Побачити Алькор, стр. 35

Людмила збрехала директорові, коли повідомила, що повертається на базу. Вона бачила фотографії Космічної Мавпи, які менти знайшли в мобільнику Головастика. Цей ідіот зовсім втратив голову від кохання і, сам не відаючи про те, спалив її, секретну розвідницю «Ока Півночі». Ту, яку Старший ховав від усіх. Навіть від улюблених учнів.

Людмила не мала жодного сумніву, що як тільки в агентстві побачать ту фотку, де на руці клятої Мавпи сяє пірамідальний перстень, життєвий таймер «крота» почне відраховувати останні години. Провал був очевидним і остаточним. І хто б міг подумати, що навчена кілерша дозволить себе фотографувати на мобільник, та ще й з посвячувальним перстнем.

Про те, як вона сама лоханулась, прилюдно носячи символ Ока, Людмила намагалась не думати. Вона щойно отримала нове завдання і сподівалася новими подвигами затерти свою необережність. Їй доручили ліквідувати кілершу і забрати з конспіративної квартири іграшку. Оператор, який дав їй завдання, повідомив, що одна із відеокамер, установлених у квартирі «три-одинадцять», зафіксувала, що поранену кілершу лихоманить і вона практично втратила свідомість. Інша відеокамера показує, що іграшку — рожевого ведмедика у червоному кашне — кілерша поклала на стіл у кухні.

За півгодини у придорожньому кафе непримітний чоловічок передав Людмилі дві зв'язки ключів — від «три-одинадцять» і від жовтого «шевроле», на якому приїхав. Вона випила сік, чекаючи, поки чоловічок від'їде від кафе на автівці, яка належала агентству. Потім розвідниця сіла до «шевроле», пошукала під сидінням і витягнула звідти пакет з пістолетом, обоймами, глушником і двома «свіжими» мобільниками. Вона сподівалась знайти в пакеті гроші, але їх там не було. Це був поганий знак, але, подумала вона, отриманих раніше грошей їй мало би вистачити на кілька тижнів.

Оператор порадив Людмилі тихо увійти до квартири і з порога кімнати розстріляти непритомну Космічну Мавпу. Потім розвідниця мала пройти до кухні, забрати звідти іграшку і негайно залишити «три-одинадцять». На всю операцію, з моменту відчиняння дверей, оператор відвів розвідниці сорок п'ять секунд. Подальше її не стосувалось, але вона приблизно знала, як усе буде.

Зачистку конспіративної хати проведуть люди Сулименка, які уперше і востаннє побачать кілершу. Її прострілене тіло опустять до ванни і заллють кислотою, яку принесуть у великих оплетених бутлях з-під вина. Квартиру ретельно приберуть і зітруть зі всіх речей відбитки пальців. Заляпану кров'ю постіль спалять разом із матрацом. Кульові отвори в стінах замажуть спеціальною тонованою пастою. Записи відеокамер знищать. За кілька годин розчинені кислотою залишки Космічної Мавпи зіллють у каналізацію. Усе, що кислота не зможе розчинити (наприклад, кулі, які застрягнуть у її тілі), зберуть до мішечка і викинуть у ставок поряд з шосе. Ніхто і ніколи не згадає потім нарваної дівки, яку колись вигнали з інтернату з пророчим побажанням: «Щоб ти здохла!»

«І тільки старі казли в агентстві будуть дрочити на знімки покійниці, зроблені дурним Головастиком», — подумала Людмила, і ця хтива фантазія розвеселила її. Коли вона входила до будинку, в неї був чудовий настрій. Бадьорий та іронічний.

Піднімаючись до конспіративної квартири, розвідниця дістала пістолет, прикрутила до люфи глушник і перевірила сходи. На сходах нікого не було. Людмила натягнула маску з прорізами для очей (подарунок одного з бійців агентства), перчатки з льону, активувала зв'язок з оператором, начепила з'єднані з мобільним навушники і мікрофон, шепотом доповіла: «Три-одинадцять. Починаю». Потім рішуче рушила до дверей. Почався відлік відміряних їй секунд. Розвідниця обережно відчинила двері і вже почала заходити до квартири, коли почула голос оператора: «Три-одинадцять! Відбій! Вона прокинулась, йде до виходу».

«Пізно», — подумала Людмила. Вона запитала оператора:

— Вона озброєна?

— Не бачу.

— Далеко?

— За два метри.

«Ці двері відчиняються всередину. Спробую», — розрахувала Людмила, вдарила двері ногою і почала стріляти в глиб квартири ще до того, як вони розчинилися. Діяти саме так її вчили на курсах оперативників.

Космічна Мавпа розчула останні слова Людмили, адресовані оператору, і встигла впасти на підлогу ще до того, як розвідниця почала розстрілювати меблі в коридорі. Кілерша сконцентрувалась, відрахувала дев'ять пострілів і розправленою пружиною стрибнула на Людмилу. Та закричала, але дістала кастетом по тім'ю і замовкла.

Кілерша обшукала розвідницю, знайшла в кишенях її модних мисливських штанів ще дві обойми, розкладний ніж, мініатюрний ліхтарик, електрошокер, розібраний мобільник, гроші і фотографії, які зробив Головастик.

«Ось воно що, — присвиснула Космічна Мавпа. — У Карни очко зіграло».

Знайти відеокамери було справою кількох хвилин. Їй дуже кортіло допитати дівку, яку вона раніше не бачила серед учениць «Ока Півночі», але до «три-одинадцять» уже мчали джипи з ворогами, а тягти дівку з собою в неї не було жодної можливості. Тому Космічна Мавпа скрутила Людмилі руки і ноги дротом, кинула її у ванну обличчям донизу, закрила зливний отвір і розкрутила на повну кран з гарячою водою.

— Якщо боги з тобою, то виживеш, — сказала вона розвідниці, яка під струменем окропу почала подавати ознаки життя. Вийшовши з ванної, Космічна Мавпа зарядила зброю, прихопила іграшку і залишила пастку порожньою.

Розділ 31

— Людмилу я взяв на роботу чотирнадцять місяців тому, — нагадав присутнім директор. — Можемо припустити, колеги, що чаклун почав розробляти підходи до Храму ще відтоді. Маємо справу з ретельно спланованою операцією.

До дверей кабінету хтось постукав.

— Заходьте.

— Корецькі на базі, — доповів з порога Пальц. — Жодних пригод, Іване Ваграновичу, все чисто, хвостів не бачив. Малу Скоченку ми помістили у кімнаті відпочинку, а Романа з донькою — у приміщеннях над гаражами. Охорона в курсі. Мої хлопці поїхали за продуктами і водою.

— А Микола Семенович де?

— Зараз сюди підійде. Він малу влаштовує, показує їй де і що.

— Він у нас турботливий, — посміхнувся Дашковський, який, за наказом шефа, тепер теж займався темою «Храм».

— Кабарда — правильний дядько, — сказав Лавр. Як і більшість в агентстві, він не любив Дашковського (шкода, що не він виявився «кротом»). Але спеціалістом той був першокласним.

— Не будемо чекати, починаємо нараду, — вирішив директор.

«Третя нарада за добу, — приречено подумав Лавр. — Це ж скільки можна радитись?!»

— Коли мені почати розмову з Наталією? — спитав він.

— Ну не зараз, — розвів руками шеф. — Уже пів на першу ночі. Дівчинка стомлена після усіх переїздів.

— Зрозумів.

— От і добре, — директор обвів поглядом усіх, хто зібрався. — Значить, пройдемо по фактах. Факт перший: Людмила на базу не приїхала. Ми дали ментам наводку. Вони вже шукають автівку, а до ранку усі пепеесники [42] і дільничі отримають її фото.

— А як ви її позиціонували перед ментами? — поцікавився Дашковський.

— Як таку, що пропала. Факт другий: ми перевірили ті дані про сім'ю і минуле Людмили, які вона давала куратору при прийомі на роботу. Все справжнє. Вона дійсно Д'ячишин Людмила Михайлівна, вісімдесят сьомого року народження, неодружена, випускниця університету за спеціальністю «політологія». Поки що нам не вдалося з'ясувати, на якому етапі свого життя вона зійшлась із чорним магом і на якому рівні вони спілкувались. З Агамовим і Сулименком теж ніяких її зв'язків не виявлено. Дуже грамотно все зроблено, навіть не віриться, що вона попалилася на такій дрібниці, як окультний перстень.

— А перстень справді окультний? — поцікавився Олег Маркович.

— Це вже «факт номер три». Ми звернулися до масонів за консультацією щодо персня. Нам надіслали таку ось довідку, — шеф надів окуляри і прочитав з листка: