Побачити Алькор, стр. 48

— Ні, — заспокоїв білявку Великий Майстер, — цей пристрій зовсім нешкідливий. А машинки ви все ж таки відженіть до лісу. Не ображайтесь.

Тонкі, як нитки, брови Агамової граційно ворухнулися на знак згоди. Вона дістала тоненький золотий телефон і промурчала в нього наказ охоронцям. Джипи від'їхали.

— «Жучків» немає, — доповів Костиганов, ховаючи сканер. — От тепер ми можемо спокійно розмовляти.

— Я приїхала з миром, — повторила Поліна.

— Люди вашого чоловіка вчинили жорстокі вбивства, — нагадав Пітер.

— А ваші люди наїхали на бізнес Поліни Юріївни в Австрії, — відбила претензію Олеся. — Ми там за одну добу втратили двісті тисяч євро. Й це не рахуючи здешевлення акцій і втрачених на стадії підготовки угод.

— Ми співчуваємо, — сказав Великий Майстер. — Але це не до нас питання.

— Не до нас, — погодився Командор, який відверто роздивлявся розкішні форми Поліни.

— Я би хотіла це все залишити в минулому, — наголосила нова повелителька імперії Агамова. — Щоби ніхто нікому не виставляв ніяких пред'яв. Роз'їхались і забули.

— А ви, Поліно Юріївно, вільні приймати такі рішення? — знову втрутився Костиганов.

— Чи вільна я приймати рішення? — не зрозуміла запитання білявка (або зробила вигляд, що не зрозуміла). — Ви маєте на увазі підтвердження заповіту? Там усе законно. Я головна спадкоємиця Володимира й опікунша його сина. Право підпису в мене. Рішення у всіх справах тепер приймаю я.

— І на містичному рівні теж? — не вгавав Пітер. Ці глянцеві створіння його нервували: «Брешуть, чортові маріонетки, їхній хазяїн хоче виграти час для контрнаступу».

— Що це значить? — звернулася Поліна до своєї гламурної радниці.

— Я теж не розумію, — та примружила очі і спитала в Пітера: — Навіщо, як-вас-там-не-пам'ятаю, ви задаєте оці ваші гнилі запитання? Кажіть прямо: ми будемо домовлятись чи ви бажаєте продовжити воювати з нами?

— Ні-ні, війни ми не хочемо, — випередив Костиганова Великий Майстер. — Це не відповідає нашим фундаментальним принципам. Ми готові закрити цей конфлікт, якщо ви віддасте правоохоронцям кілершу, яка вбила сім'ю Вороненків, і компенсуєте моральні та матеріальні збитки всім потерпілим. У першу чергу, родинам Корецьких і Скоченків…

— …А ваші партнери, Максе, завтра відкличуть позови до наших закордонних фірм, — закінчила за нього Олеся.

— Нехай буде так, — після хвилинного мовчання погодився Великий Майстер. — Наші юристи зв'яжуться з вашим юридичним управлінням завтра після обіду.

Командор кивнув на знак підтримки цього рішення. Пітер промовчав. Він уже майже почав насолоджуватись тими хвилями ненависті, які линули від Олесі.

— Тоді мир? — заклична посмішка Поліни була такою досконалою, що могла звабити населення цілого чоловічого монастиря.

— Мир, — майже одночасно видихнули Командор і Великий Майстер.

Нічні сузір'я вже мерехтіли над призмою обсерваторії, коли Дашковський по стільниковому повідомив Лавра, що система «Периметр» встановлена й успішно пройшла попередні випробування.

— Директор в курсі? — поцікавився Лавр.

— Авжеж. Це він наказав подзвонити вам.

— Напевне, він також розпорядився щодо ваших подальших дій.

— Він сказав, що у тому випадку, якщо моя присутність у Храмі ще потрібна вам, Лавре Станіславовичу, я маю тут залишитись. Я вам потрібний?

— Ні, дякую, В'ячеславе Мироновичу, залишатись не треба. Ви можете їхати відпочивати.

— А ви?

— Я ще маю тут одну справу.

— А як у вас із транспортом?

— Мене обіцяли підкинути до міста.

— Тоді до побачення.

— І вам усього доброго. — Лавр подивився у сутінки за скляними стінами. На в'їздній брамі вже запалили прожектори. Костиганов затримувався, а він навіть не знав, де тут вмикач, як запалюється освітлення. Грінченко вже вирішив залишити темну піраміду і пройтись коридорами Храму, коли почув кроки. Хтось піднімався сходами.

Розділ 41

— Мусульмани люблять такі головоломки, — оцінив прощальний вірш Агамова добродій, якого звали Руслан. Він приїхав на прохання шефа і тепер зайняв одне з крісел директорського кабінету. Олегу Марковичу він здався непереконливим. Одноліток шефа, він виглядав років на десять старшим, мав одутле обличчя людини, яка зловживає алкоголем.

«Може, він і знав колись Коран напам'ять, але що він тепер знає, одному Аллаху відомо», — вирішив старший технік.

— А ви, кажуть, прийняли іслам? — поцікавився в новоприбулого Олег Маркович.

— Колись прийняв, еге ж. — Руслан повідомив про це так, як зазвичай кажуть про давні і згаслі події.

— І Коран добре вивчили?

— Його неможливо ані добре вивчити, ані вичерпати. Він є безкінечністю і вічним пробудженням світів.

— Поетично… Але ж є люди, які знають його напам'ять.

— Знають. Це їхній напрям, але це не фарз.

— Що таке «фарз»?

— Те, без чого не можна обійтись.

— Я десь читав, що в ісламі прийнято напружувати себе в ім'я Бога.

— У сурі про янголів сказано, що серед обраних числяться не лише ті, які випереджають [53].

— Руслане, ти не ведися на провокації Марковича, — втрутився у богословську суперечку шеф. — Маркович у нас відомий діставальщик. Краще скажи мені, чи ти щось у тому вірші зрозумів?

— Цей вірш не мусульманський, не релігійний, — визначив Руслан. — Тут потрібно добре знати не Коран, і не шаріат, а, скоріше, східну літературу. Арабську, іранську. Це Іване, не до мене. Але я можу допомогти. Я запитаю племінника, він у мене хлопець мудрий, знає мови. Захистив кандидатську з історії. У нього навіть посольства замовляють консультації.

— Це нам підходить, — погодився директор. — Давай запитуй його вже. Тобі телефоном зручніше, чи як?

— По скайпу. Він зараз у Малайзії, там у них уже вечір, він тепер має бути біля комп'ютера.

Небіж Руслана направду виявився фахівцем. Він відразу пояснив значення назви селища та імена «Хасана» і «Асманак». Виявилось, що у селищі Радін у сімсот вісімдесят п'ятому році за християнським літочисленням помер халіф аль-Махді, Хасаною звали його улюблену і найвірнішу наложницю. Асманаком називався син і спадкоємець хана Кучума. Для того, аби з'ясувати, що Дим'ярит — це ім'я одного з казкових володарів джинів, знадобилося відвідати кілька мережових енциклопедій. Хто такий Абойрам, племінник Руслана з'ясувати не зміг.

— А що це за «донька Дим'ярита»? — запитав ученого Олег Маркович.

— Зачекайте, — знавець східної літератури знову пірнув у переплетення енциклопедичних лабіринтів і за кілька хвилин повідомив: — В одній із казок з циклу «Тисячі і одної ночі» згадується донька царя Дим'ярита іфритка Маймуна.

— Іфритка?

— Демониця. Іфрити — це одне із племен демонів в арабській міфології [54].

— 3 Маймуною зрозуміло. А що то був за халіф Махді?

— Аль-Махді, халіф у 775—785-х роках, син халіфа аль-Мансура… — почав читати енциклопедичну статтю небіж Руслана.

Але директор зупинив його:

— Стоп. Усе ясно: цей халіф — син Мансура, як і наш покійний джентльмен. Тобто Мансурович. Це він про свою смерть написав: «У селищі Радін всі у чорному». Хитро закрутив. «Донька Дим'ярита» — це, напевне, мається на увазі Поліна, яку називали «Хасаною», тобто порівнювали з вірною і люблячою жінкою, а вона, значить, виявилась «Маймуною». Тобто «демоницею». Сукою виявилась. А він типу не знав… Ага. А сталося це непередбачене Мансуровичем перетворення, як я зрозумів, тоді, коли перестав жити якийсь добродій на ім'я Асманак. Я вже здогадуюсь, хто він, але що значить «як Абойрам»? Що спільного в нього з демоницею? Це важливо. Тут він щось зашифрував. Залишив важливу інформацію.

— Абойрам — це, скоріше за все, єврейське ім'я, — припустив небіж Руслана, який чув розмову. — Треба, напевне, шукати десь у Старому Завіті, у Талмуді…