Жлобологія, стр. 60

Глибоко символічно, калим у старому Туркестані за жінку неосвічену, зате з практичними вміннями, був значно більший, ніж за жінку, яка вміла читати і писати. Бо освічена не вважалася жінкою вповні, повноцінною господинею у їхньому розумінні. Зважаючи на те, що вона замість того, щоб в хаті порядкувати, починає сперечатися, говорити... І видавали дівчину юною, щоб вона ще самостійно думати не навчилася (Сміється. — Упоряд.).

Це еволюційна пастка: люди сходяться за принципом подібності, а уживаються за принципом протилежності. Розвиток є тоді, коли є конфлікт. Ця стара традиція шукати чоловіка для доньки мала на меті знайти саме такого, щоб пара була ефективною економічно і плодилася. А те, що вони різні люди — то дурниця. Нехай навіть сваряться, з часом все стане на свої місця.

Любовний щем теж виникає на стадії уподібнення, але секс і господарювання потім беруть своє. Споконвіків вдало вийти заміж для української дівчини — справжній життєвий успіх. Ніхто не любить узагальнень, звісно. Кожна молодиця думає, що в неї буде казково щасливий шлюб, все станеться по-іншому, не так сумно, як у подруг...

А в подруг тим часом не так уже й сумно, просто вони свої особисті радощі більше в альбоми не вклеюють. Подорослішали.

Метафізика помилок

Українська солов’їна мова наповнена великою кількістю слів-рефлексій і підставляє нам ногу — багатство мови, евфемізми і синекдохи убезпечують нас від вчинків і дії. Ми все можемо висловити в пісні, «тужливій, як душа народу».

Але це заміняє дію, тобто це радше ритуальна дія. Я вже говорив про культ карґо. Дикун вбиває бізона, намальованого на печері, українець гнівно ліпить фотожабу в соціальну мережу. Обоє щиро вірять в успіх зробленого. Наша багата літературна мова дозволяє завдяки уяві здійснити всі ритуальні дії — вже в голові, і на тому вся робота закінчується.

Еволюційно кожне суспільство розвивалося від збиральницької і мисливської культури до хліборобської. Доки люди, як сотні років тому, можуть ходити до лісу і збирати гриби і ягоди на зиму, доти таким українцям не буде потрібна жодна робота. Їм цього вистачає, хоч вони заздрісно нарікають при цьому на свою бідність.

А сільськогосподарська культура розвивалася там, де не було що збирати і за чим полювати, з обмалі ресурсів. Тому довелося винайти іригацію, агрономію, стежити за погодою, обгороджувати напрацьоване муром і відстрілювати голодних зайд. Таке життя теж кляли, але воно не давало ледарям розмножуватися.

Цивілізація вийшла з життєвої потреби, зі скрути. Коли ж у тебе риба в річці, гриб в лісі, а банан взагалі над головою — нащо тобі та цивілізація? Не хочу цим сказати, що працьовиті люди — хороші, а непрацьовиті — погані.

Просто ледар — це прямий предок жлоба.

Доки у людини є хтось, хто платить за її помилки, вона нічого вчитися не буде. Не обов’язково в грошовому еквіваленті, в захисному і т. д. Я маю на увазі справжні помилки, а не якісь невдалі спроби, які компенсуються державою, родиною, школою, церквою... Але коли людина за свою помилку сплатить сповна — сама — лише тоді навчиться думати наперед.

Бо найважливіше вміння людини — у його метафізичному сенсі — це вміння дивитися у дзеркало. Це означає бачити себе таким, яким ти є насправді. Коли ми намагаємося оцінити свій сукупний ресурс, то, як правило, враховуємо лише позитиви, і вже з цього рахуємо прибуток. А решта прихованих рис якраз можуть виявитися за певних обставин визначальними. Або навіть фатальними.

Критика жлобства

Жлобство незнищенне, доки існують люди, які його вирізняють і критикують.

Спробуйте сказати жлобу, що він жлоб. Він вам на те скаже: «Сам ти жлоб». А коли він це повторить сто разів, то вийде pen. Форми відповіді урізноманітнюються і стають явищем жлобської культури.

Якщо ви критикуєте якесь явище, то ви його живите собою, своєю енергетикою.

Ви робите його досконалішим і сильнішим, бо здираєте з нього стару полову. Ви його омолоджуєте, описуєте в модерніших термінах. І тим самим додаєте явищу чи своєму опоненту нових слів, гартуєте його поняттєвий, категоріальний апарат.

Держава, на яку нападають і знищують, потім процвітає. Для прикладу, так сталося з Німеччиною. Так само Радянський Союз — імперія, яку всі човпли, і яка сама собі немало крові попускала — непогано чулася, доки на неї не махнули рукою. У косметології є така річ, як пілінг, після якого шкіра оновлюється... Омертвілі клітини шкіри заважають їй дихати.

Насамкінець ремарка щодо критики жлобського медіаконтенту і ТБ. Культурні дискусії на цю тему перевернули все догори дриґом. Часто чую нарікання, як хижий телеящик дебілізує цнотливий і мудрий народ.

Це якраз телебачення віддзеркалює стан суспільства, а не навпаки.

Не телебачення формує суспільну думку, а суспільна думка жлобів формує телеконтент. Медіаменеджери не є якісь страшні зловісні маніпулятори-людожери, якими керують тільки гроші. Вони здебільшого звичайні цинічні засранці, але не більше.

Біда не в телевізорі, а в тих, хто його дивиться. Телевізор подібний на ін’єкцію, яку ввести можна внутрішньом’язево чи внутрішньовенно, але дія її триває стільки часу, скільки вона діє. Адже є вибір, завжди можна натиснути на пульті опцію — «вимкнути». Доки вас не знудило...

Влада Ралко

Фото: EVASTORM by Boychuk

Влада Ралко — художниця. Народилася 1969 р. у м. Києві. Закінчила Українську академію мистецтв та архітектури, відділення станкового живопису (1994). Член Спілки художників України. Вибрані виставки: «Острови» (виставковий простір Пікк, 7, Таллінн, Естонія, 1990), «Українське мистецтво» (Лінкольн-центр, Нью-Йорк, США, 1995)... «Рай» (галерея Ра, Київ, 2000), виставка живопису й офортів (галерея-ательє In den Gerbgruben, Бургенленд, Австрія, 2001), «Китайський еротичний щоденник» (галерея Марата Гельмана, Москва, 2002), «Закохані хлопчики» (галерея Ательє Карась, Київ, 2003)... «Шкільна цигейка» (галерея Paperworks, II Московське бієнале сучасного мистецтва, Москва, 2007)... «Хлопчики й дівчатка» (арт-центр Я-Галерея, Київ, 2011)... «Поверхня» (Karas gallery, Київ, 2013). Премія Всеукраїнського триєнале живопису (2001), стипендія CCN Graz, Австрія (2007).

Про генеалогію жлобства

Я не можу точно згадати той момент, коли слово або поняття «жлоб/жлобство» увійшло до мого лексикону чи свідомості. Хоча при детальному аналізі цього явища складається враження, що жлобство, як і життя, — це реальність, яку закладено нам у відчуттях.

Жлобство нас оточує і впливає на нас щохвилини, починаючи від хамства в магазинах і на дорогах — і закінчуючи жлобством, яке лине з екранів телевізорів.

Аналізуючи генеалогію жлобства, можу сказати так: у первинному дитячо-юнацькому трактуванні його сенс безпосередньо адресувався людям, які приїхали в місто із села. Але таким способом міркувати зараз було б абсурдно, бо згодом жлобство трансформувалося в набагато ширше поняття.

Закоренілі селяни, як на мене, набагато симпатичніші від людей, які переїхали з села в місто і водночас увібрали в себе все недобре, що є і в сільській, і в міській культурах.

Про первинні ознаки жлобства

Первинними ознаками жлобства для мене є якась внутрішня скутість людини, настороженість і готовність до того, що її обдурять. Можливо, цій настороженості сприяє те, що чи не в кожному співрозмовникові жлоб бачить потенційну загрозу у вигляді тієї агресивної моделі поведінки, яку сповідує сам. Така модель поведінки характерна для величезної кількості і не лише українців, а й інших людей, які живуть на пострадянській території. Тоталітарна історія, безумовно, наклала відбиток на українську ментальність. І цією настороженою скутістю ми і відрізняємося від відкритих до спілкування європейців. А ще, безумовно, відсутність культурних традицій і «білі плями» в освіті впливають на те, що люди не готові до зустрічі з цивілізованим світом. Це іноді й породжує потворні форми спілкування і поведінки з боку наших співвітчизників.