Пригоди Шерлока Холмса. Том 1, стр. 25

Кілька місяців Джеферсон Гоуп блукав у горах, жив химерним дикунським життям і плекав у своєму серці люту жадобу помсти. В місті подейкували про чудернацьку істоту, що живе в глухих гірських ущелинах і часто прокрадається до околиць міста. Одного разу в Стенджерсонове вікно влетіла куля і розплющилась об стіну за якийсь фут від його голови. Іншим разом біля Дребера, що проходив під скелею, пролетіла велика брила — він врятувавсь од страшної смерті лише тим, що миттю кинувся долілиць на землю. Обидва молоді мормони відразу зрозуміли, хто замірявся на їхнє життя, і не раз влаштовували походи в гори, сподіваючись упіймати чи вбити свого ворога, але щоразу даремно. Тоді вони вирішили не виходити надвір по одному, надто ввечері, а біля своїх будинків виставили варту. Проте згодом вони це облишили, бо про їхнього супротивника давно вже було не чути, тож обидва сподівалися, що час приборкав його мстивість.

Це було зовсім не так — час скоріше підсилив її. Мисливець, упертий і не піддатливий за вдачею, так перейнявся настирливою думкою про помсту, що не міг уже думати ні про що інше. Проте розум він мав передусім практичний. Незабаром він побачив, що навіть залізне його здоров’я не витримає тих нескінченних випробувань, яким він себе піддавав. Життя просто неба і брак харчів підірвали його сили. Якщо він здохне, як собака, в горах, хто тоді помститься негідникам? А на нього, звичайно ж, чекає саме така смерть, коли він житиме отак і далі. Він знав, що це буде на користь його ворогам, отож змусив себе повернутися до невадських копалень, щоб набратися там сили, надбати грошей, а потім знов без перешкод домагатися своєї мети.

Він мав намір прожити в Неваді рік, а довелось через різні непередбачені обставини затриматись на копальнях майже п’ять. Хоч минули довгі літа, його пам’ять про колишнє горе й жадоба помсти залишилися так само гострими, як і тієї незабутньої ночі, коли він стояв біля могили Джона Фер’є. Змінивши обличчя й взяв інше ім’я, він повернувся до Солт-Лейк-Сіті; його нітрохи не турбувала власна доля, аби лиш пощастило виконати справедливу помсту. У місті на нього чекала недобра звістка. Кілька місяців тому серед обранців стався розкол: молодші члени церкви збунтувалися проти влади старійшин, і врешті частина невдоволених покинула Юту й поробилася іновірцями. Серед них були Дребер та Стенджерсон; куди вони виїхали, ніхто не знав. Подейкували, нібито Дребер дістав за своє майно чималі гроші й поїхав багатієм, а його товариш, Стенджерсон, лишився досить-таки бідним. Проте ніхто не міг підказати, де їх шукати.

Багато хто з людей, навіть наймстивіших, облишив би думку про відплату, зіткнувшись з такою перешкодою, але Джеферсон Гоуп не вагався ані хвилини. Грошей він мав небагато, тож хапався за будь-який заробіток і подорожував Сполученими Штатами з міста до міста, розшукуючи своїх ворогів. Рік минав за роком, чорне його волосся посивіло, а він, як пес, нишпорив по містах, зосередившись на тій єдиній меті, що їй присвятив життя. І нарешті його впертість була винагороджена. Ідучи якось вулицею, він кинув лише один погляд на обличчя, що промайнуло у вікні, але цього було досить — тепер він знав, що люди, яких він стільки шукав, є тут, у Клівленді, штат Огайо. Він повернувся до свого вбогого помешкання з готовим планом помсти. Проте сталося так, що Дребер, визирнувши з вікна, впізнав бурлаку на вулиці і прочитав у його очах свій смертний вирок. Разом із Стенджерсоном, що став його секретарем, він побіг до мирового судді й заявив, що їх із ревнощів переслідує давній суперник і їм загрожує небезпека. Того самого вечора Джеферсона Гоупа кинули до в’язниці, а оскільки не знайшлося нікого, хто взяв би його на поруки, він просидів там кілька тижнів. Коли він нарешті вийшов на волю, то побачив, що Дреберів будинок стоїть порожній: вони з секретарем виїхали до Європи.

Месник знову загубив їхні сліди, і ненависть змусила його продовжувати гонитву. Це потребувало грошей, і він почав працювати, зберігаючи кожен долар для майбутньої подорожі. Зібравши врешті-решт досить грошей, щоб не вмерти з голоду, він виїхав до Європи й теж став мандрувати з міста до міста, не гребуючи ніякою роботою і пильнуючи своїх ворогів, але наздогнати втікачів не зміг. Коли він дістався Петербурга, вони переїхали до Парижа; він вирушив за ними туди й дізнався, що вони тільки-но перебралися до Копенгагена. До столиці Данії він теж запізнився — кілька днів тому вони помандрували до Лондона; там він нарешті наздогнав їх. Про те, що там сталося, краще за все дізнатися з власних свідчень старого мисливця, записаних у щоденнику доктора Ватсона, якому ми й так уже багато чим завдячуємо.

6. Продовження спогадів доктора Джона Ватсона

Шалений опір нашого супротивника аж ніяк не означав, що він палає до нас ненавистю; зрозумівши, що пручатися марно, він раптом усміхнувсь і висловив надію, що нікого не забив під час цієї сутички.

— Ви, напевно, повезете мене до дільниці, — звернувся він до Шерлока Холмса. — Онде внизу стоїть мій кеб. Якщо ви розв’яжете мені ноги, я піду сам. Нести мене буде вже не так легко, як колись.

Ґреґсон із Лестрейдом позирнули один на одного, вважаючи цю пропозицію за надто сміливу, але Холмс, повіривши затриманому на слово, одразу розв’язав мотузок, що скручував його ноги. Той підвівсь і пройшовся кімнатою, щоб розім’яти ноги. Пам’ятаю, як я поглянув на нього й подумав, що людину такої дужої статури зустрінеш нечасто; рішучий і бадьорий вираз на темному, засмаглому обличчі надавав його зовнішнім рисам ще більшої сили.

— Якщо місце начальника поліції зараз вільне, то на нього краще за вас нікого не знайти, — мовив він, дивлячись на мого приятеля з неприхованим здивуванням. — Просто диво, як ви мене вислідили.

— Вам теж варто було б поїхати зі мною, — звернувся Холмс до детективів.

— Я повезу вас, — запропонував Лестрейд.

— Добре, а Ґреґсон сяде з нами в кеб. І ви теж, докторе, — адже ви цікавитесь цією справою, тож їдьмо разом.

Я охоче погодивсь, і ми всі вийшли надвір. Наш затриманий і не думав тікати; він спокійно сів у свій кеб, а ми посідали за ним. Умостившись на козлах, Лестрейд хльоснув коня і швидко довіз нас до поліційної дільниці. Нас провели до невеличкої кімнати, де поліційний інспектор, блідий та млявий, що байдуже, мов машина, виконував свої обов’язки, записав імена заарештованого та вбитих.

— В’язня впродовж тижня допитають судді, — сказав він. — Містере Джеферсоне Гоупе, чи хочете ви сказати щось до суду? Мушу вас попередити, що кожне ваше слово буде записане й може бути використане проти вас.

— Я багато міг би сказати, — поволі промовив затриманий. — Я хочу розповісти цим джентльменам усе.

— Може, краще почекаєте до суду? — спитав інспектор.

— А до суду я, може, й не доживу, — відповів він. — Ні, не бійтеся. Я не думаю накладати на себе руки. Адже ви лікар? — обернувся він своїми гнівними очима до мене.

— Так, — підтвердив я.

— То покладіть вашу долоню сюди, — мовив він, показуючи руками в наручниках собі на груди.

Я так і зробив — і одразу відчув під рукою сильні, нерівні поштовхи. Груди тремтіли, мов благенька споруда, в якій працює величезна машина. Серед тиші, що запанувала в кімнаті, я почув у його грудях глухий, хрипкий шум.

— Боже мій, — скрикнув я, — це ж у вас аневризма аорти!

— Саме так, — байдуже відказав він. — Минулого тижня я був у лікаря — він каже, що за кілька днів вона лусне. До цього йдеться вже багато років. Це через те, що в горах біля Солоного озера я довго жив просто неба, а харчувавсь абияк. Тепер я зробив, що бажав, і мені однаково, коли я помру; але спершу я хотів би розповісти, як усе це сталося. Я не хочу, щоб мене вважали за звичайного зарізяку.

Інспектор та обидва детективи швиденько порадились, чи не порушать вони правила, дозволивши це затриманому.

— Як ви вважаєте, докторе, чи справді стан його здоров’я вкрай поганий? — спитав інспектор.