Пригоди Шерлока Холмса. Том 3, стр. 76
— Заплутана справа, любий мій Ватсоне, — мовив Холмс, докурюючи свою вечірню люльку. — Навряд чи ви зможете подати її в тому стислому викладі, який вам так до душі. Ця справа обіймає дві частини світу, охоплює дві спілки таємничих осіб, і до того ж заплутується ще й завдяки нашому шановному приятелеві Скоттові Еклсу. Адже пригода, яка сталася з ним, засвідчує, що небіжчик Ґарсія мав надзвичайно винахідливий розум і чудове почуття самозбереження. Ми з нашим помічником-інспектором поклались на свої можливості, але заплутались у їхніх нетрях. Однак найголовніше те, що ми вибралися з нетрів вузькою й звивистою стежкою. Чи є тут щось іще, незрозуміле для вас?
— Навіщо ж повертався кухар-мулат?
— Гадаю, через оту дивовижну річ, яка залишилася на кухні. Чоловік цей — справжнісінький дикун із глухих нетрів Сан-Педро, й то був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в заздалегідь облаштованій криївці, — там, безперечно, вже сидів хтось із їхніх спільників, — товариш умовив його залишити таку прикметну річ на місці. Але мулатове серце не могло розлучитися з нею, тож наступного дня він повернувся, поглянув у вікно — й побачив там полісмена Волтерса. Він чекав ще три дні, і врешті його віра — чи забобонність — змусила зробити ще одну спробу. Інспектор Бейнс, хоч і вдавав, що його нітрохи не обходить ця пригода, завбачливо поставив пастку, до якої наш дикун і потрапив. Щось іще, Ватсоне?
— Роздертий птах, відро з кров’ю, обсмалені кістки — всі таємниці тієї відьомської кухні!
Холмс усміхнувся, розкриваючи свій записник:
— Я просидів цілий ранок у Британському музеї, студіюючи книжки з цього та інших питань. Ось уривок із праці Еккермана «Шаманство та вірування негрів»:
«Правдивий язичник ніколи не розпочне якоїсь важливої справи, не принісши жертви, щоб змилостивити своїх нечистих богів. В особливих випадках ці обряди набувають вигляду людського жертвоприношення, супроводжуваного людожерством. Найчастіше приносять у жертву білого півня, якого роздирають на шматки, або чорного козла, якому перерізають горлянку й спалюють тіло».
Отже, як бачите, наш друг-дикун — по-справжньому правовірний у своїх обрядах. Ось вам гротеск, Ватсоне, — додав Холмс, нишком ховаючи свій записник, — але, як я вже мав нагоду зауважити, від гротескного до моторошного — лише один крок.
Червоне коло
— Місіс Воррен, я не бачу тут жодних серйозних підстав для тривоги й не розумію, нащо мені, людині, чий час усе ж таки має певну ціну, встрявати в цю історію. Правду кажучи, я маю достатньо інших справ.
Сказавши це, Шерлок Холмс знову взявся до свого великого альбома газетних вирізок, куди він вклеював та вписував нові матеріали.
Але господиня помешкання була вперта й лукава, як і кожна жінка. Вона твердо наполягала на своєму.
— Торік ви розкрили пригоду з одним моїм наймачем, — нагадала вона, — з містером Ферделом Гобсом.
— Так, то була дрібниця.
— Але він безперестану розповідав про це, про вашу доброту, сер, про те, як ви зуміли пролити світло на цю таємницю. Я пригадала його слова саме тепер, коли опинилася в полоні таємниць і сумнівів. Я вірю, що ви допоможете мені, якщо лише схочете.
Холмс був за вдачею піддатливий на лестощі і, правду кажучи, лагідний. Ці дві риси спонукали його, зітхнувши, покинути пензлик для клею й відсунутися вбік разом зі стільцем.
— Гаразд, гаразд, місіс Воррен, послухаємо вас. Вам не заважатиме, якщо я закурю? Дякую, Ватсоне, — сірники! Як я зрозумів, вас турбує те, що ваш новий наймач ніколи не залишає своєї кімнати, й ви ніколи не бачите його. Даруйте, місіс Воррен, але якби я був вашим наймачем, то ви частенько не бачили б мене кілька тижнів поспіль.
— Звичайно, сер, але тут щось інше. Це лякає мене, містере Холмсе. Я не можу заснути зі страху. Слухати, як він там ходить туди-сюди з ранку до ночі, й ніколи не бачити його — такого я не витримаю. Мій чоловік теж нервується, як і я, але він цілий день на роботі, а мені нема куди подітись. Чому цей наймач переховується? Що він скоїв? Крім дівчини-служниці, я сама з ним в усім домі, й мої нерви більше не витримують.
Холмс нахилився й поклав свої тонкі, довгі пальці на жінчине плече. Він, коли хотів, виявляв мало не гіпнотичну здатність заспокоювати. Переляканий погляд зник з очей жінки, а риси стривоженого обличчя набули звичайного виразу. Вона сіла в крісло, яке він запропонував їй.
— Якщо я беруся до справи, то мушу знати кожну дрібничку, — мовив він. — Поміркуйте як слід. Найменша дрібничка може стати найсуттєвішою. То ви кажете, що цей чоловік прийшов до вас десять днів тому і заплатив за помешкання й харчі за два тижні наперед?
— Він запитав про мої умови, сер. Я призначила п’ятдесят шилінгів за тиждень. На горішньому поверсі в мене є невелике помешкання з вітальнею та спальнею.
— А далі?
— Він сказав: «Я платитиму вам більше — по п’ять фунтів на тиждень, якщо ви погодитесь на мої умови». Я бідна жінка, сер, платню містер Воррен одержує малу, й такі гроші — добра підмога для мене. Він одразу дав мені десять фунтів. «Діставатимете такі самі гроші кожні два тижні тривалий час, якщо погодитесь на мої умови, — сказав він, — коли ж ні, то мені у вас більш нема чого робити».
— І які ж були ці умови?
— В тім-то й річ, сер. Він хотів мати ключ від будинку. Тут усе гаразд. Наймачі часто мають свої ключі. До того ж він схотів, щоб його залишили в спокої й ніколи, ні за яких обставин, не турбували.
— Тут теж немає нічого дивного, чи не так?
— Воно-то так, сер, проте треба ж і міру знати. А що вже тут за міра! Він мешкає в нас десять днів, і ні містер Воррен, ні я, ні служниця жодного разу його не бачили. Ми чуємо, як він там ходить туди-сюди, туди-сюди — вночі, вранці, вдень. Але з дому він виходив лише ввечері першого дня.
— Он як? То першого дня він усе-таки виходив?
— Так, сер, і повернувся дуже пізно — ми тоді вже всі полягали спати. Він попередив мене, що прийде пізно, й просив не замикати дверей на защіпку. Я чула, як він ішов нагору сходами, — то було вже за північ.
— А його харчі?
— Він дав особливий наказ: щоб кожного ранку, як подзвонить, ми ставили харчі на стільці за його дверима. Коли він подзвонить іще раз, це означає, що він уже попоїв, і ми забираємо посуд із того самого стільця. А коли йому треба чогось іншого, то він пише про це на папірці друкованими літерами й залишає його нам.
— Друкованими літерами?
— Так, сер: друкованими літерами, олівцем. Лише одне слово й більше нічого. Ось, я принесла показати вам: «МИЛО». А ось іще: «СІРНИК». А це він залишив найпершого ранку — «ДЕЙЛІ ҐАЗЕТТ». Я залишаю йому цю газету щоранку разом зі сніданком.
— От воно що, Ватсоне! — мовив Холмс, із великою цікавістю оглядаючи папірці, які подала йому господиня. — Це справді щось незвичайне. Самотність я ще можу зрозуміти, але навіщо друковані літери? Писати так — річ стомлива. Чому він не пише по-простому? Ватсоне, як би ви пояснили це?
— Він хоче приховати свій почерк.
— Але навіщо? Що йому до того, що господиня одержить папірець зі словом, написаним його рукою? Проте може бути й так, як ви гадаєте. До того ж, чому такі короткі записки?
— Не можу сказати.
— Це надає нам чудову змогу поміркувати. Слова написано погано підструганим, фіолетовим олівцем звичайнісінького зразка. Зверніть увагу — в папірці було надірвано куточок після того, як на ньому писали: у слові «МИЛО» не вистачає частини літери М. Цікаво, Ватсоне, авжеж?
— Може, він чогось боїться?
— Безперечно. На папері, напевно, залишився слід, відбиток пальця чи ще чогось, за яким цю особу могли б розпізнати. То ви, місіс Воррен, кажете, що цей чоловік — середнього зросту, чорнявий і бородатий. А скільки йому років?