Жлобологія, стр. 36

А коріння цього — у неграмотності.

Мавпочки і планета

Бо вже всі на планеті Земля, хіба крім останніх амазонських племен, перемішались. Це беззаперечний доконаний факт. Давно час заспокоїтися з тими національними питаннями і чистотою крові. У Франції більше арабів, ніж самих французів.

Так, я розумію, що культурні традиції... Їх потрібно берегти і заєбісь... я так радію за вас усіх. Бережіть! Тільки не треба з цього робити громадянську війну. Релігійну... Коли нарешті люди зрозуміють, що вони всі однаково люди? Як ті мавпочки, з двома руками, двома ногами, тоді ж дуже багато проблем відпаде.

А в нас ніяк не відпаде.

Бо на цих конфліктах і проблемах... виживає економіка, деякі люди багатіють, живе вся планетарна система. Ну і глобалізація дійде, врешті-решт, до того, що буде один-єдиний президент усієї планети Земля. Нічого поганого в цьому ніби нема. Але чи є смисл всьому цьому опиратися? Це неминучість. Це процес розвитку світового суспільства.

Епоха мультикультурності, кажуть, закінчилася? Безглуздо в це вірити.

Ви не любите арабів? Знаєте, а серед них є культурні, цікаві, хороші люди.

Одного разу в Америці на заправці я відчув себе справжнім расистом. Згодом зрозумів, що й серед афроамериканців є освічені люди.

Не релігія, не зовнішність творить людину, а грамотність або її відсутність.

Я раніше думав, чому міста потворнішають. Що з ними відбувається? А все просто: чисельність населення зростає, всі хочуть жити в містах, у центрі.

Хмародери ти нікуди не подінеш.

Треба визнати, що ми зробили стрибок, який європейці не за 20 років здійснили. А ми за два десятки років змушені були. Хоча збоку ми виглядаємо мавпами, які з дерева ще не злізли. Для них, європейців. Та ми були закритою країною з тоталітарним правлінням, а коли нарешті ми звільнилися, то весь соціально-економічний пласт історії виявилося заскладно пройти в такі екстремальні терміни. Тоді як на Заході були свої хіпі, психоделічні революції, домогосподарки... все це вони пройшли.

Нас випустили із радянського зоопарку, а правил життя на волі ми не знаємо.

Тоді як решта світу жила собі поруч, ми про неї знали вкрай мало. І нам швиденько розказали, на якій пальмі ми сидимо.

Анекдоти про російських туристів, людей з пострадянського простору — із цієї серії.

Коли я був у 8-му класі, постійно отримував «трійки» з англійської мови. Я запитував у вчительки: а нащо ми вчимо цю мову? Ми ж нею ніколи користуватися не будемо. Тобто я тоді чітко знав, що ця мова мені не знадобиться... Як латина, мертва назавжди. А тепер розумію, що треба вчити — і латину, і все, що викликає цікавість. Але без марксистсько-ленінського фанатизму. Нині завчене навіть не згадаю... як і шкільну програму з хімії. Я не вивчав також української мови. Цілком розумію україномовних людей, але говорити українською не вмію, не знаю цієї мови на належному рівні. Я виховувався в російськомовному середовищі, мав свій середньостатистичний життєвий план: стати інженером, отримувати 100 рублів зарплати щомісяця, мати жінку і трьох дітей. Такий життєвий еталон. Як і у всіх нормальних радянських людей. Але, що дуже добре, все сталося, склалося по-іншому...

Юрій Іздрик

Фото: Олександр Населенко

Юрій Іздрик — письменник, художник, музикант. Народився 1962 р. у м. Калуші (Івано-Франківська обл.). За-кінчив Львівський політехнічний інститут (1984). Працював інженером. У 1989 р. заснував часопис текстів і візій — «Четвер». Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), художнього альбому «UNDERWORD» (2011), поетичної збірки «Ю» (2013). Учасник численних мистецьких акцій, займається поліграфічним дизайном. У 2010 р. разом із Г. Семенчуком заснував DRUM-ТИАТР — синтетичний літературно-музичний проект. У 2009 р. став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за книгу «Таке».

Жлоб

— це людина, що самостверджується і реалізується коштом інших, не маючи для цього жодних власних ані інтелектуальних, ані професійних, ані душевних підстав.

Це людина неосвічена, яка самотужки нічого не вміє, ні руками, ні інтелектом, а натомість вирішує, що треба замутити якусь схему і через неї отримати гроші. Є люди, які справді працюють, а жлоб думає: нехай вони працюють — і тільки робить вигляд, що працює.

Навіть гіпотетично не можу припустити, скільки в нашому суспільстві жлобів, бо волію думати про людей добре, однак жлобство зустрічається так часто, що іноді здається, ніби нічого іншого й немає.

В Україні сформувався благодатний грунт для розквіту жлобства. Бо це країна, де відсутні елементи національної самоідентифікації у величезної кількості людей. Країна є, але громадянського суспільства немає.

Тут громадяни лише чекають і не дочекаються від своєї країни того, що б вона могла їм дати.

От я й багато інших людей будували Чорнобильський саркофаг. З часом запитав себе: навіщо я те робив? Напевно, щоб отримувати ті копійки, які платять отаким, як я, тільки й всього.

Жлобські ресторації

Існують понтові місця, яких дуже багато в Києві. Там усе зроблене так, щоб відвідувачі думали, що неспроста в цій ресторації так дорого випити кави. Значно дорожче, ніж в елітних закладах європейських столиць. Цю каву, начебто екзотичну, тобі подають у якійсь чашці, яка нагадує сувенірку.

Жахливе оформлення понтової ресторації видає тремтячу руку випускниці українського вишу, побачене породжує купу неприємних складних психофізіологічних реакцій на кшталт мату.

Тобто це місце, де мені хочеться матюкатися. Проте зроблю я це чи не зроблю — воно нічого не дасть: та жлобська машина працює незалежно від того, чи звертаю я на неї увагу.

Бики як різновид жлобства

На початку 90-х «бик», рекетир, бандюга були в нас усюди.

Їх можна назвати персонажами, та насправді усі вони лише інфантильні обмежені істоти, які не розуміють, що для того, аби ти хоч якось відповідав крутизні автомобіля, яким їздиш, варто трохи піднятися над своїм лібідо і еґо. Проте такі люди цього зробити не спроможні, зате вся решта нормальних людей повинна працювати на те, щоб хлопці їздили на класних тачках.

Цим пацанам би більше пасував інвалідний візочок, принаймні я так ці речі бачу.

Особистий простір. 50 сантиметрів цивілізації

Я не мізантроп, але соціопат, і виходжу на люди нечасто.

Я соціопат у тому сенсі, що в соціумі, в будь-якій достатньо чисельній групі спрацьовують закони статистики, закон великих чисел і тому подібне. Це дуже механістичні й нелюдські закони, там немає місця для окремої людини. І я не бачу в історії людства прикладів «нормального» (адекватного людині як творінню Божому) суспільства.

Маю лише 50 років, а за цей невеликий — в історичних масштабах — проміжок часу мені вже двічі не пощастило з батьківщиною. Що СРСР, що ця країна — з людьми, які так і не навчилися між собою комунікувати.

На Заході існує негласна конвенція про особистий простір людини, тих нещасних 50 сантиметрів біля людини, які їй належать, тобто без вагомих підстав ти в той особистий простір пхатися не можеш.

І ніхто тобі не буде заглядати в книжку через плече, голосно розмовляти по мобільному, так, що всі мусять вислухати ту нецікаву, ні про що, побутову розмову.

Я спостеріг, що більшість людей зовсім не вміють спілкуватися, бо відвішують один одному стільки негативу, що жодна людська енергетика то не годна витримати.