Пригоди Тома Сойєра, стр. 39

Звичайно, всі так зацікавилися цим, що майже забули про головне. Але валлієць тільки роздражнив цікавість гостей, рішуче відмовився розкрити таємницю, і завдяки цьому їхня цікавість незабаром передалася всьому місту. Коли гості дізналися про всі подробиці, вдова сказала:

— Я заснула, читаючи в ліжку, і весь час спокійно спала. Чому ви не прийшли збудити мене?

— Ми вирішили, що не варт. Навряд, щоб ті мерзотники повернулися: адже вони загубили свої інструменти. І навіщо було будити вас? Щоб налякати вас до смерті? Крім того, мої три негри до ранку стояли на варті біля вашого будинку. Вони тільки-но повернулись.

Прийшли нові відвідувачі, і протягом двох годин старий раз у раз повторював своє оповідання.

Цього ранку, зважаючи на канікули, в недільній школі навчання не було. Проте всі рано зібралися в церкві. Скрізь тільки й говорили про страшну нічну подію. Розповідали, що досі не знайшли ніяких слідів злочинців. Коли проповідь закінчилася, дружина судді Течера підійшла до місіс Гарпер і сказала:

— Чи ж моя Беккі спить цілий день? А втім, я так і знала, що вона втомиться до смерті…

— Ваша Беккі?

— Так. (Місіс Гарпер здивувалася). Хіба ж вона не ночувала у вас?

— Ні.

Місіс Течер зблідла і сіла на церковну лаву. Саме в цей час повз неї проходила тітка Поллі, жваво розмовляючи з приятелькою.

— Добрий ранок, місіс Течер! — сказала тітка Поллі. — Добрий ранок, місіс Гарпер. А мій хлопець знову загубився. Мабуть, мій Том залишився вчора ввечері у когось із вас, а тепер боїться прийти до церкви. Доведеться з ним поквитатись.

Місіс Течер похитала головою і ще більше зблідла.

— У нас його не було, — відповіла місіс Гарпер, теж починаючи турбуватись.

Тітка Поллі помітно схвилювалася.

— Джо Гарпер, ти бачив мого Тома сьогодні вранці?

— Ні.

— А коли ти бачив його востаннє?

Джо спробував пригадати, але напевно сказати не міг. Люди перестали виходити з церкви. Всі зашепотіли й схвилювалися. Розпитували дітей і молодих учителів. Усі вони сказали, що не помітили, чи були Том і Беккі на пароплаві, коли всі поверталися додому: було темно, нікому й на думку не спало спитати, чи не загубився хтось. Нарешті якийсь юнак бовкнув, що, очевидно, вони лишилися в печері.

Місіс Течер знепритомніла. Тітка Поллі ридала, ламаючи руки.

Тривожна вість переходила з уст в уста, від купки до купки, від вулиці до вулиці. За п'ять хвилин уже несамовито калатали дзвони, і все містечко було на ногах. Подія біля будинку вдови Дуглас відразу стала такою незначною! Грабіжників відразу забули. Сідлали коней, відв'язували човни. Пароплав готувався до відплиття, і через півгодини двісті чоловік рушили річкою і сушею до печери.

Весь день містечко здавалося вимерлим, — так воно спустіло. Багато жінок одвідало за день тітку Поллі і місіс Течер, намагаючись утішити їх: жінки плакали разом з ними, а це було краще, ніж усякі слова.

Всю довгу ніч містечко чекало новин, а коли настав ранок, від шукачів надійшли тільки такі слова: «Пришліть більше свічок, пришліть харчів». Місіс Течер з горя мало не збожеволіла, тітка Поллі теж. Суддя Течер раз у раз присилав з печери бадьорі записки, сповнені надії, але його слова не давали їм утіхи.

Другого дня, на світанку, старий валлієць повернувся додому, вкритий лоєм, глиною і дуже втомлений. Гек усе ще лежав у ліжку, його трусила пропасниця. Лікарі були в печері, а тому доглянути хворого прийшла вдова Дуглас. Вона казала, що дбатиме про нього, який би він не був, — добрий чи поганий або ні те ні се, — все-таки він боже створіння. Не кинути ж його без нагляду. Валлієць сказав, що і Гек має добрі риси.

Перед обідом купки змучених людей почали повертатися до містечка, але ті громадяни, у яких ще залишилося хоч трохи енергії, вели і далі розшуки. Розповідали, що були досліджені найвіддаленіші закутки печери, в які ніхто раніше не заходив, що будуть розшукувати і далі, не пропускаючи жодного закапелка і розколини, що час од часу бачили десь вогники, а в лабіринті коридорів і в темних проміжках печери відгукувалась луна од голосів та пострілів з пістолетів. В одному місці, далеко від тієї частини печери, яку відвідують туристи, знайшли написані на скелястій стіні кіптем свічки слова: «Беккі і Том». А поблизу валявся закапаний лоєм клаптик стрічки. Місіс Течер пізнала стрічечку і розридалась над нею. Вона казала, що це остання пам'ять про її дитину, і ніщо не може бути дорожчим за цю стрічечку, бо це остання річ, яка була на живій Беккі перед її жахливою смертю. Інші розповідали, що іноді в печері блимало далеке світло, і тоді шукачі несамовито гукали й бігли до того місця, але завжди розчаровувалися: дітей там не було, — то горіли вогні інших шукачів.

Так минуло три жахливі дні й три жахливі ночі. Все містечко, нарешті, впало в безнадійний відчай. У кожного робота валилась з рук. Навіть щойно зроблене викриття, що власник корчми товариства тверезості потай тримав спиртні напої, не справило майже ніякого враження на людей, хоч факт був страхітливий. Коли Гекові стало легше, він обережно завів розмову про корчму і нарешті спитав, боячись найгіршого, чи не знайшли чогось у корчмі товариства тверезості, поки він хворів.

— Так, — сказала вдова.

Гек підскочив у ліжку, дико виблискуючи очима:

— Що? Що таке знайшли?

— Спиртні напої. Горілку… корчму закрили… Лягай, дитинко… Як ти мене налякав!

— Одне тільки мені скажіть, одне тільки… будь ласка. Хто знайшов? Том Сойєр?

Вдова залилася сльозами:

— Тихше, тихше, дитинко, тихше. Я вже казала: тобі не можна так багато розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.

«Отже, нічого, крім спиртних напоїв, не знайдено. Коли б там були гроші, це зчинило б величезний переполох у місті. Значить, скарб втрачений назавжди… втрачений назавжди… Але чого це вона плаче? Дивно! Здається, чого б їй плакати?»

Ці думки важко ворушились у Гека в голові і так утомили його, що він заснув. Вдова сказала собі:

— Ось… він і спить, бідолаха. «Том Сойєр знайшов!» Коли б хто-небудь знайшов самого Тома Сойєра. У небагатьох є ще впертість і сили шукати твого Тома Сойєра.

Розділ тридцять перший

ЗАБЛУДИЛИСЬ У ПЕЧЕРІ

А тепер повернімось до Тома й Беккі. Що робили вони на пікніку? Спершу вони бродили по похмурих закутках печери разом з рештою товариства. Відвідали вже знайомі їм дива печери, дива, що мали трохи вишукані назви, як-от: «Вітальня», «Собор», «Палац Аладдіна» та інші. Потім почали гратися в схованки, і Том і Беккі ретельно брали участь у цій веселій грі, але зрештою вона трохи набридла їм. Потім вони вдвох увійшли в кривулясту галерею, високо тримаючи свої свічки і розбираючи плутанину імен, дат, адрес і висловів, якими вкрито було скелясті стіни. Ідучи й розмовляючи, діти не помітили, як увійшли до тієї частини печери, де на стінах не було написів. Вони вивели кіптем свої імена на стіні під навислим каменем і рушили далі. Потім вони набрели на струмок, який, падаючи зі скелі і приносячи з собою вапно, на протязі століть утворив мереживну Ніагару з блискучого міцного каміння. Худенький Том легко протиснувся крізь вузьку щілину до цього водоспаду і освітив його свічкою, щоб зробити приємність Беккі.

Він побачив, що за водоспадом були круті природні східці, затиснені між вузькими мурами. Раптом честолюбне бажання відкрити нові місця охопило його. Беккі відгукнулася на його заклик, і вони, залишивши кіптем знак на камені, щоб легше було повернутися, вирушили робити відкриття. Діти довго йшли покрученим коридором то праворуч, то ліворуч, забираючись дедалі глибше в таємниче підземелля, зробили ще одну позначку і пішли в бічний коридор, шукаючи нових чудес, щоб розповісти. про них там, нагорі.

В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисали безліч блискучих сталактитів ^[17] завдовжки й завширшки з людську ногу. Діти обійшли цю печеру навкруги, дивуючись і захоплюючись її красою. До печери вело багато коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було вистелено сяючими кристалами. Басейн був у самому центрі печери; мури її підтримувалися рядом фантастичних колон, що утворилися завдяки з'єднанню великих сталактитів і сталагмітів від безнастанного спадання крапель води протягом століть. Під склепінням цієї печери гніздилися цілі зграї кажанів, у кожній зграї по кілька тисяч. Світло стривожило їх, вони ринули вниз цілими сотнями і з огидним вереском стали люто кидатися на свічки. Том знав їхні звички й добре розумів, яка небезпека загрожує від цих істот. Він схопив Беккі за руку і вибіг разом з нею в перший-ліпший коридор, ї добре зробив, бо один кажан загасив крилом свічку Беккі — саме тієї хвилини, коли вона вибігла з печери. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини завертали в нові переходи і нарешті позбулися небезпечних тварин.