Пригоди Гекльберрі Фінна, стр. 29

І раптом — бах! бах! бах! — ляснуло три чи чотири постріли: чоловіки крізь ліс об'їхали кругом і, позлазивши з коней, підкралися ззаду. Хлопці вмить рвонули до річки — обидва поранені, — і в той час, як вони пливли за водою, чоловіки бігли берегом, стріляючи в них, і кричали: «Бий їх, бий їх!» Мені стало так млосно, аж я мало з дерева не звалився. Не розповідатиму всього, що було потім, бо як почну — мені знову стане недобре. Я дуже жалкував, що видряпався тої ночі на цей берег, де довелося бути свідком такого страхіття. І ніколи тепер мені не позбутися тих жахливих спогадів — усе те раз у раз постає в мене перед очима, навіть часом сниться.

Я просидів на дереві, аж поки почало смеркати, — боявся злізти на землю. Кілька разів чув рушничні постріли, що лунали десь далеко в лісі; двічі бачив невеличкі загони вершників, озброєних рушницями, що промчали повз причал; тоді я збагнув, що колотнеча триває ще й досі. Я впав у відчай; подумав-подумав та й вирішив не з'являтися більше до маєтку, бо і я, може, завинив проти моїх господарів. Безперечно, на тому клаптику паперу значилося, що міс Софія має зустрітися з Гарні десь о пів на третю і разом з ним тікати; мені слід було розповісти її батькові про того папірця та про те, як дивно вона поводилася, і тоді він, певне, замкнув би її вдома і не сталося б цього жахливого бойовища.

Я зліз із дерева, прокрався по берегу річки і раптом натрапив на двоє тіл, що їх прибило водою під самісінький берег; я витяг їх на пісок, а тоді прикрив їм обличчя та мерщій подався геть. Я навіть заплакав, коли закривав обличчя Бакові, — він був такий добрий до мене.

Нарешті зовсім стемніло. Проте я не наближався до маєтку, а пробивався лісом, простуючи до болота. Джіма не було на острові, тож я кинувся бігцем до. річки, плутався поміж верболозу; мені нетерпілося швидше забратися на пліт і дременути з цього страшного місця. Плоту не було. Як же я злякався! На хвилю мені аж затамувало дух. Тоді як залементую!.. Голос кроків за двадцять п'ять від мене відгукнувся:

— Господи боже мій! Це ти, синку? Тільки не галасуй.

То був Джімів голос — зроду не чув я нічого приємнішого. Я трохи пробіг ще берегом і скочив на пліт, а Джім схопив мене і стиснув у обіймах — так він зрадів, коли мене побачив. Він сказав:

— Дяка богові, синку! А я вже був певний, що ти теж загинув. Джек тут приходив: казав, що тебе, мабуть, застрелили, бо додому ти більше не вертався; тож я хотів оце відвести пліт до виходу з затоки, щоб бути напоготові й відчалити, тільки-но Джек прийде знову і скаже, що ти справді помер. Ох, який же я радий, що ти повернувся, голубе мій!

Я сказав:

— Це таки чудово. Вони не знайдуть мене й подумають, що мене також убили і тіло моє попливло за водою — там, на березі, знайдеться дещо таке, що наведе їх на цю думку. Отож не барімося, Джіме, якнайшвидше треба вийти на вільне плесо!

Я ніяк не міг заспокоїтись, аж поки пліт не проплив миль зо дві за водою та не вийшов нарешті на середину Міссісіпі. Тоді ми почепили сигнального ліхтаря й відчули, що знову вільні й вибралися з халепи. Від учора в мене й ріски в роті не було; спасибі Джімові: він, дістав харчів і почастував мене кукурудзяними коржами;, маслянкою, свининою, капустою та зеленню — немає нічого смачнішого в цілому світі, якщо це до ладу приготувати, і поки я вечеряв, ми з ним балакали й почували себе як у раю. Ох, і радів же я, що забрався геть від родової помсти, а Джім — що забрався геть з болота. Відтак ми прийшли до згоди, що немає кращого дому, аніж наш пліт. В інших місцях, виявляється, надто тісно й задушливо, а на плоті хіба ж так! Почуваєшся і вільно, і легко, й вигідно.

Розділ XIX

Минуло дві чи три доби; можна було б сказати про них, що вони пропливли, бо промайнули так спокійно, так плавно й приємно. Ось як ми провели цей час. Річка тут була широчезна — часом милі півтори завширшки; ми пливли ночами, а вдень причалювали десь і переховувалися; вже перед самим ранком ми спинялися й прив'язували плота — здебільшого в тих місцях, де не було течії біля узбережної мілини, а тоді нарізали осокорового та вербового віття і прикривали ним пліт. Потім закидали вудки. А далі купалися в річці, щоб трохи відсвіжитися й охолонути; тоді сідали на піщане дно, де вода сягала лише до колін, і дивилися, як настає світанок. Навколо аніпгелесь, тихо-тихо — ні звуку, немов цілий світ заснув, тільки часом де-не-де кумкне спросоння жаба. Перше, що побачиш, якщо дивитися в далечінь понад водою, то темна смуга — ліс на протилежному березі річки; крім тієї смуги, важко було щось розрізнити; потім краєчок неба починав бліднути, і та блідість розповзається навкруги; а далі розвиднюється понад річкою, й вона стає вже не чорна, а сіра; вже можна роздивитись, як по ній, ген-ген далеко, пливуть маленькі темні цятки — торговельні човни і всяке таке, та довгі чорні низки — плоти, іноді чути рипіння весел у кочетах або невиразний гомін людських голосів — панує така тиша, що звуки долинають здалеку; поволі починаєш розрізняти й смужки струменів на воді, а по тих струменях знати, що там десь причаївся корч, об який розбивається течія, тому вода в тих місцях і вкривається брижами; бачиш, як туман клубочиться над водою, як небо на сході на зорю займається, як річка багряніє, й можеш уже вгледіти рублену хатину на узліссі, далеко на тому березі річки — мабуть, чи не вартівню при лісному складі, — збито її абияк, і щілини в ній такі, що й собака пролізе; аж раптом зривається вітерець, повіває на тебе холодком та свіжістю й пахощами лісу та квітів; але часом той вітерець несе ще й інший дух — десь на березі валяється здохла риба, й від неї тхне не вельми приємно; і ось, нарешті, настає ясний день, і все навколо немов усміхається до сонця, а співоче птаство так і лящить.

Коли світить сонце, легенький димок непомітний, отже, ми можемо зняти з гачків рибу й зготувати собі гарячий сніданок. Потім ми знову починаємо стежити за широкою річкою, а далі нас облягають ліньки, і ми поступово засинаємо. Прокидаючись, ми роздивляємося навколо — що ж саме нас розбудило? То, мабуть, пароплав пливе проти води і пихкає; але він так далеко, ген аж попід тим берегом, що важко розрізнити на ньому будь-які подробиці, — хіба що ледь розпізнаєш, чи гребне колесо міститься в нього під кормою, чи ті колеса в нього по бортах. Потім цілу годину знову нічого не чути, нічого не видно, — безмежна пустеля, куди не кинеш оком. Часом пропливає далеко-далеко пліт, і на ньому колють дрова, адже ж орудувати сокирою — то звичайне діло на плоті; бачиш лише, як здіймається та падає сокира, проте звуків не чутно; далі бачиш, як сокира здіймається вгору, і, коли вона опиняється в людини над головою, аж тоді чуєш нарешті — крак! — он скільки потрібно часу, щоб звук долетів по воді. Отак ми проводили день: байдикували, прислухалися до тиші. Одного разу впав густий туман, і на плотах та різних човнах, що пливли повз нас, гатили в пательні, щоб часом який-небудь пароплав не налетів на цих. Якась барка чи то пліт, бувало, пропливали коло нас так близько, що ми виразно чули розмови, лайку та сміх; чути — ми чули, але не могли побачити ані самого судна, ані людей; аж моторошно ставало — немов безтілесні духи розмовляють у повітрі. Джім сказав, що то духи, але я заперечив:

— Ні, духи не казали б: «Нехай його чорти візьмуть, оцей клятий туман!»

Спадала ніч, ми відпихалися від берега, випливали на середину річки, кидали весла і — хай собі пливе наш пліт за водою, як сам того хоче. Тоді запалювали люльки, опускали ноги у воду й балакали про все, що тільки на язик навернеться. Ми весь час ходили голяка, і вдень і вночі, якщо нам не дошкуляли комарі; нова одежа, що її Бакова рідня справила мені, була дуже гарна, і я почувався в ній, наче зв'язаний, та й взагалі не люблю чепуритися.

Інколи ми єдині були на всій річці. Ген-ген тяглися береги та острови; коли-не-коли щось спалахувало — певне, свічка у вікні якоїсь хатини, а інколи зблискував вогник чи два над самісінькою водою — то або пліт, або барка, так і знай; бувало, що звідти долинали до нас співи чи звуки скрипки. Як хороше жити на плоті! Над головою — зоряне небо, а ми лежимо на спині, роздивляємося на зірки та сперечаємось: створено їх чи вони самі насіялись? Джім думав, що їх створено, а я — що вони самі насіялись, адже ж їх безліч, і то було б задовго творити їх отаку силу-силенну. Джім гадав, що їх місяць позносив, ніби яйця; воно виглядало досить правдоподібно, отож я йому й не перечив — я ж сам бачив, яку тьму-тьменну дрібнесеньких ікринок викидає жаба. Нам частенько доводилося спостерігати, як падали зірки, і стежити за тим, як вони прошивали темряву. Джім вважав, що то вони попсувались і повипадали зі своїх гнізд.