Жлобологія, стр. 68

Мені пощастило жити в маленькому паризькому кварталі поряд із бульваром Кліші. Готель був недорогим, звідти півгодини пішки до Тріумфальної арки. Звичайний ресторан, який був поруч із готелем, мене приємно здивував. Хоч коли я його помітив, то сказав собі: так... треба діставати беруші. Однак о 12 ночі всі організовано розійшлися по домівках і стало тихо, в мене було відчуття, що я опинився в тихому гарному селі, але в селі посеред великого міста.

Мені приємно було спостерігати за тим, як прості французи живуть своїм маленьким життям, купують духмяні круасани в усміхнених продавців. Як було приємно якісь дрібнички у цьому міському селі купувати, хоч продавці, напевне, розуміли, що до них прийшла небагата людина з малою кількістю грошей, та моєму візитові щиро раділи. І коли просто книжки обирав, справді почувався щасливим. Я фіксував свої емоції і те, що бачив, фотографував на згадку. Розумів, що радів не так Лувру, як усвідомленню того, що... балкони будинків не засклені. Мені плакати хотілося від думки про те, що ось тут не ставлять гаражів, не загороджують балкони...

Якби я був фантастом, то описав би Київ, у якому нарешті з’явилася міська культура й успішно запрацювала на благо киян.

Секрет переможності

Їх не так і багато. Вони не найсильніші, поготів — не найрозумніші. Але сильні жлоби не сваряться із сильними, а слабкі липнуть до сильних, утворюючи довкола останніх колонії запопадливих поліпів. І взагалі, гуртуються, користаючи для цього іменинами та хрестинами, футбольними матчами та релігійними святами, затьмареннями сонця та кометою Когоутека, вікендами та просто «покликом серця». Еге ж, серце у них на місці, хоч і вкрите товстим-товстим шаром жиру.

Вони освоюють прості та дієві стратегії поведінки — часто-густо не знаючи самого слова «стратегія». Тільки з’явилися бойові породи собацюр, а в жлоба, гляньте, і пітбуль на повідку всміхається. Тільки зійшла зоря Інтернету, а жлоб уже й миготить на всіх форумах, пхаючи до кожного свої «п’ять копійок», густо приправлені відповідною лексикою. А купив авто — і він уже чавить колесами ближнього, який не здогадався собі вчинити так само, отже, поваги не вартий. За допомогою мобільних телефонів жлоби окупували повітряний простір нижчих шарів земної поверхні, отримавши необмежені приводи до висловлювання своїх думок. І на весь голос. Бо тотальність — ще одна визначальна риса їхнього існування.

(Знаю прецедент і «мімікрії під естетське»: жлоб, перевдягнутий в іграшковий лицарський обладунок, ледве не відлупцював поета Олександра К., який необачно клюнув на його незвичне вбрання і почав читати вірші, ставши перед ним на коліна. От цього вже «лицар-жлоб» стерпіти не міг. Я-ак замахнувся мечем... Ледве відвернули біду).

Вони користають із самої практики демократичного суспільства, яка припускає побутування геть усіх субкультур — але ця, з дозволу, субкультура, дай їй волю, унеможливить усі інші, якщо вони не є сателітними стосовно жлобів.

Жлоботомія для жлобстерів

Навіть в армії жлоби почуваються як риба у воді. Влаштовуються писарчуками, каптьорщиками, санітарами. Нестатутні стосунки теж вигадали вони. Але армія — кажу про Радянську, іншої не бачив — сама по собі дуже сприяє жлобізму. На власні вуха чув, як полковник горлав на майора — і то при солдатах: «Та чого ти на мене дивишся, як хуй на бритву!» І чого вже чекати після такого від самих солдатів?

Жлоби насправді не прокляття, а виклик усім іншим, хто не є ними, не хоче бути і не буде ніколи. Треба вивчити їхні повадки — і чинити у всьому навпаки. Але гуртуватися треба теж. Лишилося спитати ЯК? у фільмі Юріса Поднієкса «Перехрестя» оповідається, яким чином це вдалося зробити латишам за радянської доби: завдяки співочим колективам. У нас таке собі уявляєте? Я — ні. «Хорор імені Верьовки», певно, виник на хвилі такого скепсису.

Драбинка жлобів,

або Хроніка евентуальних нагороджень з ситуативним обґрунтуванням та посиланням на авторський досвід:

Почну з найнижчих номінацій, найбезневинніших. Жлоб імпульсивний і трохи напідпитку. Раптом спотикається на ескалаторі та гуркоче донизу східцями... Мені би схаменутися, відступити вбік... але ж ні, там же люди... Хапаю це убоїсько на льоту, тримаю його (а воно наїжене, напхане салом і гамбургерами), скільки можу... убоїсько регоче та перемовляється (перебуваючи на моїх руках) зі своїми братами по розуму, які стоять кількома сходинками вище за мене. Падіння він сприймає як цікаву пригоду: вставати з рук не хоче. За таку безпосередність гідний присудження йому «Бронзового Жлобчука».

Вчинки — не найразючіше у жлобів. Ось те, що вони проголошують, треба занотувати у якусь Книгу мудрості віків. Наприклад, репліку мого однокашника у потязі на Ленінград (чи то таланить мені із транспортом, чи що? та ні, просто жлоби там почуваються вільніше). Спершу пропонує помінятися місцями у купе. Міняємося. Потім втямлює, що його полиця безпосередньо сусідить із клозетом. «Давай поміняємося назад, бо мені воняє». Після відмови (а мені — як?!) кидається на мене з кулаками. Гадаю, лаконічна афористичність його вислову дає підставу для коронації його титулом «Срібного Жлобенка».

Побутує хибне уявлення, наче жлоби — люди виключно із люмпенського середовища. В статистичному сенсі це, можливо, й має рацію, але не на 100%. Жлобізму, як палкому коханню, «все возрасты покорны». Як і всі сфери життя — аж до інтимної. Звісно, про неї вони всі залюбки розпатякують, часом вигадку неможливо відрізнити від правди... проте часом трапляються перли із розділу «нарочно не придумаешь». Далі цитую співрозмовника, молодого ювеліра Вадика, що у 80-ті вчився у гуманітарному виші (sic!): «Мучився я зі своєю дівкою, дві ночі мучився, а вона ж целка. Кажу: ну, візьми нарешті цвяшка, проколупай собі там, щоб я не мучився більше». Сподіваюся, ви не сперечатиметеся, що Вадик 80-х є оптимальною кандидатурою на присудження йому титулу «Золотого Жлоба».

Аби не ображалося жіноцтво, для його достойниць я запровадив окрему номінацію «Золоті Сестри-Жлобчучки». Їх отримати мають дві п’яненькі панянки, перевдягнені снігурками, розмову яких я випадково (еге ж, волали на всі усюди) підслухав у черзі до клозету в фаст-фудній забігайлівці, сталося це саме під Новий рік у центрі столиці. Увага, далі пасаж, гідний найкращих романів Бальзака — усі «Розкоші та злидні куртизанок» вже містяться у чотирьох коротких реченнях. Одна снігурка збуджено белькоче іншій: «Ему 70, мне 30. Говорю ему: тронешь меня, тебе пиздец. (І без всякого переходу:) А мне же надо сто рублей на УЗИ... Короче, я охуела...».

Нарешті, найвищий приз із наявних — «Діамантовий Ґранд-Жлоб». Його отримує безіменний працівник першого у Києві секс-шопу — з таким формулюванням: «за інтонацію та впевненість у власній гідності». Адже він до мене промовляє свою порцію фраз старого слуги, який на запитання волоцюги — чия то карета промайнула вулицею? — із надутою пикою прорік не відповів, боронь Боже: «Карета графині Девонширської із династії герцогів Мальборо». У моєму випадку жодних герцогів, графинь не існує в принципі. Є просто надто допитливий, зблідлий од холоду пострадянський аспірант, який спустився у цю «крамницю чудес», при вході заплативши ще й якусь плату. Споглядає виставлені скарби, чудуючись усім отим еротичним фанаберіям — а ще більше цінам, бо вони проставлені у доларах, що і не снилися пострадянським аспірантам. І хочеться спитати доглядача прилавку, та він надто вже надутий, як герцогський бульдог. От вам і герцоги! Зважуюся. «А що це у вас... отут... за один долар?» Пауза. Бульдог із півхвилини грає жовнами. Потім — із висот своєї посади — ледь поблажнюється до моєї мізерії, цідить слова презирливо та неквапливо: «Это презерватив. Для миньета. С клубничным запахом». Тож насправді... набурмосений бульдог лише наглядав за гандонами...

*** Автор застерігає: епізодичне вживання деяких ненормативних висловів здійснюється виключно на правах цитування (автор не поділяє поглядів процитованих суб’єктів), що, втім, зобов’язує його відрадити від прочитання тексту певні читацькі контингенти, серед яких: підлітки до 18 років, вагітні жінки та особи похилого віку і/чи консервативних уподобань. Вийдіть, будь ласка, з вагонів: поїзд далі не їде.