. Він сказав, що це багато краще, аніж щодня протягом нескінченних годин лежати зв'язаним і дрижаки їсти зі страху, тільки-но де зашарудить. Герцог казав Джімові почувати себе зовсім вільно, а якщо раптом з'явиться якийсь непроханий гість, до Джім має вискочити з куреня, трохи показитися та разів зо два завити, як хижий звір, і тоді той напевно в ту ж мить кинеться навтікача і дасть Джімові спокій. Це звучало переконливо; проте нормальна людина й не чекатиме, поки Джім завиє. Це ж був не просто мрець, де там! — це було щось багато страшніше.

Обом шахраям хотілося знову зіграти своє «Неабищо», — вони добре нагріли на тому руки, проте вирішили, що це небезпечно, адже чутка про їхнє махлярство могла вже докотитися й сюди. Нічого путнього так і не спало їм на думку; врешті герцог вирішив полежати та години зо дві подумати, щоб якось пошити в дурні тих арканзасців; а король, — нічого наперед не плануючи, — захотів навідатися до другого містечка на тому березі і здатися на волю божу, а по-моєму — на дияволову. Всі ми покупили собі нову одежу в тому місті, де зупинялися востаннє; король переодягся в усе нове і загадав зробити те саме й мені. Я, звісно, вмить виконав його бажання. Король був у чорному костюмі і виглядав дуже пишно й урочисто. Ніколи не думав я, що вбрання може так змінити людину. Раніше король був схожий на волоцюгу, тепер же, коли він скидав з голови нового білого капелюха та вклонявся з милою усмішкою, то набирав такого поважного, сумирного та побожного вигляду, начебто щойно вийшов із ковчега старий Ной власною персоною, та й тільки. Джім наготував човна, і я сів у нього з веслом напоготові. Трохи нижче від острівця, миль за три від містечка, манячів великий пароплав; він стояв там уже годин зо дві: вантажився. Король глянув та й каже:

— Я так гарно вбраний, що, мабуть, найкраще мені буде приїхати з Сент-Луїса, або Цінціннаті, чи ще з якого великого міста. Веслуй до пароплава, Гекльберрі: ми припливемо до містечка на ньому.

Двічі йому не довелося повторювати, бо я й сам радий був проїхатися на пароплаві. Я довеслував до берега за півмилі вище від містечка: там тихою водою було легше пливти вздовж стрімкого берега. Невдовзі ми порівнялися із приємним на вигляд, простосердим молодим селюком, який сидів на колоді й витирав спітніле обличчя, — надворі було дуже гаряче; поруч нього стояли дві килимові валізи.

— Підвеслуй до берега, — наказав король. Я відвеслував. — Куди це ви прямуєте, хлопче?

— Мені треба на пароплав. Їду до Орлеана.

— Сідайте до нас, — запропонував король. — Заждіть-но хвилинку, мій служка допоможе вам зараз перенести валізи. Вилазь та допоможи джентльменові, Адолфусе! — додав він, звертаючись, знати, до мене.

Я зробив те, що він загадав, і от ми втрьох уже рушили далі. Селюк цей був нам щиро вдячний; воно й справді нелегко в таку спеку чалапати із двома валізами в руках. Він розпитався в короля, куди той їде, і король відповів, що сьогодні вранці висадився у містечку, нижче за течією, а зараз має на меті відвідати старого приятеля-фермера, що живе за кілька миль звідси проти води. Юнак йому на те:

— Побачивши вас, я відразу сказав собі: «Це містер Вілкс, тільки він трошечки спізнився». А тоді знову кажу собі: «Ні, це, мабуть, не він, чого б то він плив човном проти води?» Ви не Вілкс, правда ж?

— Ні, моє прізвище Блоджет, Александер Блоджет — велебний Александер Блоджет, оскільки я один із сумирних служителів господніх. Та хай там як, а я щиро жалкую, що містер Вілкс запізнився, а найпаче, коли він на тому щось втратив… Проте сподіваюсь, цього не сталося?

— Звісно, спадку він через те не втратив, його-то він однаково отримає; та, на жаль, йому не вдалося побачитися із своїм братом Пітером, як той умирав. Вілксові воно, може, й байдуже, хто його зна… Але брат його все на світі віддав би, аби побачитися з ним перед смертю: останні три тижні він весь час тільки про те й марив. Вони розлучилися ще змалечку, а брата Вільяма він зроду й у вічі не бачив — це того глухонімого, — Вільямові всього років тридцять — тридцять п'ять. Лише Пітер та Джордж сюди приїхали; Джордж був одружений — і він, і жінка його померли обоє минулого року. Отже, лишилося тільки двоє братів: Гарві та Вільям; і ті, як я вже казав, не спромоглися прибути вчасно.

— А хто-небудь написав їм?

— О так, місяць чи два тому, коли Пітер щойно заслаб: бідолаха й сам відчував, що цим разом йому вже не підвестися. Воно й зрозуміло, — він уже зовсім зістарився, а Джорджеві доньки ще надто молоді, щоб бути йому за товариство, крім хіба що Мері Джейн, отієї руденької; тож як померли Джордж із братовою, старий занудьгував: ніяк не міг звикнути до самотнього життя і дуже, здається, за те життя й не хапався. Йому страх як хотілось побачитися з Гарві, ну, звісно, і з Вільямом також, — він належав до тих людей, які до складання заповіту неохочі. Він залишив листа до Гарві, і в тому листі пишеться, де сховано його гроші та як саме розподілити решту майна, щоб забезпечити Джорджевих дочок: по Джорджеві ж анічогісінько не лишилося. Крім того листа, він так нічого й не написав, — ніхто не міг його примусити.

— А як ви гадаєте, чому Гарві не приїхав? Де він живе?

— О, він живе в Англії, в Шеффілді, він там за пастора, а в наших краях зроду ще не був. Може, не мав вільного часу, а крім того, він же міг і не отримати листа.

— Шкода, шкода, що не діждав бідолаха побачення з братами. То ви, кажете, збираєтеся до Орлеана?

— Так, але то для мене лише тимчасова зупинка. Наступної середи я відпливу звідтіля кораблем до Ріо-де-Жанейро, там живе мій дядько.

— Еге, довгенька подорож, довгенька! Але ж і приємна! Я б і сам не від того, щоб отакечки помандрувати… То, кажете, Мері Джейн найстарша? А іншим скільки років?

— Мері Джейн — дев'ятнадцять, Сьюзен — п'ятнадцять, а Джоанні — років чотирнадцять, — це та, що має заячу губу і присвятила себе добродійним справам.

— Нещасні дівчатка! Подумати тільки, зосталися зовсім самотні на світі.

— Та могло ж іще гірше статися. Старий Пітер має друзів, і вони не дадуть скривдити сиріток. Скажімо, Гобсон, баптистський проповідник, та диякон Лот Хові, та Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та адвокат Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі, та… всіх і не злічити! Але ці були найближчі Пітерові друзі, і коли він писав додому, то згадував завжди й про них. Отже, Гарві, як приїде, знатиме, де шукати друзів.