Імператор повені, стр. 1

Володимир Єшкілєв. Імператор повені

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра [2]. Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалиму, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур'єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої — древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.

Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалиму лісові знаки скинуть німоту й об'являть якесь пророцтво народам Півночі.

Ранком п'ятого лісового дня дзеркало відобразило щось яскраво-червоне. З трухлявих надр колоди, яку не охопило б й восьмеро драбів, виповз цілий клан пурпурових жуків-велетнів.

Розміром зо дві чоловічі долоні, тверді, неквапні, вони полізли до найближчої галявини. Анемподест пішов услід за комахам, намагаючись не привертати їхньої уваги. Зблизька вони нагадували самокатні ярмаркові іграшки. Прочанин зрадів жукам. Йому забажалося, щоби саме такі переконливі жуки коли-небудь прогризали хідники у його могилі. Він вирішив: коли минуть всі заповідані йому паломництва та мандри, він оселиться тут, у Хирлицькому лісі. Й сам спантеличився від такої думки.

Аби відновити душевну рівновагу, він ліг на черево, а жуки пройшли перед його очима капітальним парадом.

В їхньому пломеніючому офарбленні, здавалось прочанинові, розкрилилась химерність повстанського століття, все його безвідповідальне товстостебле бароко, вся розжиріла степова пародія на візантійство… Тим часом по спинах шестиногих капітанів совалися значно менші потворки — чорні, товкітняві, подібні до нетверезих покрівельників Печерської лаври. Вони часто-густо падали з блискучих надкрилків, але не гублячись швидко відновлювали життєву позицію, знов застрибуючи на спину бадьорого носія.

Жуки вперто долали всі перешкоди. Їхня мета не була таємницею для Анемподеста — вітерець приносив з галявини трупний запах. Прочанин випередив комах і першим побачив залишки воїна. Судячи з важкої саксонської броні, покійник був найманцем. Посріблені бляхи, нашиті на шкіру панцира, ворушилися: хробачня допрацьовувала свою справу. Кінцівки та голова трупа були до того відгризені поважнішою істотою. Як зрозумів Анемподест, мудрі жуки вичекали, доки хробаки-трупоїди потовстішають та помножаться, й тепер збиралися ними поснідати. При наближенні пурпурових гігантів дрібна комашня кинулася навсібіч, хмарою злетіли мухи. Жуки переможно заклацали і посунули до трупа. Раптом один з велетнів зупинився і вийняв з трави срібну монету. Він тримав її наче дзеркало перед серпатими щелепами, а прочанин, дивлячись на цей знак, зрозумів його потаєний сенс, вкрився вологою. Він відібрав у жука срібляк й побіг назад, до свого скарбу.

Знак був правдивим: біля дзеркала стояли чужі.

Чужих було двійко.

Найближче до дзеркала розташувалося якесь довготелесе костоголове чуперадло, одягнене у лахмітний кабцанський [3] халат. Воно зазирало у глибини свічада і щось мугикало, одночасно чухаючи коліно лакованим ціпком. На землі, поряд з почварою стояла велика скриня, оббита почорнілою міддю, з широкими шкіряними ременями для носіння. У накривці, притягнутій до скрині двома замками, були пророблені отвори. За два кроки від скрині розплітала волосся й посміхалася своєму віддзеркаленню волоока дівчина.

Неможливо було визначити колір її широко розставлених очей. Спочатку прочанинові здалося, що вони тиховодно-сірі, подібні до відображень підхмарків на гладіні ставків або ж до луски коропів-перестарків. Потім йому ввижалося, що в тих очах просвічується то розбіг бузкових заштрихів, то відблиск помаранчевого сяйва… Губи дівчини були напрочуд рельєфними. Вони хтиво-безвідповідально — на межі підліткової негармонійності — сполучалися з чітким, майже хлопчачим, окресленням підборіддя.