Жлобологія, стр. 57

Якщо ви хочете зрозуміти і спрогнозувати поведінку людини, то сходіть в зоопарк. Там по обидва боки клітки те саме.

Інтонації і конотації

Я не можу вживати слова «добре» чи «погано», бо це — оцінкові судження.

Те, що мене і вас особисто не зачепило, може бути поганим лише теоретично. Не можу я з особистих мотивів ненавидіти Чингізхана, Наполеона чи Гітлера, бо ніколи їх не бачив. А всі ідеологічні емоції — результат навіювань.

З плином часу покоління втрачає суб’єктивне ставлення до історичних персонажів, і зникає весь щирий драматизм — заступається мавпуванням. До Наполеона було захоплення Францією, у тому числі з боку Росії, потім ненависть, потім знову така любов, що довелося захищати російську мову від галоманів, бо все дворянство відмовлялося плекати «кухаркин язик». Після війни 1812 року французькі солдати, тікаючи, жебрали у селян і подарували російській мові слово «шаромижнік», тобто шер амі, що означає «любий друже». Хороші слова, як божества старих вірувань, ставали лайливими, лайливі — хорошими.

Маю підозру, що й слово «жлоб» колись було не настільки образливе, як сьогодні. Це оцінкове слово, тому воно навряд чи має багато шансів комусь подобатися. Так само є ж якісь конотації і в слова «хуй», чи воно китайське, уйгурське чи татарське за походженням... Якими емоційно-експресивними конотаціями й інтонаціями мовець слово наділить, таким воно й буде.

Образити людину словом нескладно. Але треба враховувати, що ображаємо ми тих, кого підсвідомо вважаємо своїми проекціями. Образа — мазохістичний чин. На рівні свідомому думаємо, що ображаємо іншого. Однак, оскільки ми емоційно можемо наповнити цю образу лише тим, що є в нас самих, — ми звертаємося насправді до своєї темної частини.

Якби вам жлоб урятував життя, то як би ви до нього після цього ставилися? Звісно, тоді б ви його жлобом не називали... Чи назвали б? От тут і починається когнітивний дисонанс (Сміється. — Упоряд.).

Вогнепальне слово

Слова, звісно, мають у собі якісь енергетичні ядра, але сильне перебільшення — що вони впливають на людей у якийсь містичний спосіб.

Я не вірю в «магію» слова. Я вірю лише в те, що працює на практиці. Категорія віри — це до церкви.

Є вплив слова, сильний або слабкий. Якщо сила справді є, то її можна висловити. Але тут не про чари йдеться, а про вплив, про резонанс. Слово як патрон. Калібр кулі, довжина гільзи, величина порохового заряду. Але є обмеження. Ви не можете з пістолета здійснити снайперський постріл на кілометрову відстань. А посполиті наші культурники, щойно почують, що добрим словом і пістолетом можна зробити значно більше, ніж добрим словом, то одразу в сльози: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!».

Жінки краще від чоловіків знають, як користуватися словами. Чоловічі слова завжди мають для жінки або прикладне значення, або ніякого. У цьому сенсі жіночі моделі виживання ефективніші. Чоловік здебільшого силкується наділити свої слова якимось узагальнено-метафізичним значенням, щоб не відповідати за них персонально, а приплести до цього вищі сили (Сміється. — Упоряд.).

Кпити з себе

Усвідомлюю, що в моєму світосприйнятті є професійна деформація, апперцепція. Певний психологічний самозахист, який передбачає і систематизує засадничу безглуздість людської поведінки. Але у всьому цьому драматизмі можна і треба побачити кумедне.

Почуття гумору — ознака психічного здоров’я. Всі дурниці і злочини робляться з поважним виразом облич.

Гумор — дуже важливий чинник самозахисту. Якщо ми з чогось кпимо, то це означає, що частка цього є в нас самих. І ми це явище розуміємо. Коли ми з когось сміємося, то маємо розуміти, що сміємося з себе в цій людині. Зі зрозумілого. Я не сприймаю жартів тих народів, про які нічого не знаю.

Не можу сказати, що мене щось особливо дратує чи дивує в людях. Те саме стосується і жлобів чи жлобства. Не бачу особливих підстав захоплюватися людьми і людством чи терпнути від розпачу. Тому замінюю абстрактні любов і паніку спробами конкретного розуміння і дій. Іноді вони успішні.

Однак існують такі явища, де залежно від наративу, від спостерігача можна бачити зовсім різні речі. Скажімо, отримуєш задоволення зі споглядання квітки. І нам же хтось розповів, що побачене потрібно сприймати саме як красиве, позитивне. Колись у Франції квітками картоплі прикрашали дамські капелюшки. А в іншого якогось племені погляд протилежний: смачненькі хробаки, які живуть у корінні гарної квітки, значно миліші, ніж сама квітка з її смородом, цікавим лише комахам.

Людська поведінка завжди є лише поведінкою, в ній нема чогось однозначно пріоритетного. Можна з усього скористатися. А стратегія вибудовується з того, що щось або приносить тобі, або мінімізує збитки. Друге легше перевіряти, але ним важче пишатися і вихвалятися.

Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.

Світопатія

Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство — один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.

Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти — це мала група. Сім’я, рід — в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» — природний. Агломерація і укрупнення — патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.

Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.

Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта — з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.

Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це — демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто — більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель — і нам накинули.

І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.

Культ карґо

Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи — макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть — і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм — намагання уподібнюватися чомусь впливовому.