Побачити Алькор, стр. 59

— Дуже приємно, — Руна приязно посміхнулась Мармурі і запропонувала: — Наташо, давайте ми з вами відійдемо, попліткуємо про своє. Бо я так розумію, чоловікам треба поспілкуватись.

— Ти така здогадлива, — підтримав її ініціативу Пітер.

— Ти ж сам кажеш, що я донька відьми, — багатозначна посмішка Руни викликала б заздрість не в одної з професійних акторок.

Коли дівчата відійшли, Лавр спитав:

— Це і є твоя Руна?

— Вона.

— Розкішна дама. Вітаю.

— Твоя теж нівроку. Молода та рання… Ти був знайомий з адвокатом, чи просто так гуляєш?

— Моя мати колись працювала в Генеральній прокуратурі під керівництвом його батька. Майже десять років вони разом пропрацювали. Леонтій Максимович у ті часи бував у нас в гостях. Величний був старий, сивий, доглянутий. Дорогі італійські костюми носив, шовкові краватки, перстень з діамантом… До речі, Пітере, а тобі відомі якісь подробиці? Як воно там сталось із Тимофієм Леонтійовичем?

— Вони загинули в автокатастрофі. BMW пана Закусила на великій швидкості зіткнулось з КрАЗом. Зі здоровенним таким самоскидом. Той ішов зустрічною, а «беха» раптом вискочила на зустрічну прямо перед ним. Шофер самоскиду нічого не встиг зробити. Трасова експертиза це підтвердила. Вони загинули миттєво, двигун проїхав салоном, усе там на фарш перетовк. У ДАІ кажуть, що адвокат або заснув за кермом, або в нього стався серцевий напад. Така основна версія слідства. І, здається, інших версій не передбачається.

— Ти вважаєш, що це випадковість? — Лавр уважно подивився на Пітера.

— Я не знаю, Лавре, що саме вважати випадковістю, а що закономірністю. Це, так би мовити, питання філософське і залежить переважно від світогляду і способу мислення. А якщо ти мене питаєш, чи не доклались ми до цієї аварії, то я тобі відповім: ні, не доклались, жодним боком.

— Питань більше не маю. Отже, джерело зла знешкоджене без зовнішнього втручання. Нехай так і буде. Слава Богу… Може, закличемо наших дам?

— Я не проти. Я навіть не проти випити з вами по келиху свіжого бочкового за упокій душі новопреставленого Тимофія Закусила.

— Брата, упокоєного на Вічному Сході?

— Ні, просто Тимофія Закусила.

— Чи жерця Дрона?

— А ти звідки знаєш?

— У нас є свої джерела, Пітере.

— І це правильно, — підсумував Костиганов. — Знання, Лавре, це та ще сила.

Коли Мармура з Руною відійшли «попліткувати про своє», жриця без вступу запитала:

— Ти посвячена?

— Що? — не зрозуміла Мармура.

— Я відчуваю в тобі родову прихильність Богині, — Руна ніжно доторкнулась до оголеного плеча дівчини. — Тебе вже посвятили у жриці?

— Звідки ти знаєш про родову прихильність? — погляд Мармури пройшов обличчям Руни, затримався на її чуттєвих губах і ковзнув нижче, туди, де у відкритому декольте гордо мешкали груди жриці. Зграбні, великі, рівномірно вкриті латунною засмагою.

— Я відчуваю спадкових жриць, — Руна оцінила Мармурин погляд і ледь помітно кивнула. — Я сама спадкова.

— Мені казали, що жриця в мені спить. Що її ще треба розбудити.

— Є особливий ритуал пробудження. Він називається Ритуалом Ведмедиці. Мені доручені його слова і дії.

— І що з того?

— Я проведу Ритуал Ведмедиці і висвячу тебе у жриці. Якщо ти, звісно, не проти отримати силу Акуна через моє тіло, — Руна поправила перекручену бретельку на плечі Мармури. — Ти ж не проти?

— Я не знаю.

— Подумай. Ти дуже гарна, Наташо, — Руна склала губи, ніби для поцілунку. — І ти правильно робиш, що не одягаєш під це плаття білизни.

— Добре, я подумаю, — Мармура хитро примружилась. — Ти теж гарна кицька.

Ані Грінченко з Костигановим, ані їхні подружки не зауважили, що за ними спостерігають. Командор і брат Ігор стояли на перехресті алей і дивились, як обидві пари з'єднались у єдину компанію і рушили до виходу з кладовища. Напевне, Пітер розповідав компанії щось веселе, тому що Лавр і дівчата голосно засміялись. На них почали звертати увагу.

«Сміх відганяє могильні тіні», — згадав Командор рядок з давньої шотландської поеми.

— Так ти кажеш, що ця Руна перспективна дівчина? — запитав у нього брат Ігор.

— Знаючі люди кажуть, що за кілька років вона може стати Старшою у своєму ковені. Вона харизматичніша і розумніша за своїх конкуренток.

— А що ще кажуть ті знаючі люди?

— Що ми на правильному шляху, брате, — Командор поплескав брата Ігоря по плечу. — Нас чекають великі, але вдячні справи.

— Сподіваюсь… Ти вже розповів Пітерові про наші плани?

— Так, у нас з ним відбулась попередня розмова. Але він і чути не хоче про висвячення в жерці. Каже, що органічно не сприймає поганства.

— Сьогодні не сприймає, а завтра, може, й сприйме, — сказав брат Ігор тоном людини, яка бачила не одну корінну трансформацію людських переконань. — Це ж лише питання часу. Якщо я не помиляюсь, жриця Руна має засоби для того, щоби переконувати чоловіків.

— Ще б пак! — хмикнув Командор. — Така сексі! З таким тілом можна переконати навіть журі на «Міс Всесвіту».

— Тіло… — промовив собі під ніс брат Ігор. — І чому це все знов і знов впирається у тіло?

Пес прийшов до неї і сів біля ніг.

— Привіт, собацюро!

— І тобі привіт, Космічна Мавпо.

— Це ти мене врятував?

— Така в тебе карма.

— Я ж, здається, вже казала тобі, що не вірю в карму.

— Від твоїх переконань нічого не залежить. Так само, як і від переконань інших людей. Хто має побачити Алькор, той його побачить.

— Знову ти про своє. Подобається діставати напівмертву жінку?

— Я прийшов попрощатись.

— Усе так погано?

— Ні, навпаки. Ти на шляху до одужання. За кілька годин ти вийдеш з коми.

— З коми до тюрми?

— Твоя донька буде щасливішою за тебе.

— Вона народиться в тюремній лікарні. У грьобаній тюремній дірі. А потім інтернат і сирітське життя. Як і в мене. Все по новому колу.

— У неї буде більше можливостей. Ти віддала частину родового боргу.

— Я не вбила ту суку. Не помстилась за Головастика.

— Тіло Карни мертве. Планам її Богині не судилося збутись. Частково завдяки тобі.

— Ну й добре, що не збулось. А ти ще кажеш, що від мене нічого не залежить. Значить, таки залежить… Прощавай, собацюро!

— Прощавай і ти, Космічна Мавпо.

Івано-Франківськ, 2010 рік

Примітки (до електронної версії)

Перелік помилок друкованого оригіналу, помічених та виправлених верстальником електронної версії

Стор. 7: А якби щось подібне працівник наважився висловити уголос, то до кінця перебування в агентстві його записали би до галімого розряду («ботаників» =>) «ботаніків», а саме перебування було б недовгим.

Стор. 13: Зазнавши (карьєрного =>) кар'єрного краху, він уперше прийшов з роботи без краватки.

Стор. 14: Як і Мармура, Беконті жила в нетрях промислового району, але якось так склалося, що вона (тусовала =>) тусувала у старшій компанії, де дівчата не повинні були відмовляти хлопцям.

Стор. 18: Вже добігаючи до живоплоту, вона почула: «Туди! Хапай!» і (нирнула =>) пірнула у зарості.

Стор. 19: Мармура ледве протиснулась, (обдираючі =>) обдираючи лікті й коліна, під іржавим черевом величезної цистерни.

Стор. 28: На картині було зображено два десятки чоловіків у чорних костюмах і червоно-білих (фартуках =>) фартухах.

Стор. 38: Мисливський ніж, штук двадцять патронів, (чехол =>) чохол, дві банки з пінкою, йоршики…

Стор. 43: Беконті заклично облизала губи, провела руками по (грудям і стегнам =>) грудях і стегнах, ніби підкреслюючи їхню досконалість, а потім запитала…