Пригоди Шерлока Холмса. Том 1, стр. 35

— Ви все робили як слід, сер, від початку до кінця, — сказав він. — Ми спробуємо пролити світло на все, що є темного в вашій історії, й цим віддячити вам. Але, як щойно зауважила міс Морстен, уже надто пізно і треба негайно вирушати.

Наш новий знайомий обережно відкрутив трубку з кальяна, пошукав рукою за шторою й дістав звідти довге, оздоблене тасьмою пальто з каракулевим коміром. Застебнувши пальто на всі ґудзики, — хоч вечір був теплий, навіть задушливий, — він нап’яв на голову шапку з кролячого хутра, яка щільно затуляла вуха, залишаючи на волі гостре, жваве обличчя.

— Моє здоров’я дуже кволе, — пояснив він, ідучи до дверей. — Я мушу додержуватись суворого режиму.

Кеб чекав на нас біля воріт. План був, напевно, складений заздалегідь, бо тільки-но ми сіли, як коні відразу рушили й помчали. Тадеус Шолто безперестану молов язиком, заглушуючи своїм високим голосом стукіт коліс.

— Бартолом’ю — великий розумака, — провадив він. — Як, по-вашому, він знайшов скарби? Він дійшов висновку, що коли їх немає надворі, то вони повинні бути всередині будинку. Він обміряв усі кімнати, не проминувши ані дюйма. І побачив, що висота всього будинку — сімдесят чотири фути, а якщо взяти окремо висоту кімнат, розташованих одна над одною, і додати ще товщину перекриттів, яку він виміряв, просвердливши в них отвори, то загалом висота дорівнюватиме не більш ніж сімдесятьом футам. Кудись зникли аж чотири фути. Зрозуміло було, що їх слід шукати нагорі. Тоді він пробив отвір у стелі горішнього поверху, і там справді виявилось іще одне малесеньке горище; його було замуровано, тож ніхто про нього й не чув. Посередині на кроквах стояла скринька зі скарбами. Бартолом’ю витяг її крізь отвір і відімкнув. Там були коштовні речі на суму не менш ніж півмільйона фунтів.

Почувши про таке величезне багатство, ми всі вирячили очі. Міс Морстен, якби ми захистили її права, обернулася б з убогої гувернантки на одну з найбагатших спадкоємиць Англії. Як справжній друг, я, звичайно, мав би порадіти з такої новини, проте я, на свій сором, мушу сказати, що серце моє налилося свинцевим тягарем. Затинаючись, я пробурмотів кілька слів вітання й похмуро втупився в підлогу, не слухаючи балачок нашого нового знайомого. Він був звичайнісінький іпохондрик, і я, немовби крізь дрімоту, чув нескінченну розповідь про симптоми його хвороб та благання пояснити йому склад та дію всілякого знахарського зілля, яке він усюди возив із собою в шкіряному футлярі. Я маю надію лише на те, що він того вечора не запам’ятав усіх моїх порад. Холмс наголошує, що достеменно чув, як я попереджав про страшну небезпеку, яка йому загрожуватиме, якщо він вживатиме більш ніж по дві краплі рицини, і радив стрихнін у великих дозах як заспокійливе. Я відчув полегшення, коли наш кеб рвучко зупинився і візник, зіскочивши вниз, відчинив дверцята.

— Це Пондишері-Лодж, міс Морстен, — сказав містер Тадеус Шолто, подаючи їй руку.

5. Трагедія в Пондишері-Лодж

Було вже близько одинадцятої, коли ми досягли цієї останньої мети нашої нічної подорожі. Ми залишили позаду вологий туман великого міста; тут, у передмісті, ніч була просто чудова. З заходу повівав теплий вітерець, важкі хмари поволі сунули небом, із-за них деколи виглядав місяць. Було не дуже темно, але Тадеус Шолто взяв з кеба один ліхтар і пішов уперед, освітлюючи нам дорогу.

Садиба Пондишері-Лодж стояла посеред парку; її оточував високий мур, утицяний битим склом. Всередину вели лише одні вузькі, окуті залізом двері. Наш провідник якось дивно постукав, як часом стукають поштарі.

— Хто там? — спитав зсередини грубий голос.

— Це я, Мак-Мердо. Час уже навчитися впізнавати мій стукіт.

За дверима почулося бурчання, потім дзвякіт і скрегіт ключів.

Двері важко повернулися на завісах, і на порозі з’явився присадкуватий, з могутніми грудьми чоловік; жовте світло ліхтаря осявало його висунуте вперед лице й блискучі, недовірливі очиці.

— То ви, містере Тадеусе? А це хто з вами? Господар нічого не казав про гостей.

— Ви просто дивуєте мене, Мак-Мердо! Я ж учора ввечері попередив свого брата, що завітаю до нього з друзями.

— Він сьогодні не виходив з кімнати, містере Тадеусе, і я не дістав ніяких розпоряджень. Ви самі добре знаєте наші суворі зви чаї. Вас я можу впустити, але друзі ваші нехай почекають надворі.

Це була несподівана перепона. Тадеус Шолто розгублено й безпорадно поглянув на охоронця.

— Просто неподобство, Мак-Мердо! — сказав він. — Я відповідаю за них, і вам цього має бути досить. До того ж, із нами тут молода дівчина. Їй не личить стояти вночі посеред дороги.

— Шкода, містере Тадеусе, — невблаганно відповів охоронець. — Гості й справді можуть бути вашими друзями, але вони можуть виявитися ворогами господаря. Мені добре платять за те, щоб я виконував свій обов’язок, і я його виконую. Я не знаю ваших друзів.

— Та ні, Мак-Мердо, знаєте, — лагідно промовив Холмс. — Я не думаю, що ви забули мене. Пам’ятаєте аматора-боксера, що бився з вами три раунди на рингу Алісона в день вашого бенефісу чотири роки тому?

— Невже це ви, містере Шерлоку Холмсе?! — гаркнув боксер. — Боже мій! Як я вас не впізнав?! Якби ви не стояли отут тихцем, а зацідили мені отим своїм зустрічним у щелепу, то я одразу впізнав би вас. Ви просто закопуєте свій талант у землю, далебі! Ви б далеко пішли, якби схотіли.

— Бачите, Ватсоне, якщо мій фах нікому більше не знадобиться, в мене ще буде в запасі аматорський талант, — мовив, усміхнувшись, Холмс. — Гадаю, що наш друг більше не триматиме нас надворі.

— Заходьте, сер, заходьте, і ваші друзі теж, — відповів охоронець. — Мені справді шкода, містере Тадеусе, але я маю суворі інструкції. Я мусив упевнитись, хто ваші друзі, щоб впустити їх.

Кам’яниста доріжка вилася безлюдним парком і вела до будинку — простого й невишуканого, майже зануреного в тінь, крім однієї стіни, залитої місячним світлом. Нагорі виблискувала шибка вікна. Величезний, похмурий і мовчазний, будинок навівав холод. Навіть Тадеус Шолто збентежився: ліхтар тремтів і порипував у його руці.

— Нічого не розумію, — мовив він. — Тут, мабуть, якась помилка. Я ж чітко сказав Бартолом’ю, що цього вечора ми будемо в нього, а в вікні кабінету чомусь нема світла. Не розумію, в чому річ.

— Ваш брат завжди так суворо охороняє дім? — спитав Холмс.

— Так, це заведено ще нашим батьком. Бартолом’ю був улюбленим його сином, і я часом гадав, що батько більше розповідає йому, ніж мені. Оте освітлене місяцем вікно — братів кабінет. Шибка блищить, але всередині світла, здається, немає.

— Немає, — погодився Холмс. — Проте віконце біля дверей начебто світиться.

— Так, це кімната економки. Стара місіс Бернстон сидить там щовечора. Вона все розкаже нам. Зачекайте-но тут хвилину-дві. Якщо ми вдеремося до неї всі разом, вона стривожиться, бо не чекає наших відвідин. Тихо! Що то таке?

Тремтячою рукою він підніс ліхтар, і довкола нас затанцювали й застрибали плями світла. Міс Морстен схопила мене за руку, і всі ми зупинились, нашорошивши вуха, чуючи, як б’ються наші серця. З великого темного будинку крізь тишу ночі долинули сумні, жалісні звуки — то схлипувала перелякана жінка.

— Це місіс Бернстон, — мовив Шолто. — В домі є лише одна жінка. Зачекайте. Я зараз повернуся.

Він підбіг до дверей і тим самим звичним для себе чином постукав. Йому відчинила висока літня жінка, яка сплеснула руками від радості, тільки-но його побачила:

— О, містере Тадеусе, я така рада, сер, що ви прийшли! Така рада, що ви прийшли, містере Тадеусе!

Ми чули її веселий голос, аж поки двері зачинились, і з-за них тепер долинало лише монотонне бурмотіння.

Наш провідник залишив нам ліхтар. Холмс поволі посвітив ним на всі боки, потім пильно оглянув будинок і великі купи землі, що громадилися в дворі. Ми з міс Морстен стояли поряд, тримаючись за руки. Дивна річ кохання: ось ми стоїмо тут удвох — ми, що досі ніколи не бачили одне одного, не сказали одне одному ласкавого слова, не поглянули ніжно одне на одного, — але зараз, у годину небезпеки, наші руки мимоволі потяглись одна до одної. Потім я не раз дивувався з того, але тоді все це здавалось мені якнайприроднішим, і згодом вона часто повторювала, що одразу була певна, що знайде в мені розраду й захист. Так ми стояли поряд, тримаючись за руки, наче діти, й серця наші сповнилися спокоєм серед темряви, що оточувала нас.