Побачити Алькор, стр. 22

Вона відчула, що зголодніла. У кімнаті нічого їстівного вона не побачила. Мармура обережно прочинила двері кімнати. У коридорі нікого не було. Вона гвинтовими сходами зійшла на перший поверх, до великої зали. Там працювала здоровенна «плазма», Лавр сидів на канапі і дивився ранкове телевізійне мило. Поряд з ним лежав карабін.

— Уже виспалася? — спитав він Мармуру замість вітання. Та уявила, як виглядає нерозчесаною, і почервоніла. Хоча цей чорт і не встиг урятувати її від пса, він їй від того не перестав подобатись. «Цікаво, — подумала Мармура, — одружений він чи ні? Кільця немає, на мої ноги він лупає, як Едя після пива. Біля такого чорта, як цей, мусять крутитись якісь давалки, але мене він стопудово хоче. Або я вже ні ув що не втикаю».

— Сон поганий наснився. — Дівчина присіла на краєчок канапи, і поли її халатика ненавмисно розійшлися. — Щось би похавати.

— Упс. Хавку нам привезуть за годину-півтори, — повідомив Лавр. — Але, може, у холодильнику щось завалялось. Пошукай.

— А де тут холодильник?

— На кухні. Он ті двері. — Лавр показав Мармурі напрям. Кухня Мармурі не сподобалася. Вона була вся срібляста і металева. Величезний холодильник виявився складом різноманітного алкоголю. Мармура витягла з нього пляшку пива і шматок засохлого сиру.

З пивом і сиром вона повернулася до зали.

— Пити будете?

— Я за кермом.

— А я ні, — Мармура відпила з пляшки і вгризлась у сир.

— Ти так завжди зрання?

— Ага, кожного дня. Я алкоголічка.

— Ти трєпло, — розсміявся Лавр.

Його сміх Мармурі теж сподобався. Вона солодко потягнулася (халатик з'їхав кудись під пахви) і спитала:

— А це ваша рушниця?

— Це карабін СКС. Снайперський.

— Круто. — Мармура підняла зброю, заглянула до оптики, прицілилась у вікно.

— Обережно, він заряджений.

— Я в курсі.

— Я сподіваюсь, Роман Олександрович попередив твоїх батьків?

— Батьків?

— У тебе ж є батьки.

— Звісно, що є. Мамусик і татусик.

— Ну от, я й кажу, що треба їх попередити. Вони мають знати, що тебе кілька днів не буде.

— А мене лише кілька днів не буде?

— Може, й довше.

— Класно.

— Батьки турбуватимуться.

— Фігі. Батьки будуть раді.

— Ти так їх дістала?

— Ага. Вони при мені встидаються трахатись. Діти совка. А тут люба донечка кудись злиняла. От і прийде до них волохате щастя.

— Я бачу, Наталі, ти сучасна дівчина.

— Вам такі не подобаються?

— Я такого не казав.

— Насправді я дуже хороша. Чемна і слухняна. А ще я люблю справедливість.

— Вірю тобі. А Роман Олександрович тобі ким приходиться?

— Тестем, — Мармура зробила особливо довгий ковток. Пиво вдарило їй в ніс, вона ледь стрималась, щоби не чхнути.

— ?..

— Я коханка його доньки.

— А насправді?

— Насправді. Чого ви на мене так дивитесь? Я не брешу. — Мармура злизала крапельку пива з холодного скла. — Я з дитинства активна лесбі.

— Оце заявочка, — Лавр похитав головою. — А Інна пасивна?

— А ви одружені?

— Ні.

— Це правильно, вам ще рано.

— Ти так думаєш?

— Стопудово.

— Ти не відповіла про Інну.

— В неї клікуха Беконті.

— Вакханка.

— Ви англійською вмієте?

— Я, Наталі, багато чого вмію. Але, чесно кажучи, ти мене вразила.

— Я така. Можу вразити. Можу в ніс дати. А можу бути дуже ніжною і відданою.

— Тоді вважатимемо, що Інні повезло.

— Ще б пак, — Мармура підморгнула Лаврові. — Якби ви тільки бачили, що ми з нею виробляємо.

— Навіть не стану уявляти.

— Але чоловіки мені теж подобаються.

— Тоді ти не лесбі, а «бі».

— Я у пошуках.

— Чебурашка шукає друзів?

— Не лише друзів.

— А кого?

— І кого і щось, — дівчина збовтала залишки пива. — І взагалі, чебурашка дуже розумна, чебурашка вже дещо знайшла.

— Он як. І що саме?

— Я ще подумаю, чи розказати вам, чи ні, — Мармура двома ковтками допила пляшку і загорнула халатик (стріптіз акончєн!). — Я ще не зовсім у вас впевнена.

— Обережність ніколи не зайва.

— Отож-бо, дзядзьо, — Мармура зіскочила з канапи і, похитуючи стегнами, рушила до сходів. Вона знала, що Лавр дивиться на неї і що при мінімальній довжині халатика її ніжки виглядають стрункими і довгими.

— Вони заметушилися, — сказав голосу слухавці.

— Так, ми розворушили той масонський мурашник.

— Де тепер Корецький?

— Ми скоро будемо це знати. Інформатор вийде на зв'язок увечері.

— А що там менти шукали?

— Можливо, їх викликав Корецький. Він має виходи на ментовню.

— Ви там усе за собою почистили?

— Все.

— А що з тою дєвкою? Ви казали, що знайдете її швидко.

— Шукаємо. Ми вже познаходили людей, які бачили, як вона від нас втікала. Сказали їм, що ми із міліції, зробили портрет. Методом фоторобота.

— У фотороботи бавитесь… Довго ви її шукаєте. А ризик збільшується. Вона може продати «об'єкт Б», потім буде важко відслідкувати покупця.

— У цих спальних районах — як у джунглях.

— Ви там, дітки, лишіть ці тухлі отмазони. Вам дали гроші. Розпитайте в місцевої шпани, по гадюшниках пройдіть, по дискотеках, по ринку. Ваша дєвка не монашка, десь шлиндала, десь її бачили. Люди все сікуть. За гроші люди вам усе розкажуть. Не треба економити. Тепер ви займаєтесь тільки «об'єктом Б». Виправляєте свої проколи. Зрозуміло?

— А Корецький?

— Ним займусь я. Ви шукайте дєвку.

— Ми все зробимо.

— Час обмежений. Якщо ви не годні, то Око Півночі знайде інших.

Розділ 18

Коли Костиганов прокинувся, за вікнами розвантажувальної кімнати було темно. Танюша зникла.

«Талановита дівчина, — Пітер пригадав усю ту ліжкову акробатику, що її секретарка Командора виконувала з впевненістю випускниці циркового училища. — Все-таки Сан Санич, треба віддати йому належне, має смак на кадри. А тіло яке! Це ж класичне модельне тіло. Як у Єви Хенгер [28]».

Він налив собі мінералки, кинув до склянки кубики льоду. Побачив на столі сріблясту теку з паперами. Напевно, її поклала сюди Танюша. Матеріали на замовника Машини. Відпочинок закінчився.

«Ну-ну, подивимось, що ж це за олігарх-містик такий», — Костиганов розгорнув теку. Першу сторінку прикрашали фотографії голомозого добродія років сорока п'яти, з упертим виразом на обличчі, триденною неголеністю і спотвореним правим вухом.

«Ну й красень!» — хмикнув брат Пітер, шукаючи в матеріалах згадки про травму. Така згадка знайшлась. Вухо майбутньому олігархові відрізали на зоні, під час групової бійки. Задовольнивши першу хвилю цікавості, Костиганов вирішив читати досьє послідовно.