Пригоди Шерлока Холмса. Том 2, стр. 4
Доктор Мортімер згорнув газету й засунув її назад у кишеню:
— Це все, що відомо загалу про смерть сера Чарльза Баскервіля, містере Холмсе.
— Щиро вам дякую, — мовив Шерлок Холмс, — ви привернули мою увагу до справи, що має, безперечно, окремі цікаві деталі. Свого часу мені доводилось читати про неї в газетах, але я тоді був страшенно зайнятий отією історією з ватиканськими камеями й так намагався догодити папі, що проґавив кілька цікавих випадків в Англії. То ви кажете, що це всі відомі загалу факти?
— Так.
— Тоді розкажіть мені про те, що невідомо загалу. — Він умостився в кріслі, стуливши кінчики пальців, і став схожим на суворого, незворушного суддю.
— Стосовно цього, — сказав доктор Мортімер, який явно почав хвилюватись, — мені ще ні з ким не випадало розмовляти. Під час слідства я багато що приховав — з тієї причини, що людині науки не личить переповідати чутки, породжені всілякими забобонами. І до того ж я вважаю, що газета має рацію: поширювати похмуру славу Баскервіль-Холлу означає приректи його на животіння без господаря. З обох цих причин я вирішив промовчати, бо надмірна щирість усе одно не пішла б на користь справі, але бути нещирим з вами я не маю жодної підстави.
Болота — цілковито безлюдна місцевість, отож більш-менш близькі сусіди намагаються частіше зустрічатися один з одним. Через те я й проводив багато часу в товаристві сера Чарльза Баскервіля. Крім містера Френкленда з Лефтер-Холлу та ще містера Степлтона, натураліста, в нашій околиці аж на кілька миль не зустрінеш жодної освіченої людини. Сер Чарльз жив самітником, але його хвороба звела нас докупи, а спільні інтереси ще більше зблизили. Він привіз чимало цікавих речей з Південної Африки, тож ми провели з ним не один приємний вечір, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів та готтентотів.
Останні кілька місяців мені чимдалі ставало зрозуміліше, що нерви сера Чарльза напружені до краю. Він вірив у легенду, яку я щойно прочитав вам, — так вірив, що не наважувався виходити ввечері на болото, коли гуляв у своєму маєтку. Вам це видасться неймовірним, містере Холмсе, але він був глибоко переконаний, що над його родом тяжіє страшне прокляття, і приклади, які він наводив з життя своїх предків, справді були невтішні. Його постійно тривожила нав’язлива думка про якийсь привид, і він раз у раз питав мене, чи не бачив я чогось незвичайного, коли їздив до своїх хворих, і чи не чув собачого гавкоту. Про останнє він питав мене аж надто часто, й щоразу голос його схвильовано тремтів.
Я чудово пам’ятаю, як за три тижні до трагедії під’їхав увечері до Холлу. Сер Чарльз стояв на порозі. Я вискочив із двоколки, підійшов до нього і раптом помітив, що він дивиться кудись через моє плече, з невимовним жахом на обличчі. Я швидко озирнувся, але встиг лише краєм ока помітити в кінці алеї щось схоже на велике чорне теля. Сер Чарльз був такий стривожений і переляканий, що мені довелося піти туди, де промайнула тінь цієї тварини, й подивитися, куди вона поділася. Там нічого не було, але ця пригода справила гнітюче враження на мого друга. Я провів з ним увесь той вечір, і він, надумавши пояснити причину своєї тривоги, попросив мене взяти на зберігання цей рукопис, що його я прочитав вам на початку. Я згадав про цей дрібний випадок лише через те, що він набув певного значення в наступній трагедії, але тоді це здалося мені чистісіньким дивацтвом, що ніяк не виправдовувало хвилювань мого друга.
Сер Чарльз за моєю порадою вирішив виїхати до Лондона. Я знав, що серце в нього було хворе, а страх, який переслідував його все життя, серйозно впливав на здоров’я, хоча причиною цього страху, як на мене, була звичайнісінька химера. Я гадав, що по кількох місяцях життя в столиці він повернеться додому новою людиною. Тієї ж самої думки був і містер Степлтон, що завжди турбувався про здоров’я нашого спільного друга. Аж раптом сталася ця жахлива трагедія.
Тієї ночі ключник Берімор знайшов тіло сера Чарльза і негайно послав по мене верхи конюха Перкінса; я пізно засидівся на роботі, тож дістався Баскервіль-Холлу менш ніж за годину. Я перевірив і зіставив усі подробиці, згадувані на слідстві. Я пройшов усю тисову алею, оглянув те місце біля хвіртки, де він мав зупинитися, звернув увагу на те, як змінилися сліди сера Чарльза, переконався, що на стежці не було більше нічиїх слідів, крім Беріморових, і, нарешті, старанно оглянув тіло, якого до мене ще ніхто не торкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки; пальці його вп’ялися в землю, а обличчя було таке спотворене, що я не одразу зміг розпізнати труп. Тілесних пошкоджень на ньому справді не було. Але свідчення Берімора виявилися хибними. Він сказав, що на землі біля трупа не було ніяких слідів. Він просто не помітив їх. Але я помітив — на невеликій відстані од тіла, свіжі й чіткі...
— Сліди?
— Сліди.
— Чоловіка чи жінки?
Доктор Мортімер якось дивно поглянув на нас і відповів майже пошепки:
— Містере Холмсе, то були сліди велетенського собаки!
3. Загадка
Щиро зізнаюся: в мене мороз пробіг поза шкірою, коли я почув ці слова. Судячи з того, як тремтів у доктора голос, він сам був глибоко схвильований цією пригодою. Холмс весь подався вперед, і в очах його спалахнули сухі колючі іскринки, які свідчили про неабияку цікавість.
— Ви бачили їх на власні очі?
— Так, як оце тепер бачу вас.
— І нічого про це не сказали?
— А навіщо?
— Невже їх ніхто не бачив, крім вас?
— Вони були ярдів за двадцять від тіла, і на них, мабуть, просто ніхто не звернув уваги. Я й сам нічого не помітив би, якби не пригадав легенду.
— На болотах, певно, багато вівчарок?
— Так, але то була не вівчарка.
— То ви кажете, що сліди були великі?
— Величезні.
— Але до трупа вони не наближалися?
— Ні.
— Яка була погода тієї ночі?
— Вогка й холодна.
— Але дощу не було?
— Ні.
— А що то за алея?
— Дві щільні смуги тисового живоплоту, футів із дванадцять заввишки. Посередині доріжка футів з вісім завширшки.
— А чи є що-небудь між доріжкою та живоплотом?
— Так, обабіч доріжки є моріжок у шість футів завширшки.
— Як я зрозумів, з алеї є вихід через хвіртку?
— Так, через хвіртку, що веде на болото.
— А іншого виходу немає?
— Немає.
— Отже, до тисової алеї можна потрапити або просто з будинку, або з болота?
— Є ще один вихід — у дальшому кінці, через альтанку.
— Чи дійшов туди сер Чарльз?
— Ні, він лежав ярдів за п’ятдесят від альтанки.
— А тепер скажіть мені, докторе Мортімере, — і це дуже важливо: сліди, які ви бачили, були на доріжці, а не на моріжку?
— На моріжку ніяких слідів не видно.
— Вони були з того боку стежки, де є хвіртка?
— Так, скраю, ближче до хвіртки.
— Дуже цікаво. Ще одне запитання. Хвіртка була зачинена?
— Не лише зачинена, а й замкнена.
— Яка вона заввишки?
— Футів із чотири.
— То через неї можна перелізти?
— Так.
— А біля самої хвіртки ви помітили якісь сліди?
— Нічогісінько.
— О Боже! Невже туди ніхто не дивився?
— Крім мене, ніхто.
— І ви нічого не знайшли?
— Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв там хвилин п’ять або десять.
— Чому ви так гадаєте?
— Бо попіл двічі струшувався з його сигари.
— Чудово! Такий колега нам до вподоби, Ватсоне. А сліди?
— На ріні були тільки його сліди. Ніяких інших я не бачив. Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.
— Мені треба було самому побувати там! — вигукнув він. — Це, очевидно, надзвичайно цікава справа і стільки можливостей для серйозного фахівця! Рінь — це сторінка, на якій я міг би прочитати все, але тепер її розмили дощі, витоптали чоботи зівак-селян... О, докторе Мортімере, докторе Мортімере, чому ж ви не покликали мене одразу? Вельми необачно з вашого боку!
— Я не міг вас покликати, містере Холмсе. Мені довелося б розголосити всі подробиці, а я вже пояснював, чому вирішив мовчати. І до того ж, до того ж...