Жлобологія, стр. 47

Больовий поріг і порхавки

Якщо ви раптом упадете на вулиці від болю, втратите свідомість, а таке, на жаль, траплялося й трапляється з людьми, то десь у Європі хтось обов’язково підбіжить до вас. У нас же, мабуть, подумають, що ви п’яний. Я й сам інколи міркую, як би вчинив у такій ситуації... Для мене очевидно, що суспільство зачерствіло. Напевне, так сталося, бо ми стільки болю, принижень і наруг зазнали як нація, що на такі випадки у нас уже майже не реагують. Больовий поріг у якийсь момент аж занадто зашкалював і ще й досі не прийшов до норми.

Мене вражає, як у європейських шкільних закладах старші діти опікуються меншими. Якщо малеча заплаче, старший зразу прибіжить допомогти. З середніх класів діток водять у будинки-інтернати для літніх людей, аби вони допомагали стареньким. Там розповідають і наочно пояснюють, як важко ведеться дідусям і бабусям через те, що їхні м’язи вже ослаблені. Діткам до ніг на короткий час прив’язують металеві пластини, на спину дають ранець і пропонують їм у такому спорядженні перейти спеціально відведену дорогу. Дітям стає важче підняти ноги, їхній рух уповільнюється... Потім їм пояснюють, що приблизно так само почуваються старші люди: до їхнього тіла «прив’язано» усі їхні роки. Тому їм важко ходити. Дитятко на все життя запам’ятає цей урок. Тож коли воно виросте, їхатиме на своєму авто і побачить стару людину, що переходить дорогу, то зупиниться перед нею ще за 10 метрів — бо його дуже грамотно колись навчили... А що у нас?.. Я говорю про якісь найелементарніші речі, які не потребують фінансових інвестицій чи великих вкладень. Тільки мудрих учителів і методик.

З відсутності больового порогу, з душевної черствості, з неуважності до інших і народжується жлоб. Він не співчуває ніколи...

У Карпатах ростуть такі гриби, порхавками їх називають. Деякі люди схожі на ті порхавки. На вигляд гриб як гриб, ще й дуже гарний, такий екзотичний, білюсінький, а всередині ж нічого немає, наступиш на нього, а він тільки — порх! — як пробитий капшук. Так само й з людським матеріалом. Порхавок у нас пребагато.

Ігри розуму

Тепер читають значно менше, віддають перевагу Інтернету. «Інформаційне суспільство»? Це коли новина тобі в одну звивину вскочила й одразу ж вискочила. І не було шкоди «ні псові, ні вівсові». Це не суспільство мудрості і знань, а суспільство інформації, що перетікає через людину, як океан, але в душі майже нічого не лишається.

Поза сумнівом, технології ведуть нас уперед, бо людство все одно колись буде переселятися на інші планети. Про це ще Жуль Берн писав, наприклад. Провіщав це і Ціолковський, і багато інших. Не за горами той час, коли люди мандруватимуть планетами і возитимуть з собою усі свої улюблені книжки і мистецькі твори в мініатюрних пристроях. Уся ця комп’ютеризація — логічна з погляду цивілізаційних перспектив. Ми у видавництві теж працюємо над складними інтерактивними книжками. Коли я покажу їх вам, ви здивуєтесь. Люди не можуть постійно возити за собою свої паперові бібліотеки. Тому електронні книжки — це актуально. Щоб у космос не тільки людське жлобство полетіло, а й те все найкраще, що створило людство: культурні і наукові надбання (Сміється. — Упоряд.). Ці нові носії й з’явилися для того. Тобто я зовсім не проти цифр, комп’ютеризації, бо розумію, що цей процес незворотній.

Культ життя

Найвищий рівень життя, побут, культуру мають країни, де переважає протестантська віра, непоганий рівень добробуту — в католиків. А от там, де православіє, там з рівнем добробуту і загальної культури, на жаль, значно гірше. Російська православна церква дуже безсоромно в різні часи змикалася з державною репресивною машиною, була і є частиною тоталітарних функцій влади. Освячувала будь-які дії влади. Вона, назагал, не підносила людей, а страхала, залякувала їх і використовувала. Де менше хрестяться, там більше віри.

Західна Україна ближча до католицького світу. Там панує той культ, який ще панував до просякнення на нашу землю московського православ’я, яке більше скидається тепер на лівослав’я...

Українці — різдвяна нація, у нас коляд стільки, що навіть не знаю, який народ має ще стільки таких чудових колядок. Наприклад, наші сусіди на поверсі — хорова капела імені Ревуцького. Коли нею ще керував Богдан Антків, вони 20 років їздили на гастролі до Великої Британії і провідна британська преса писала, що ці українські артисти співають божественно, що «наш собор стоїть з XII століття, і, напевне, його стіни ще не чули такого дивовижного співу». А в другому відділі концерту капела завжди виконувала колядки (хористи зазвичай гастролювали в Англії перед Різдвом), і це сприймалося з неймовірним ентузіазмом, холодні англійці могли аплодувати по 8 хвилин.

Ми справді мали культ Різдва, тобто ми вітальна нація, ми вітаємо життя, народження Божої дитини. Ми тішимося цим, насолоджуємося, і свою радість переливаємо в колядки. В Московії ж колядок немає. Їхній Бог суворіший, він майже не всміхається. У них пасхальний культ — страждання і покара. У нас, звісно, теж є суворий піст, духовне чування, але культ радісного Різдва Христового таки превалює над усім. Але — Господи! — маючи тисячі шедевральних колядок, пересічна сучасна українська людина не вміє колядувати, не знає жодної колядки, окрім дешевої спаплюженої речовки «коляд-коляд-колядниця». Радянська влада витравила з українців коляду, щоб вони не були самими собою, а уподібнилися до московитів.

Карнавал

Хоча в нас було чимало й двозначних обрядів. Мій тато розповідав... Він тоді ще був парубком, в селі помер молодий хлопець — сталося величезне горе. Це середина минулого століття, Карпати. І ось односельчани йдуть на похорон, і тут, певна річ, нема нічого веселого, але було заведено влаштовувати при покійникові веселі забави. Наприклад, молоді граються «дупака». Хтось нахиляється над труною, його обступає веселий гурт, і один з-поміж них б’є того небораку по дупі, а той має відгадати, хто вдарив. Мій юний тато стоїть надворі, дивиться — їжак повзе, він зловив того їжака, загорнув його в хустинку, сховав у шапку. Входить до хати, а там якраз молода дівчина обіперлася на труну і має вгадати, хто її вдарить. От мій хвацький татусь і вдарив її по дупі тим їжачком у хустинці. Вона — підстрибнула, заверещала і... звалила труну. А вся молодь реготала, адже вони все сприймали, як уламок карнавалу, маланкування. Тоді просто так було заведено — молоді хотіли показати Смерті, що вони її не бояться... Хоча, як на мене, це просто жахлива сценка... Звичаї міняються: те, що здавалося природним колись, тепер сприймається як дикий нонсенс. І — навпаки.

Про національне жлобство

Але, сказати б, найгірше зі жлобств — то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака — всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...

Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» — питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! — відповідає хлопчик. — Я — космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він — «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.

Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...