Жлобологія, стр. 75

Жлоб як предмет культурологічного дослідження

Жлоб і саме поняття жлобства, безумовно, можуть стати темою для культурологічних і художніх досліджень. Узяти хоча б творчість Леся Подерв’янського — він зробив жлоба персонажем монументального епосу, співмірного за рівнем побутової і соціальної сатири з найкращими творами Гоголя, Салтикова-Щедріна чи Зощенка. Жлоб і жлобство як предмет культурологічного дослідження може давати колосальну кількість матеріалу для творчого осмислення цього явища і служити об’єктом дослідження художників. Інша річ, що всі перераховані автори не роблять зі жлоба героя. Для них він однозначний антигерой.

Людина, яка збурює свої емоції, умовно кажучи, провокує естетичні функції з думкою про те, що вона ненавидить, може називатися художником-мазохістом. Хоча, з іншого боку, якщо автор має мету створити певну художню ієрархію, де пошук героя починається від супротивного, а саме з характеризації та архетипізації антигероя, то це виправданий крок.

Жлобство в мистецтві

У мистецтві все добре, крім того, що погано. Зробити погано — ось це жлобство! Одного разу в Сальвадора Далі, коли він був у зеніті світової слави, запитали: «Якби храм розписала дуже побожна людина, і це ж зробив комуніст Пікассо, кому б ви надали перевагу»? Він відповів: «Пікассо зробив би це краще. Тому я б вважав доцільнішим доручити розпис храму комуністові

Пікассо, ніж тому, хто глибоко вірить у Бога, але не розуміє, що таке розпис храму». Жлоб за визначенням не здатен створювати справжнє мистецтво. У нього і в мистецтві все виходить із префіксом недо-.

Художник зобов’язаний ставити діагноз суспільству і констатувати розвиток або ту чи іншу стадію хвороби. Бо жлобство — це хвороба.

Варвари

У культурно-мистецькому аспекті ми живемо у своєрідному мавпятнику / «абізьянніку», і завдання художників — зробити з мавп людей. Ось, наприклад, творчість Іллі Чічкана в цьому розрізі дуже актуальна. Би уявляєте, до нього навіть звертаються нинішні олігархи з проханням намалювати власну сім’ю в образах мавп. Їхній культурний та інтелектуальний рівень розвитку такий, що вони навіть не усвідомлюють того, що замовляють художникові пародію на самих себе.

На Заході триває загальний спад енергійності... А жлоб за своєю варварською природою — енергійний, і він подобається саме цією фонтануючою дикою енергією. І прийматимуть його або його творчість як об’єкт мистецтва лише до того моменту, доки він не зазіхне на право бути рівним з тими, хто за ним спостерігає і досліджує його. Щойно він зазіхне на це право, відразу ж буде чітко окреслена межа, за яку йому заходити не дозволять.

Мені здається, що рафінувати культуру набагато складніше, ніж її спрощувати, і в цьому я бачу особисту місію. Сприяти руйнуванню культурних засад і традицій не маю бажання, а тому на віддалі із задоволенням спостерігатиму, як за допомогою гумору та іронії мої колеги по мистецтву досліджуватимуть проблему жлобства.

Сергій Коляда. «Drunk moon», 2008 p.

Олексій Титаренко

Фото: Вадим Фелік

Олексій Титаренко — мистецтвознавець, арт-куратор.

Народився 1956 р. у м. Львові. Закінчив Київський державний художній інститут (1985). З 1999 р. — член Національної спілки художників України. Працював куратором Центру сучасного мистецтва «М 17» (2010—2013 p.). Основні кураторські проекти: «Міжнародна бієнале нефігуративного живопису» (Київ, 1998), у співавторстві — «Мистецтво України XX століття» (Київ, 1998—2000), «Віртуальний музей» (Київ, 2000), «Катакомби» (ЦСМ «Совіарт», Київ) та ін.

Про жлобство як категорію з лексикону снобів

Мені категорично не подобаються слова «жлоб» і «жлобство» в тому аспекті, в якому їх застосовують рафіновані, салонні, буржуазні пані, закопиливши губки і відвертаючи носик від тих або інших явищ у мистецтві та житті. Це слова — з лексикону снобів, у яких немає жодної життєвої сили. Жлобство, на їх думку, це те, що виходить за межі пристойності.

Одна з моїх колишніх дружин дуже обурювалася, коли я проводив багато часу з цими, на її думку, «непристойними» людьми, яких вона характеризувала подібними словами. А на мою думку, в мистецтві пристойності не буває.

Пристойне мистецтво прісне, нудне та антиемоційне. Я дуже не люблю вихолощені, імпотентські творіння, які створюють хлопчики і дівчатка «з пристойних сімей». У такому мистецтві немає нічого, крім їхніх амбіцій, понтів, холодного ремесла (і так далі).

Мистецтво — це не вміння малювати красиві картинки: у мистецтві мають бути кров, піт, сльози, відчай, щирість. Тому «пристойності» в сенсі звичаїв і «пристойність» як норма — особисто для мене — є категоріями швидше негативними, бо я завжди рвався у реальне життя, «непристойне» за своєю суттю.

Як на мій погляд, у снобському розумінні терміна «жлоб» дуже мало конструктивної енергії, воно за своєю суттю — руйнівне і негативне. Тому обмеженість вживання цього слова в лексиконі культурної людини матиме тільки позитивний аспект. Вживаючи це слово, ми множимо зло.

Водночас те, що сноби зазвичай називають «жлобством», особисто для мене може бути синонімом природного нерафінованого життя і разом з тим стати потужним творчим ґрунтом для культурних досліджень.

Про «міських»

Сам я народився у Львові в сім’ї викладачів політехнічного інституту і, по суті, є типовою міською людиною. Але категорично не приймаю того, коли вутлі міські сноби з вулиці Леніна, Пушкіна або Богдана Хмельницького називають сільських жителів словом «жлоб». Люди, які так говорять, у більшості своїй не є творчими особистостями, і увесь їхній креатив зводиться до того, щоб славити своє міське походження. А письменники, художники, поети — переважно родом із сіл і маленьких містечок і дуже часто у своїй творчості є набагато правдивішими і переконливішими, ніж високочолі академічні професори з міським родоводом.

Про жлобство в сучасному українському мистецтві

Наше українське мистецтво надто заакадемізоване. Як правило, воно плодиться в тиші студій і майстерень, народжується в інтелігентських потугах створити щось нове, і з’являється перед глядачем в образах тисячу разів пережованої цехової жуйки. Але нове народжується на вулиці, в гущі життєвих подій. А наші художники у більшості своїй не знають справжнього життя, ховаються від нього, не хочуть помічати.

Жлобство — це термін, який придумали ті, хто боїться реального життя.

Пригадую випадок з однією галереєю, яка отримала право на проведення виставки робіт ув’язнених. Та ось минув рік, і я став свідком події, коли в цю галерею зайшов зек, який отримав свого часу приз за найкращу роботу, а тепер вийшов на волю. Він прийшов із пропозицією про можливу співпрацю. Але працівники галереї метнулися від нього врізнобіч — як від чуми. Ось це, я вважаю, жлобство.

Ще я вкрай негативно ставлюся до явища, коли художник стає маркетологом своєї творчості і намагається «втюхати» своє мистецтво споживачеві або мистецтвознавцеві. Навіщо мені мистецтво, яке мені хочуть «втюхати»? Серед українських художників мені дуже подобаються роботи Стаса Волязловского та Ігоря Перекліти. Бо вони не бояться шорсткості, грубості. Життя не бояться. З них пре ця могутня українська низова культура, якої вони й не повинні соромитися.