Жлобологія, стр. 50

Часто художники скаржаться на те, що у нас публіка не цінує їхніх творів. Не купує у них роботи за якісь пристойні гроші. Гаразд, мистецькі твори залишимо колекціонерам, кураторам і музеям. Продати картину, інсталяцію, відео можна вкрай рідко, але це можливо, питання в іншому: кому і за які гроші? І тут, у рекламі, така ж ситуація. Від ідеї залежать успішні продажі всього того лайна, що виробляє його контора, а він досі не вдуплив, за що з нього хочуть гроші. «За ідею? Та не смішіть! Я і сам таких ідей напридумувати можу. Ось ми всім відділом зібрались і наштормили... Навалились на креатив, понімаєш!» А там — «брєд» сивої кобили і «всьо мімо каси», «кріатів» на рівні початку 90-х.

Спочатку, коли тут масово працювали західні креативні директори і топ-менеджери, наші місцеві жлоби слухали їх через вроджене «раболєпіє» перед західною людиною, європейцем, який бачив світ, сам «живе харашо», отримує вагон зелені і значить апріорі шарить в темі. Потім, з початком кризи, основна маса конкістадорів зібрала свої манатки і звалила в більш придатні для кар’єрного розвитку краї. А наші жлоби «воспрялі духом» і почали вимагати слухати їхні думки з приводу того, яка має бути реклама: «шоб понятно було і зразу було видно, шо до чого». Через це все, разом із кумедними війнами за кожну правочку в ідеї, реклама перетворилась переважно на рівень метрополітенівських листівок, якими зараз обвішані всі міста, і ці ж листівки крутяться по телевізору. Без зайвих рефлексій з боку рекламодавців. Виникає риторичне питання: чому ж така у нас погана реклама?

Проект великої людини

Мені завжди здавалось, що сучасне українське мистецтво потребує саме абсурдистського підходу. Я декілька разів наривався на серйозні проблеми, вигадуючи абсурдистські і гротескні проекти. Одного разу написав концепцію такого проекту і виклав її в Інтернеті:

10 причин встановити у Києві пам’ятник барону Енгельгардту. Відкритий лист до міністра культури України.

1) Зміна української культурної парадигми з аграрно-колгоспної, символом якої є Т. Г. Шевченко, як кріпак і через це жовчний зануда, на мілітарно-шляхетську, яку в майбутньому символізуватиме власник Шевченка, поміщик Енгельгардт.

Павло Васильович Енгельгардт (1798—1849) дворянин швейцарського походження, офіцер, позашлюбний син Василя Васильовича Енгельгардта, племінника князя Потьомкіна. З 1821 року служив ад’ютантом у фельдмаршала Олександра Римського-Корсакова, віленського губернатора. У 30 років став полковником лейб-гвардії Уланського полку. 1831 року переїхав до Петербурга, де служив ад’ютантом принца Олександра Вюртенберзького, керівником шляхів сполучення. 1832 року вийшов у відставку.

Був одружений із Софією Григорівною (1804—1875) (дівоче прізвище Готхард-Герхард), що походила з прибалтійських німців. Мав двох синів Василя та Григорія. Енгельгардти входили до четвірки найбагатших родин України. Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима, та ще кільканадцять тисяч кріпаків (тільки на Київщині 18 000). Ну, а одним із цих надцяти тисяч і був наш шановний Кобзар Т. Г.

2) Пластичність ідеї. Пам’ятник спроектований у вигляді мармурового серця з янгольськими крилами, що символізує «серце янгола», як, за однією з версій, перекладається прізвище Енгельгардт. Легендарний засновник роду Карл Бернард Енгельгардт (1159—1230) був лицарем 3-го хрестового походу за звільнення

Гробу Господнього й отримав таке прізвище за те, що врятував життя Філіппа ІІ-го Августа Французького під час облоги Акри. За іншою версією воно ще означало «Янгол-охоронець».

3) У кубічний постамент вмонтований горельєф чоловічих сідниць, посічених різками. Це символізує ставлення поміщика до Т. Г. Шевченка ще до того, як той став національним генієм, а Павло Васильович погодився його продати і таким чином подарував світу. Хоча слово «подарував» недоречне, бо рабовласник отримав за генія круглу суму грошей. Але ми все одно всі йому вдячні. Без нього б не було сформовано й оспівано нашого національного духу і нашої літератури вкупі з мистецтвом.

Без цієї досить буквальної алегорії «порки на конюшні» ніяк не обійтись. По-перше, наші націонал-демократи у брилях і вишиванках із томиками «Кобзаря» не спроможні зрозуміти нічого більш символічного за своєю природою. По-друге, ми здобудемо симпатії гомосексуалістів і лівих активістів з Могилянки і ЛГБТ-спільноти, у яких з алегоріями також усе гаразд, з огляду на їхні мистецькі проекти. Вони ж призначатимуть побачення один одному «у ягодиць» і вестимуть тужливі політкоректні дискусії про одностатеві шлюби, квір-родини, отримання грантів. Таємні представники BDSM-громади теж не залишаться байдужими до такого багатогранного символу.

4) Додатковий піар у світі для нашої країни і невичерпна тема для ЗМІ. А то стає нудно.

Наци і всілякі фашисти обмальовуватимуть пам’ятник свастиками і написами «Геть!» і/або «Жид», бо не одразу допетрають, що прізвище Енгельгардт не єврейського походження. Комуністи малюватимуть на ньому спреєм серпи і молоти, написи «Смерть буржуям», адже пам’ятник класовому ворогу.

5) «Ігрушечнікі», толкієністи і реконструктори будуть проводити біля нього свої з’їзди і фестивалі, бо Енгельгардт був нащадком ландскнехтів і його предки мали мечі типу «фламберг» і «цвайхендер», красивий одяг із буфами, розрізами, гульфіками.

6) Перетворення скульптури на фонтан на національні свята і в День народження Кобзаря. З трубок, що стирчать з серця, буде бити червона суміш кетчупу і марганцівки, що не матиме аналогій ніде в культурних і розвинених країнах. Діти радітимуть, вагітні, мамусі і навіть майбутні солдати звикатимуть до вигляду крові.

7) Отримання широкомасштабних грантів від посольства Швейцарії і можливість для міністерства культури постійно пиздити гроші. Я навіть можу поставити цей аргумент першим номером. На посольство можна перекласти й охорону пам’ятника швейцарськими гвардійцями з дворучними мечами і алебардами. Буде гарно.

8) Вшануванням пам’яті Енгельгардта ми деморалізуємо і заспокоїмо 5-ту колону у подобі ненависників Шевченка з яскравими білогвардійсько-російськими прізвищами типу Табачнєк і Бузіна.

9) Можливість для Президента і урядовців покладати вінки біля ще одного пам’ятника.

10) Ну, і в 2014 році насувається двохсотлітній ювілей Шевченка, а ми не подбали про пам’ять Енгельгардта-визволителя. Це не є стратегічно в контексті нашої національної історії. Пожертви на побудову пам’ятника у разі відмови у міністерстві можна передавати особисто мені в руки. Не пройде худраду — відправляю на ґрант у Фонд А, Б чи В. Хай у Донецьку стоїть.

Я намалював маркером ескіз пам’ятника і додав до тексту. Проект розійшовся, яквірус, за декілька годин. Була маса перепостів. Зокрема текст був надрукований на багатьох урядових сайтах. Але багато людей сприйняло це дуже серйозно. Хтось писав гнівні листи: «на що уряд виділяє гроші! це ганьба!», «він паплюжить пам’ять великого Кобзаря!», «знущається із сексменшин»... Добре, що швейцарське посольство відреагувало дуже позитивно. А толкієністи в цей момент ділили, хто буде ельфом, а хто тролем. Я отримав масу погроз. Мене звинувачували праві і ліві, націоналісти і комуністи. Був оголошений українофобом, провокатором, жидом і жидовствующим. Мені обіцяли повисмикувати ноги, відірвати голову і т. ін. Дехто побачив тут... руку Москви. Для мене ж це був своєрідний проект-тест для виявлення настроїв у суспільстві і можливості самоіронії в Україні. Я колись зберу всі ті відгуки і виставлю цей проект в рамках постконцептуального мистецтва.

Єдине, що я можу ще сказати, завдяки цьому «пам’ятнику» мав купу цікавих знайомств і розмов із людьми, яких давно вважав українською інтелектуальною елітою і які чудово мене зрозуміли.