Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди, стр. 40

Дальферо зірвав з пояса агента ключ і відімкнув дверцята тюремного ридвана. У кареті знайшовся ще один агент, на обличчі якого накреслився смертельний переляк. Незаряджені пістолети агента лежали поряд із ним на лавці.

— Це не я, це не я зробив! — верескнув він, отримав від акробата міцну зуботичину і повалився на підлогу.

— Диявол! — прошепотів старший масон, обережно беручи на руки майже невагому Констанцу. — Куля того шмаркача не повинна була пробити залізо!

Легендарна сестра Епоніна була мертвою. З її розбитої скроні до шиї стікала тонка цівка крові. На блідому вихудлому обличчі застигло безмежне здивування.

— Це зробила не куля, — визначив Дальферо, придивившись до рани. — Вона напевно вдарилась головою об виступ ґратів, коли ми гальмували цей чортів катафалк.

— Вона сама вдарилася… Так, сама! — прохрипів крізь вибиті зуби агент, отримав копняк у черево і замовк.

— На все є воля Великого Архітектора! — промовив старший масон, знімаючи трикутного капелюха. — Спочивай у мирі, сестро! Зустрінемося на Вічному Сході!

У ту нещасливу ніч, коли вільні муляри оплакували загиблу Констанцу, баркас із Григорієм на облавку залишив землю святого Марка. Сковорода дивився, як щезають за обрієм вогні Венеції. Останнім згасло світло маяка Мурано [86].

Він подумав, що життя того, хто присвятив себе пошукам Живого Бога, нагадує таке от нічне відплиття до морської темряви. Веселі вогні профанного світу, такі спокусливі і заманливі за юних років, поступово згасають за обрієм вищого знання, а розум шукача самотньо мандрує у темне загадкове безмежжя, що ним оточив себе Всевишній, після того як сойм невдячних ангелів повстав проти нього під неправедним прапором Денниці. Шукач відпливає до цього безмежжя, сповнений страхами і сподіванням. Профанних вогнів стає все менше й менше. Останнім — як цей самотній маяк на острові склоробів — згасає червоний вогонь Венери. І тоді безмежжя набуває свого істинного вигляду, сутність якого пустіша за порожнечу і чорніша за найтемнішу з ночей земних. Адже неосяжно гіркою була та прадавня образа Творця на повстале своє творіння.

Сльози навернулися Григорію на очі.

Але різкий подув північного вітру їх висушив.

Він вийняв флейтузу, і тихі сумні звуки ковзнули услід північному вітрові. Життя тривало. Він знов мандрував, безмежжя було його домом, найкращим з домів, що не потребував ані догляду, ані охорони. Зоряний дах його накривав собою всі хижі, будинки і палаци світу, а стіни його були там, де закінчувалася воля Єдиного. І ніхто нічого не відав про його двері.

В обдертій торбі мешканця безмежного дому спочивали, не сварячись між собою: споряджений усіма необхідними підписами подорожній глейт на ім'я вільного студента-теолога Володислава Жакевського з Кракуву, новий записничок у шкіряній палітурці (подарунок Хвощова), тридцять гульденів і дві крони дрібними грошима (перекладені ганчірками так, щоби не дзвенькотіли). А ще: іконки, знадоби для письма, друковане латиницею Тетраєвангеліє і зроблені ним у Трієсті копії старовинних гностичних гравюр.

Флейтуза жила своїм багатоотвірним життям, змагалась з вітром, котрий зривав з її горла щойнонароджені звуки, а на серці в Григорія шкребли здоровенні коти. Його заповітну мрію побачити Рим було зруйновано тоді, коли до її здійснення залишився один крок. Що сталося з Констанцею, він також не відав, проте знав іншим знанням, що вже ніколи її не побачить. Ніщо не утримувало його від заглиблення у безмежжя. Ніщо не стояло між ним і новими пригодами його спраглого на знання духу. Тіло звично перебувало у мандрівних переміщеннях поверхнею того зніяковілого світу, що його географи і моряки вважали велетенською кулею. Мандрівні переміщення наближали його до непривітних просторів поліційної імперії, де розгоралося полум'я політичних суперечок між католиками і православними. Як бачилося, у тих суперечках (мізерних і минущих перед обличчям Живого Бога) йому судилось грати роль дрібної порошинки, яку жорстокі вітри століття зірвали з рідних ґрунтів й несуть далеко-далеко, у незнане майбуття.

Частина III. Стадія Урана. Ісихія і Андрогін

Те видовище, яке відкрилося очам Павла Вигилярного, після того як він прийшов до тями, належало до розряду неможливих. Під скелею палало велике вогнище, втричі більше, ніж те, яке можна було б скласти з принесеного ним і Лідією сушняка. Навколо вогнища зібралося п'ять молодих жінок, серед яких він упізнав обох подруг. Їхнє волосся було розпущене, Ліля не мала на собі жодного одягу. Тіла решти жінок вкривали полотняні балахони, гаптовані стилізованими зображеннями птахів і вписаними у кола хрестами. Вони простягали руки до вогнища, немов гріли змерзлі долоні.

Спробував підвестися, але не зміг. Його руки і ноги були міцно зв'язані капроновими мотузками. З тої позиції Павлові було видно лише малу частину майданчика перед скелею. Він сіпнувся, намагаючись спертися плечима на великий камінь і збільшити свої обсерваційні можливості. Цим рухом зрушив щось скляне. Воно задзеленчало. Ліда озирнулася, уважно подивилася на зв'язаного історика, потім знов зосередила увагу на полум'ї, що хижо тяглося до її рук. Вигилярний зауважив її відсторонений холодний погляд. В ньому не було й тіні тої веселої сексі, з якою він пив текілу і збирав сухе гілляччя.

«Це ж ті, які вбили професора, це перевертні, — майнула в голові молодшого панічна думка. — Вони нас здурили як останніх лошар… Су-у-уки! А де ж Саша? Вбили? Чи лише зв'язали, як мене? Для чого? Що ці тварюки збираються зі мною робити?»

— Хто ви такі? — голосно гукнув він до жінок. — Де мій брат? — і ще голосніше: — Саша! Ти мене чуєш?

Брат не відізвався. Луна, відбита горами, повернулася завиванням: «У-у-у-є-єж…».

— Лежи тихо, — наказала одна із жінок. — Якщо будеш верещати, заклеїмо тобі рота.

Голос жінки здався йому знайомим.

«Мамо рідна! — він за коротку мить вкрився холодним потом. — Це ж та сама кілерша, яка замочила Гречика… Мені кінець».

Він заплющив очі, намагаючись сконцентрувати думки. Потім напружив зап'ястки, перевіряючи міцність мотузок. Дарма. Капрон боляче уп'явся в тіло. Відчув, як набрякли кисті й уперше з моменту отямлення задався питанням про те, скільки ж часу минуло відтоді, як він втратив свідомість. Враховуючи, що на небі визоріло, вирішив, минуло не менше як дві години.

«Що ті відьми там роблять? — він знову спробував спертись на брилу в головах. — Нащо було розпалювати таке величезне багаття? Засмажити мене хочуть? Й навіщо та чортова сука Лілька весь час бігає голою? Може, це в них така збочена лесбійська секта?»

А ще його мучила думка про те, що він сам намовив старшого брата прийти на це гибле місце. Прийти, як виявилося, до самого ворожого лігва. Чому воно так сталося? Який відсоток випадковості і який відсоток чужого задуму крилися в їхній виправі до Відьминого лазу? І що тепер робити?

Його питання залишилися без відповідей. Біля вогнища тривав незрозумілий мовчазний ритуал, тріскотіло полум'я, час від часу серед сосен каркав ворон.

Раптом одна із незнайомих йому жінок відізвалася на пташиний крик.

— Батько Вороне, сущий по невинній крові, чи добре мене чуєш?

— Крр! — різко, наче рубаючи нічну тишу сокирою, відізвався птах; й від тої відозви волосся на голові Павла Петровича заворушилося.

— Через кого ти нині волієш повідати нам волю крові?

— Кра-крр!

— Дякую тобі за пораду, батьку Вороне, ми слухатимемо нашу посестру, як тебе самого. Ми питатимемо в неї порад, як питали би в тебе. Ми коритимемось її волі, як корились би волі Тої на плечах Якої ти подолав мовчання часу і мовчання смерті. Сестро, яким вмінням ти володієш? Адже той, хто не володіє істинним ремеслом, не здатний увійти до Тари.

— Спитай мене, — почув він мелодійний голос Ліди, — я ткаля.