Чорна Брама, стр. 20
— Промацай кожен провід, — сказав Лобазнов Єльцову. — Знайдеш розрив — контакт зроби як слід. Зрозумів?
— Єсть зробити як слід! — повторив Єльцов, обв'язуючись вірьовкою.
Упершись ногою в гранітний валун, Лобазнов обережно травив вірьовку, спускаючи Єльцова вниз. Залишалося не більше трьох-чотирьох метрів вірьовки, коли Хома почув з ущелини:
— Стоп! Здається, прибув! Нічогісінько не видно… Зараз… Я…
Зненацька пролунав крик, потім вірьовка смикнулася вниз, потягнувши Лобазнова за собою.
— Що трапилось, Єльцов?! Що трапилось? — кричав Лобазнов, схилившись над ущелиною.
Хома почув стогін, потім кволий, ледь чутний голос:
— Ногу… здається… зламав… Думав… на самому дні… а ступив — карниз… Тут ще метрів чотири…
Раптом Лобазнов відчув, що вірьовка ослабла.
— Що ти там робиш? Мишко!
— Відв'язався… Шукаю розрив… — долинуло до нього.
Довго Лобазнов прислухався до того, що робиться внизу, але нічого не міг уловити. Поки він лежав долілиць край урвища, хурделиця замела його снігом.
Скільки він ждав, важко було сказати… Тут, на високому уступі сопки, вітер і сніг шмагали з такою силою, що кожен порив здавався ударом дзвінкого й дошкульного батога.
— Хомо, де ти? — почув він голос Єльцова, як здалося йому, зовсім з протилежного боку.
Лобазнов відгукнувся. Згодом голос Єльцова пролунав ближче, потім вірьовка заворушилась і напнулася.
— Можна тягти? — крикнув Лобазнов.
Припавши грудьми до гранітного валуна і напружуючи всі сили, Хома підтягував вірьовку. Він знав, що довжина її всього п'ятнадцять метрів, але зараз йому здалося — метрів шістдесят, не менше…
Над ущелиною з'явилась голова Єльцова, потім він перевалився через край, спробував підвестися і, застогнавши, ткнувся обличчям у сніг. Хома підповз до нього. Закусивши до крові губу, Мишко беззвучно плакав… Він соромився своїх сліз, але біль у нозі ставав нестерпним…
— Розрив… на… одному… проводі… Доточив шматок, — через силу пояснив Єльцов.
— Іти зможеш? — запитав Лобазнов.
— Ні… Ти мене куди-небудь… од вітру… в улоговину… А сам іди… Подзвони на заставу… По мене пришлють… — запропонував він.
— Ти замерзнеш, йолопе! — з грубуватою ніжністю промовив Лобазнов. — Тут кілометрів два. Поки я проти вітру дійду до поста, вважай, година. З застави хлопці також ітимуть проти вітру — мінімум ще дві години… Ні, Мишко, я тебе тут не залишу, — вирішив Лобазнов. І, несподівано всміхнувшись, сказав: — Ми в школі гралися в «коней і вершників», а ви не гралися?
— Ні-і, — з подивом дивлячись на Хому, протягом сказав Єльцов.
Обличчя Лобазнова було близько, і чомусь тільки зараз Мишко звернув увагу, що все воно поцятковане смішними веснянками.
— Клас на клас, — пояснював Лобазнов. — Одні сидять на гиргошах, вони, виходить, вершники, а під ними коні. І один одного з коней стягають. Смішно… Ну гаразд, годі теревені правити, залазь-но мені на гиргоші! — рішуче заявив він і став поряд з Єльцовим навкарачки.
— Та що ти, Хомо? При своєму розумі? — навіть забувши про біль, обурився Єльцов.
— Товаришу Єльцов, на гиргоші! — тоном старшого наказав Лобазнов.
— Послухай, Хомо, та проти такого вітру хоч би самому якось добратись до місця, а ти…
— Товаришу Єльцов! — з погрозою крикнув Лобазнов.
Єльцов обняв його за шию і підтягся на гиргоші.
Хома обережно випростався, прив'язав Єльцова до себе вірьовкою, потім, присівши, взяв в обидві руки по карабіну і рушив уперед. Звичайно, він переоцінив свої сили. Проти такого вітру важко було йти і одному, але… Упертість, а головне — злість додавали йому сили, і він поволі просувався вперед. Хороше це почуття — злість, якщо воно спрямоване проти труднощів на шляху людини!
Лобазнов повернув до моря і вийшов на стежку, тут сопка прикривала од вітру.
Кожен крок Хоми завдавав Єльцову нестерпного болю.
Спочатку Лобазнову здавалося, що Єльцов важить зовсім небагато. Але не зробивши й сотні кроків, він зрозумів, що ноша над його сили. Сковзаючись на обледенілому камінні, він падав, підводився і уперто йшов уперед, думаючи: «Ось дійду до отого стовпа і відпочину хвилин п'ять». Але коли із снігової мли проступав силует наступного стовпа, Лобазнов знову прикидав: «Мабуть, ще пройду кроків сто, а тоді відпочину». Зробивши сотню кроків, він знову думав: «Тепер уже до наступного стовпа недалечко», і йшов уперед, не зупиняючись.
Коли, зовсім знесилений, хитаючись, наче п'яний, Лобазнов твердо вирішив перепочити і хоч на кілька хвилин прикрити обличчя від ударів колючого вітру, снігова завіса раптом упала, і яскраве сонце заграло на сивій хвилі. Спостережний пункт був уже зовсім близько, найтяжче залишилося позаду. Але тепер нова обставина прикувала увагу Лобазнова: приблизно милі за дві од берега і паралельно до нього йшов великий іноземний транспорт!
Забувши про втому, солдат швидко пройшов останні кілька метрів. Поклавши Єльцова на нари, Лобазнов ухопив бінокля. Він бачив праву частину корми і, мабуть, тільки другу половину назви: «… кке Уле».
Чукаєв уже визначив судно. Лобазнов зняв трубку телефону — зв'язок налагоджено!
КУРС СТО!
Повідомлення, прийняте із спостережного поста, начальник застави зашифрував і передав на корабель. Сторожовий корабель радіограму прийняв. Знявши кришку переговорника, Поливанов наказав:
— Курс сто! — і перевів ручку машинного телеграфу на «самий повний».
Корабель ішов на ост.
Короткочасна видимість знов, уже в котрий раз протягом ранку, змінилася сніговим зарядом. Колючий дрібний сніг з виттям і свистом вдирався на місток.
У районі мису Терасового вахтовий офіцер доповів:
— Товаришу капітан третього рангу, на екрані ціль номер один, ліворуч шістдесят! Дистанція сто двадцять кабельтових!
— Визначте курс і швидкість! — наказав командир і, схилившись над екраном локатора, побачив ціль.
«Звичайно, це „Хьєкке Уле“, але де ж тоді мотобот?» — подумав він і наказав:
— Оголосити бойову тривогу!
Особовий склад зайняв місця за бойовим розписом.
— Яка ваша думка? — після короткої напруженої паузи запитав командир Дев'ятова.
— Досвідчений і розумний супротивник. Зробить усе можливе, щоб не виявити себе. Пам'ятаєте повідомлення штабу: «На чотири кабельтових мористіше транспорта мотобот без флага»? Міркуючи логічно, йому безпечніше йти не з лівого борту транспорта, а з навітряної сторони, — мовив Дев'ятов.
— Що ви хочете цим сказати? — запалюючи люльку, спитав Поливанов.
— На екрані локатора мотобот не з'являється. Виходить, він рухається все так само мористіше транспорта і на короткій відстані од нього, щоб радіолокаційна станція не могла його виявити. На екрані локатора мотобот зливається з ціллю номер один.
— Але при такому норд-ості він рискує розбитися об транспорт, — зауважив Поливанов.
— Звичайно, це риск, — згодився Дев'ятов. — Але капітан мотобота міркує так: «Що більше риску, то більше грошей!» Крім того, моряки вони непогані.
— Товаришу капітан третього рангу, лейтенант Голіков прибув за вашим наказом! — хвацько доповів командир бойової частини.
Він був молодий, вродливий, стрункий, добре знав про це і відверто, ніби збоку, милувався сам собою.
— Товаришу лейтенант, я поставив перед вами завдання: при появі цілей, що прямують на ост, посилити спостереження і доповідати мені особисто! — знову запалюючи погаслу люльку, промовив Поливанов.
— Товаришу капітан третього рангу, я вже доповідав: ціль номер один по курсу ліворуч шістдесят. Другої цілі не виявлено…
— Це мені відомо, — перебив його Поливанов. — А що коли мотобот іде по борту транспорта паралельним курсом?
— Якщо мотобот іде поблизу транспорта на відстані не більше чотирьох-п'яти кабельтових, на екрані локатора мала ціль збіжиться з великою, — відповів Голіков.
— Посильте спостереження. Стежте за можливим роздвоєнням цілі! Доповідайте мені особисто! — наказав Поливанов.