Пригоди Гекльберрі Фінна, стр. 36

Незабаром тут зібралося все місто, юрмилося, товпилося, прагнуло пропхатися до вікна, щоб подивитися на небіжчика, та люди, що захопили кращі місця, не хотіли їх звільняти, хоч ті, за їхньою спиною, знай торочили:

— Та чи ж ви ще не надивилися? Нема у вас ані стиду, ні сорому! Адже ж ми теж хочемо подивитися, а ви стовбичите перед очима!

Почалася гризня, і я дременув звідтіль; думаю собі: ще, чого доброго, почубляться. На вулицях було повно люду, і всі дуже збуджені. Ті, хто бачив убивство, переповідали, як саме воно сталося, і навколо кожного оповідача купчилися люди, витягували шиї та прислухалися. Якийсь довготелесий, худий чолов'яга з довгим волоссям, у високій білій хутряній шапці, збитій на потилицю, позначав на землі ціпком із закрученою ручкою ті місця, де стояв Богс та де стояв Шерберн, а люди ходили слідом за ним від одного місця до другого, стежили за всім, що він робив, і хитали головами на знак того, що все розуміють, і зупинялися, і, взявшися в боки, нахилялися, слідкували, як він своїм ціпком ті місця позначає; а потім оповідач випростався і завмер на тому місці, де стояв Шерберн, нахмурився, насунув шапку на очі й скрикнув: «Богсе!», тоді підійняв перед собою ціпка, ніби націляючись, вигукнув: «Бах!» — і поточився назад, удруге вигукнув: «Бах!» — і крижем упав на землю. Ті, що це бачили, казали, що він відтворив усе, як було, казали, що саме так усе й сталося. Чоловік із десять повитягали свої пляшки з віскі й заходилися його частувати.

Тим часом хтось вигукнув, що треба Шерберна лінчувати. За хвилину це вже повторювали всі, і юрба посунула далі з криком і галасом, на ходу зриваючи шворки для білизни, щоб було на чому вішати полковника.

Розділ XXII

Вони подалися до Шербернового будинку, шаліючи та вигукуючи бойові поклики, наче індіанці; всі перед ними тікали з дороги, бо розтоптали б, стерли б на порох, — жахливе видовище! Перелякані діти бігли перед натовпом і несамовито верещали, намагалися шаснути кудись убік; з усіх вікон висовувалися жіночі голови; усі дерева пообсідали негренята; хлопці й дівчата визирали з-за кожної огорожі, а коли юрмище наближалося до них, вони відскакували від огорожі й розбігалися хто куди. Багато жінок та дівчат, перелякані мало не на смерть, плакали й лементували, мов несамовиті.

Шалено галасуючи, юрба тиснулася біля Шербернового паркана — у тому гармидері годі було й себе самого почути. Паркан оточував невеличке подвір'я, двадцять футів завширшки. Хтось вигукнув:

— Трощіть паркан! Трощіть паркан!

І враз усі почали ламати, нищити, трощити, в одну мить паркан повалився на землю, і юрба хвилею ринула на подвір'я.

Аж раптом Шерберн вийшов на дашок свого маленького ґанку, тримаючи у руці дубельтівку, та й застиг, спокійний і незворушний, не зронивши й слова. Галас помалу стих, і хвиля відкотилась назад.

Шерберн не мовив і слова — він просто стояв та дивився вниз. Тиша була якась гнітюча, моторошна. Шерберн поволі перебіг очима по людях Зустрічаючись із ним по і ляд ом, декотрі намагалися глянути полковникові просто в вічі, але не змогли; вони опускали очі додолу й знічувалися. Хвилину помовчавши, Шерберн засміявся, тільки якось невесело — на серці було так, немов ти хліб із піском жуєш.

Потім він заговорив повільно й зневажливо:

— І як це могло впасти вам у голову когось лінчувати Просто смішно! І як це могло впасти вам у голову, що вам стане відваги лінчувати чоловіка! Чи ви гадаєте, що, наважившись обшмарувати дьогтем та обсипати пір'ям якусь безпорадну ославлену жінку, зможете подужати чоловіка? Та справжній чоловік легко впорається з десятьма тисячами таких, як ви, коли надворі видно і ви не зможете напасти на нього ззаду.

Хіба ж я вас не знаю? Бачу вас наскрізь. Я народився й виріс на Півдні, а жив на Півночі; я добре знаю пересічного свого земляка. Пересічна людина завжди боягузлива. На Півночі вона дозволяє кожному збиткуватися над собою, а вернувшись додому, молиться богу і благає послати їй довготерпіння. А на Півдні один чоловік спинив серед білого дня диліжанс, повний пасажирів, і пограбував його. Газети стільки пишуть про вашу відвагу, що ви зрештою забрали собі в голову, ніби й справді найвідважніші на цілому світі — тоді як насправді анітрохи не кращі за інших. Чому ваші судді не засуджують убивць до шибениці? Бо вони бояться, щоб друзі засудженого вночі не вліпили кулю їм у спину, — і будьте певні, що саме так воно й сталося б.

Отож злочинця завжди виправдують, і тоді справжній чоловік іде вночі із сотнею замаскованих боягузів і лінчує негідника. Ваша помилка в тому, що ви не прихопили з собою справжнього чоловіка, — це одне, а друге, що ви не дочекалися, поки стемніє, і прийшли без масок. Щоправда, серед вас трапився один напівмужчина — отой Бак Гаркнес — і якби він вас не підбурив, то ваш запал розвіявся б, і ви пішли б собі звідси.

У вас не було думки йти сюди. Пересічна людина не любить клопоту й небезпеки. Ви не любите клопоту й небезпеки. А тільки-но якийсь напівчоловік — як отой Бак Гаркнес — гукне: «Лінчувати його! Лінчувати його!» — ви боїтеся пасти задніх, боїтеся, щоб не розпізнали, що ви насправді боягузи — і тоді ви й собі починаєте галасувати, і, чіпляючись за поли напівчоловіка, осатанівши, кидаєтеся вперед, нахваляючись таке вчинити, що — ого-го! — аж земля здригнеться. Юрба — це найжалюгідніше зі всього на світі; армія — це теж юрба; солдати стають до бою не з вродженою своєю мужністю, а з відвагою, що нею вони заражаються, як пошестю, від свого ж таки гурту та від своїх офіцерів. А юрба, яка не має над собою справжнього чоловіка, — то нікчемна отара. Вам залишається одне: підібгати хвости, піти додому й заховатися по своїх закамарках. Якщо ви й насмілитеся когось лінчувати, то лише коли стемніє, як то ведеться на Півдні; ви маєте з'явитися в масках та прихопити з собою справжнього чоловіка. Ну, а тепер — усі гетьте і забирайте з собою вашого чоловіка! — додав він, підняв рушницю і позводив курки.

Юрба враз відринула й розсипалась, а Бак Гаркнес почалапав слідом за всіма, почуваючи себе ні в сих ні в тих. Я міг би залишитися, та не схотів.

Я подався до цирку і почав там вештатись із затильного боку попід наметом, поки сторож пройшов повз мене, а тоді шаснув під брезент. Я мав при собі двадцять доларів золотом та ще якусь дрібноту, але вирішив їх берегти, бо вони можуть знадобитися так далеко від дому, серед чужих людей. Обережність не завадить. Я не проти того, щоб витратити гроші на цирк, якщо не можна прослизнути задурно, але отак, з доброго дива, викидати їх на вітер — безглуздо.

А цирк і справді був чудовий. Зроду не бачив такого розкішного видовища: усі артисти виїхали на арену верхи, пара за парою, чоловік побіч жінки; чоловіки були в трико та спідніх сорочках, босоніж і без стремен, руки в боки, спокійно й легко сиділи вони в сідлах, — їх, мабуть, було чоловік із двадцять; а жінки такі білесенькі та рум'яні, вродливі та чепурні — ну справжні королеви: вбрання їхні, рясно всипані діамантами, коштували, мабуть, мільйони доларів. Любо було глянути на те видовище; нічого кращого я не бачив. А тоді всі вони поїхали низкою, одне за одним, кругом арени, — та так гарно, вільно і впевнено; чоловіки — високі, зграбні й стрункі, і голови їхні плавно похитувалися вгору й униз, мало не торкаючися верху намету, а рожеві сукенки жінок ніжно й легко обвівалися їм навколо стегон, так що кожна з них скидалася на чудовий парасолик.

Потім вони поскакали навколо арени, та все швидше, все швидше, а тоді затанцювали на сідлах, та так вправно: то одна нога в повітрі, то друга; коні мчали, все більше нахиляючись до середини, а розпорядник ходив круг середнього стовпа, виляскуючи батогом та погукуючи: «Гей! Гоп!», а клоун позад нього витинав різні кумедні штуки; наприкінці всі покидали поводи, і жінки взялися пальчиками під боки, чоловіки згорнули на грудях руки, а коні стали навколішки. Потім всі вони одне за одним зіскочили з коней на арену, низенько вклонилися, та так зграбно, що я зроду не бачив нічого подібного, і повтікали за лаштунки, а всі глядачі плескали в долоні, нетямлячися від захвату.