Жлобологія, стр. 46
Іван Малкович
Фото: Андрій Волгін
Іван Малкович — поет, видавець. Власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Народився 1961 р. у с. Нижній Березів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Закінчив Івано-Франківське музичне училище (1980), філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1985). Кілька місяців працював у школі вчителем української мови та літератури. Був редактором дошкільної літератури у видавництві «Веселка» (1986—87), головним редактором дитячих програм студії «Укртелефільм» (1992). У 1992 р. заснував власне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке спеціалізується на дитячій літературі. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч (2010). Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською та іншими мовами.
Про пупець землі
Мабуть, я належу до меншості, бо не вживаю таких слів, як «жлоб», «бакси». Мені важко згадати, чи когось я так називав: жлоб...
Жлобство — це, в моєму розумінні, породження міського тупорилого жевжика з неадекватними замашками. Жлоб почувається пупцем землі. І не тільки, скажімо, донецької... Я остерігаюся жлобів. Його сателітом можна вважати рагуля — це такий безневинніший, «сільськіший» варіант жлоба, така собі бліда подоба Швейка. Рагуль зазвичай смішний, і вже тому не зрідка — позитивний. Він переважно неагресивний, на відміну від жлоба. Рагуля я не боюся. Бо він іноді навіть симпатичний — як Вакула у Гоголя, який, наприклад, напрочуд поважно відгукується про Петербург: «Губернія знатная! Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Розчудесна припорція!» Та й його візаві — козаки — теж з того самого тіста: «Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього думку дуже прихильну» — пише Гоголь. Хоча ні, це я заговорився — Вакула не рагуль, він радше з тих провінціалів, які завдяки своїм вродженим талантам, подібно до братів Розумовських, за деякий час опиняються в епіцентрі петербурзького життя і стають його улюбленцями...
А от жлоб вважає інших людей тлом для свого пико- і пузо- вип’ячування.
Жлоб хоче над людьми панувати — дико і без правил. У фольклорі, в «Казці про липку і зажерливу бабу» є про це. Баба маніпулює дідом, бо їй раптом забаглося багатства, а потім — всього-всього. І коли її гарне життя раптом урвалося? Це сталося саме тоді, коли вона захотіла всіх людей зробити своїми наймитами. Баба стала лихою і лютою — і все скінчилося. Але в реальному житті люті і злі зазвичай і панують, коверзують над нами.
Бруд жлобства
Чи справді можна — «із грязі в князі»? Бо ж це не просто бруд у звичному розумінні: от, вимастився в болото. Бо бруд жлобства — він радше внутрішній. Він всотується в кров, у єство людське, а тоді випирає й назовні.
Жлобство плодиться заздрістю. Люди нікчемні, ледачі, пустопорожні заздрять багатим, багаті — ще багатшим. З цього нічого доброго не народжується. Скажімо, Шевченко був козачком, зазнав панських знущань і коверзувань, він бачив хитрощі кріпацькі і хитрощі багацькі, і зумів зберегти в собі рідкісну здатність бачити справжніх людей — і серед бідних, і серед багатих. У нього є один дивовижний вірш-спостереження:
Колишній кріпак має таку велику душу, що може зрозуміти навіть багату самотність пана.
У кожного стану свої спокуси і загрози...
Совєцькі злидарі не любили тих, хто мав більше, хто був багатший, адже багатшими за совєтів ставали здебільшого не за якийсь талант, а через блат і зв’язки. А це оптимальні дріжджі для жлобства. Адже жлоб майже ніколи не буває талановитим, він загрібає жар чужими руками.
Жлоби і казки
Зла в чистому вигляді не існує. Є така казка про відьму, яка замріялася, щоб чоловік-удівець, який має багато дітей і багато гризоти, взяв її за жінку. Він, бідолаха, хоче спекатися її (вона дуже страшна та ще й залізноноса), але водночас ще й хоче запопасти її багатства, тож чеснішою і щирішою в цій казці виглядає саме відьма. В українських казках цікаве трактування доброго й лихого. На сході України втілене зло — це змій, на Заході — чорт. Хоча є ще змій-шаркань, це вже дракон такий закарпатський, і він може літати. А ще ж існує і Люципер, і Ліктиборода — чорт над чортами.
Якщо говорити про улюблені казки, то більшість із них зібрані в моєму тритомнику «100 казок». Жлобів у казках майже не буває. Бо в казки широкий діапазон, а жлоб — це просто сірість, натомість казка любить характери яскравіші.
«Камандір жизні»
Жлоб не є мегазло (це щось проміжне, як середній клас), але від нього часто багато що залежить. Бо з його середовища народжуються герої або антигерої, які можуть піднестися на вищий рівень. Але якщо суспільство пронизане жлобами, то й героїв воно виплекує відповідних.
Лечу в Нью-Йорк. Заходжу в літак, свої речі поклав на полицю — трохи далі від свого місця, бо наді мною вже було зайнято. Кожен дивиться, де є місце, і теж кладе свої пакунки. Та зайшли донецькі хлопці, виставили мій портфель на підлогу зі словами: «Ето наше мєсто!». Я вражений, адже людям, які поклали речі наді мною, я б ніколи такого не сказав... Беру портфелик і кладу його на те ж місце, тільки вже за їхніми речами. Знову він забирає і каже: «Ти шо, нє понял? Ето мойо мєсто. На борту стоматологов нєт». Дехто в салоні мене впізнає, мені страшенно незручно, але одна жінка втрамбовує свої речі і каже мені: ставте сюди...». Я вже не хотів конфліктувати, щоб не соромитися перед іноземцями, щоб не вийшло, як у моєму дитячому віршику: «Носоріг носорогу Наступає на ногу...» Але ж якщо тобі так залежить на місці, то можна підійти, попросити — і нема жодних проблем. Але хлоп’ята вирішили бикувати. Типове совкове жлобство. Єфрейтор-прапорщик, «камандір жизні». На щастя, з такими людьми я не надто часто перетинаюся в житті.
Скалка в серці
Ми мусимо визнати, що людська цивілізація переживає не найкращі часи. Період високого розквіту розуму, інтелекту, культури вже, на жаль, позаду. Інтернет, комп’ютер — це чудові інструменти. Але в мудрих руках.
Табличку множення тепер можна знайти теж в Інтернеті (Усміхається. — Упоряд.). На перший погляд видається, що ці засоби звільняють розум від зайвої роботи і віднаходиться сила для інших завдань, корисніших і потрібніших. Але то так: коли ти менше їси, то в тебе й шлунок зменшується. Мозок — теж — зсихається.
200 років тому Андерсен пише Снігову Королеву. В цій історії є протиставлення щирої, чистої душі і холодної, незворушної таблички множення. Перед Каєм, коли його викрадає Снігова Королева, постає дилема між молитвою (отченашем) і математикою (числами). Скалка тролячого, тобто диявольського, дзеркала втрапила йому в серце, і Кай хоче проказати молитву, щоб порятуватися, але у нього в голові крутиться лише табличка множення і дроби. Андерсен попереджає нас про певні духовні загрози, коли людина стає занадто раціональною. Чи це не нагадує вам наші часи?
Раціоналізм поступово перетікає в тупе споживацтво, в збагачення за будь-яку ціну. Невідповідність духовно й морально обмежених людей тому становищу, яке вони посідають у суспільстві, очевидна. І це бачать навіть діти. Чого дивуватися, що тепер важко змусити їх прочитати книжку, та й узагалі вчитися. Діти розуміють, що гроші тепер пливуть у кишені тих, хто живе без моралі, без честі, без інтелекту, без гальм, тобто до жлобів у квадраті — жлоб’яр.