Пригоди Шерлока Холмса. Том 2, стр. 21

10. Уривки зі щоденника доктора Ватсона

Досі в своїй розповіді я цілком обходився тими звітами, які щодня надсилав Шерлоку Холмсу. Але тепер я підійшов до такого моменту, коли мушу знову довіритися власним спогадам, підкріпивши їх сторінками свого тогочасного щоденника. Ці кілька уривків з нього впритул підведуть нас до тих подій, що назавжди до дрібниць закарбувалися в моїй пам’яті. Отже, я переходжу до опису ранку, що настав після нашої невдалої гонитви за каторжанином та інших дивовижних пригод на болотах.

16 жовтня. Похмурий, туманний день, сіє мжичка. Над будинком клубочаться хмари; часом вони рідшають, і тоді вдалині стає видно простори похмурих боліт, на яких сріблом виблискують схили пагорбів та мокрі брили, осяяні сонячним світлом. І в домі, й надворі однаково сумно. Після нічної пригоди баронет у кепському настрої. Я сам відчуваю на серці якийсь тягар, страх неминучої біди — тим більший, що пояснити його я не здатен.

А хіба нема причин для такого страху? Варто лише згадати ті події, котрі свідчать, що нас оточують якісь лиховісні сили. Смерть останнього господаря Холла, що якнайдостеменніше збігається з родинним переказом, чутки про дивовижну істоту на болотах. Я двічі на власні вуха чув звук, що скидався на собаче виття. Але ж не можна справді повірити, що це поза законами природи. Собака-привид, який залишає сліди на землі і сповнює повітря гучним виттям, — це неймовірно. Степлтон, та й Мортімер теж, могли піддатися цим чуткам. Але якщо в мене є щось від почуття гідності, то це — здоровий глузд, і я не вірю таким забобонам. Щоб повірити в них, треба скотитися до рівня цих нещасних селян, котрі не вдовольняються оповідками про пекельного пса і наділяють його ще й полум’ям, що пашить із пащі та очей. Холмс не став би й слухати такі побрехеньки, а я — його посланець. Проте факт є факт: я двічі чув це виття на болотах. А може, тут справді блукає якийсь великий собака, — але звідки він тут узявся, де знаходить їжу, чому ніхто не бачить його вдень? Правду кажучи, ми натрапляємо на дедалі більші труднощі, силкуючись дати цьому правдоподібне пояснення. Навіть якщо облишити собаку, — як пояснити те, що було в Лондоні: появу людини в кебі, лист, що закликав сера Генрі уникати боліт? Тут урешті-решт усе природно, хоча це може чинити як друг, захисник, так і ворог. Але де він зараз, цей друг або ворог? Залишився в Лондоні чи подався слідом за нами сюди? А може... може, це той незнайомець, якого я бачив на стовпі?

Щоправда, він лише раз промайнув у мене перед очима, але дещо я все-таки помітив і ладен у цьому заприсягтися. Він не з тутешніх — я тепер знаю всіх наших сусідів. Він набагато вищий за Степлтона і худорлявіший за Френкленда. Його можна було б прийняти за Берімора, але той залишився вдома, і я певен, що він не міг прокрастися за нами. Отже, тут, як і в Лондоні, за нами стежить якийсь незнайомець. Ми досі не можемо його здихатися. Якби мені пощастило впіймати цю людину, наші проблеми одразу вирішилися б. Заради цього я докладу всіх своїх зусиль.

Першим моїм бажанням було поділитися своїми планами з сером Генрі. Але, поміркувавши, я вирішив вести гру сам і якомога менше про це говорити. Баронет мовчки сидить у задумі. Його неабияк приголомшив той моторошний звук на болотах. Я вирішив не додавати йому хвилювання, а довести справу до кінця по-своєму.

Уранці після сніданку в нас розігралася невеличка драма. Берімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони ненадовго зачинилися в кабінеті. Сидячи в більярдній, я чув їхні збурені голоси й чудово розумів, про що там ідеться. Нарешті баронет відчинив двері й покликав мене.

— Берімор образився на нас, — мовив він. — З нашого боку, вважає він, нечесно було ганятися за його шваґром, таємницю якого він видав нам не з власної волі.

Ключник стояв блідий, але тримав себе в руках.

— Може, я погарячкував, сер, — сказав він, — і готовий попросити у вас вибачення. Але водночас мене дуже здивувало, коли я вранці почув, як ви повертаєтесь додому, й дізнався, що ви хотіли спіймати Селдена. Бідоласі й без того погано, — мені нема чого наводити вас на його слід.

— Якби ви справді виказали його з власної волі, то інша річ, — відказав баронет. — Але ж ви, чи то пак ваша дружина, призналися з примусу, — нічого іншого вам не зоставалось.

— Я не думав, що ви скористаєтесь нашим зізнанням, сер Генрі, — аж ніяк не думав...

— Він небезпечний для суспільства. Згадайте, як рідко на болотах можна надибати житло, — а його ж ніщо не зупинить! Це добре видно з його обличчя! Візьміть хоча б містера Степлтона — йому нема на кого сподіватися, крім себе самого. Ні, поки його не запроторять знову за ґрати, ніхто не почуватиметься тут у безпеці!

— Він нікого не чіпатиме, сер. Можете повірити моєму слову. Він не зачепить жодного з тутешніх мешканців. Будьте певні, сер Генрі, за кілька днів усе владнається і він поїде собі до Південної Америки. Заради Бога, сер, благаю вас, не кажіть поліції, що він і досі на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно чекати на пароплав до Америки. Якщо ви його викажете, нам з дружиною буде непереливки. Благаю вас, сер, не кажіть нічого поліції.

— Що ви на це скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима.

— Якщо він забереться геть із країни, платникам податків буде спокійніше.

— А раптом він накоїть чогось до від’їзду?

— Ні, сер, він не божевільний. Ми дали йому все, що треба. А новий злочин занапастить його.

— Ваша правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Беріморе...

— Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.

— То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.

Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:

— Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.

Ми з баронетом скочили на ноги.

— Ви знаєте, як він помер?!

— Ні, сер, не знаю.

— Тоді що ж?

— Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.

— Побачення з жінкою? Він?

— Так, сер.

— І хто ж ця жінка?

— Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».

— Звідки ви це знаєте, Беріморе?

— Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.

— Далі?

— Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза — після його смерті там ніхто нічого не чіпав — і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».

— Ви зберегли цей аркуш?

— Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.

— А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?

— Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.

— І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?

— Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.

— Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?