Пригоди Шерлока Холмса. Том 1, стр. 36

— Яке дивне місце! — мовила вона, озираючись.

— Тут ніби рилися всі кроти Англії. Таке я бачив під Баларе— том, але там горби перекопали золотошукачі.

— І тут так само, — зауважив Холмс. — Це сліди шукачів скарбів. Не забувайте, що ці скарби шукали шість років. Нічого дивного, що парк тепер нагадує золоту копальню.

Цієї миті двері в будинку прочинились і Тадеус вибіг надвір з повними жаху очима.

— З Бартолом’ю щось сталося! — вигукнув він. — Я так боюся! Мої нерви не витримують. Він справді мало не захлинався слізьми, і його тремтяче бліде обличчя, що виступало з каракулевого коміра, здавалося безпорадним, благальним, мов у зляканої дитини.

— Ходімо до будинку, — рішуче промовив Холмс.

— Так, ходімо! — пробубонів Тадеус Шолто. — Далебі, я не знаю, що тепер робити.

Ми всі увійшли за ним до кімнати економки, що була ліворуч від дверей. Нервово ламаючи пальці, там метушилася перелякана старенька; поява міс Морстен трохи її заспокоїла.

— Хай Господь благословить ваше добре, лагідне личко! — скрикнула вона, тамуючи ридання. — Я так рада бачити вас. О, скільки я витерпіла цього дня!

Міс Морстен погладила сухорляву, шкарубку руку економки й прошепотіла кілька по-жіночому ласкавих слів; бліді, мертвотні щоки старої знов порожевіли.

— Господар замкнувся в кімнаті й не відповідає, — пояснила вона. — Цілісінький день я чекала, коли він мене покличе, але ж він полюбляє сидіти на самоті; лише годину тому я стривожилась, чи не скоїлося з ним чого-небудь, піднялася нагору й зазирнула у замкову щілину. Підіть самі, містере Тадеусе, й подивіться. Десять років я тут живу, бачила містера Бартолом’ю Шолто й веселим, і смутним, але такого обличчя в нього ще ніколи не бачила.

Шерлок Холмс узяв лампу й подався нагору першим, бо в Тадеуса Шолто аж зуби цокотіли зі страху. Він був такий зляканий, що в нього підгиналися коліна, тож я взяв його під руку, щоб він міг піднятися по сходах. Двічі, поки ми йшли нагору, Холмс виймав з кишені лупу й старанно розглядав плями на кокосовому килимку, які здалися мені звичайнісіньким пилом. Ішов він дуже повільно, лампу тримав низько і раз у раз пильно позирав то праворуч, то ліворуч. Міс Морстен залишилася внизу, разом з переляканою економкою.

Третій марш сходів привів нас у довгий прямий коридор, де на правій стіні висів великий індійський килим, а ліворуч було троє дверей. Холмс повільно пішов уперед, а за ним уздовж коридору посунулися наші довгі чорні тіні. Нам потрібні були треті двері. Холмс постукав і, не дочекавшись відповіді, спробував крутнути клямку. Двері були замкнені зсередини і до того ж на широкий міцний замок; ми побачили це, піднісши ближче лампу. Ключ, однак, було повернуто, і в щілину можна було зазирнути. Шерлок Холмс нахилився до неї й тут-таки відсахнувся.

— Тут щось диявольське, Ватсоне, — прошепотів він із такою тривогою, якої я раніше не чув від нього. — Що ви про це скажете?

Я припав до щілини й здригнувся з жаху. Крізь вікно струменіло місячне сяйво, наповнюючи кімнату слабким, непевним світлом. Просто на мене дивилось немовби підвішене в повітрі — все інше було в затінку — обличчя нашого друга Тадеуса. Та сама висока, лискуча лисина, те саме руде волосся довкола неї, той самий мертвотний вид. Але тепер це обличчя застигло в жахливій посмішці — такій напруженій і неприродній, що в цій спокійній, освітленій місяцем кімнаті вона страхала ще більше, ніж гримаса болю чи переляку. Обличчя так скидалося на лице нашого маленького приятеля, що я аж озирнувся, щоб побачити, чи справді він стоїть поряд з нами. Лише тоді я пригадав, що вони з братом — близнюки.

— Який жах! — мовив я до Холмса. — Що нам тепер робити?

— Треба висадити двері, — відповів він і навалився на них усім тілом, намагаючись виламати замок.

Двері рипіли й тріщали, але не подавалися. Удвох із Холмсом ми нарешті їх подужали, замок клацнув, двері прочинились, і ми опинилися в кабінеті Бартолом’ю Шолто.

Він був облаштований під хімічну лабораторію. На полиці, що висіла на стіні навпроти дверей, вишикувались два ряди пляшок і пляшечок зі скляними пробками, а стіл був заставлений бунзенівськими пальниками, пробірками та ретортами. В кутках на підлозі в кошиках стояли пляшки з кислотою. Одна з них, напевно, тріснула, бо з-під неї витікав струмок темної рідини, й кімнату наповнював важкий, солодкавий дух, ніби від дьогтю. В одному кутку, де підлога була засипана тиньком, стояла драбина: верх її упирався в стелю, поряд з отвором — достатньо великим, щоб туди могла пролізти людина. Біля драбини лежав жмут грубої мотузки.

Біля стола у дерев’яному кріслі понуро сидів господар, схиливши голову до лівого плеча і всміхаючись цією жахливою, незбагненною посмішкою. Він уже захолов і помер, напевно, кілька годин тому. Я помітив, що не лише обличчя, а й руки та ноги його були скривлені якнайхимернішим чином. На столі, біля його руки, лежало дивне знаряддя — тонка бура палиця з кам’яним наконечником, схожим на молоток, що був грубо прив’язаний мотузкою. Поряд лежав видертий із записника аркушик паперу; на ньому було надряпано якісь слова. Холмс поглянув на нього й подав мені.

— Подивіться-но, — сказав він, промовисто піднявши брови.

У світлі ліхтаря я прочитав, здригнувшись з жаху: «Знак чотирьох».

— Що це означає, заради Бога? — спитав я.

— Це означає вбивство, — мовив він, нахилившись над небіжчиком. — Ага! Я так і сподівався. Погляньте-но!

Він показав на довгий, тонкий шпичак, що стримів у шкірі над вухом.

— Ніби шпичак якоїсь рослини, — зауважив я.

— Це справді шпичак рослини. Можете його вийняти. Тільки обережно, він отруєний.

Двома пальцями я витяг шпичак. Він подався дуже легко, майже не зоставивши на шкірі сліду. Тільки маленька цятка засохлої крові показувала місце уколу.

— Для мене все це — незбагненна таємниця, — мовив я. — І чимдалі вона стає загадковішою.

— Навпаки, — відповів Холмс, — вона з кожною хвилиною яснішає. Бракує лише кількох ланок, щоб відтворити цю пригоду цілком.

Ми майже забули про нашого товариша відтоді, як потрапили до кабінету. Він і досі стояв на дверях, заламуючи руки й бідкаючись, — правдивий образ страху. Раптом він шалено, відчайдушно закричав:

— Скарби зникли! Вони пограбували його! Ми витягли скарби через оту діру. Я допомагав йому! Я останній, хто бачив його живим! Я пішов звідти учора ввечері й чув, коли спускався сходами, як він замикав двері.

— О котрій годині це було?

— О десятій. А тепер він мертвий, сюди викличуть поліцію і мене запідозрять. О, я певен, що так і буде! Але ж ви так не думаєте, джентльмени? Ви не думаєте, звичайно, що це зробив я? Хіба я привіз би вас сюди, якби скоїв таке? О Господи! О Господи! Ні, я збожеволію!

Він заламував руки й тупотів ногами, трясучись, мов у лихоманці.

— Вам нема чого боятися, містере Шолто, — лагідно мовив Холмс, поплескавши його по плечу. — Послухайте моєї поради і їдьте до поліційної дільниці. Треба повідомити їх про те, що сталося. Обіцяйте допомагати їм, чим можете. А ми чекатимемо на вас тут.

Чоловічок скорився, ще й досі не оговтавшись, і ми почули, як він, спотикаючись у темряві, ступає сходами вниз.

6. Шерлок Холмс демонструє свій метод

— Отже, Ватсоне, — мовив Холмс, потираючи руки, — ми маємо півгодини. Використаймо їх якнайкраще. Як я вже сказав вам, ця справа цілком для мене зрозуміла, проте все-таки ми можемо й помилитися, довірившись надто вже очевидним фактам. Якою б простою пригода не здавалася, вона завжди може обернутись на складнішу.

— Простою?! — вигукнув я.

— Авжеж, — відповів він, наче професор-медик, що звертається до учнів. — Сядьте, будь ласка, отам у кутку, щоб ваші сліди не зашкодили розсліду. А тепер до роботи! Насамперед, як ці молодчики проникли сюди і як вибралися звідси? Двері з учорашнього вечора не відчинялися. А як щодо вікна? — Холмс підніс до вікна лампу, бурмочучи вголос свої міркування, але звертався радше до самого себе, ніж до мене. — Вікно зсередини взято на засувку. Рами дуже міцні. Немає жодного гачка. Спробуймо відчинити його. Поблизу нема ніяких ринв. Дах надто далеко. І все-таки людина пролізла сюди крізь вікно. Минулої ночі трохи дощило. Отут на підвіконні слід черевика. І ще якийсь дивний круглий слід; ось він знову — на підлозі, а ось — на столі. Погляньте-но, Ватсоне! Картина справді дуже чітка.