Пригоди Шерлока Холмса. Том 1, стр. 23

— Нам треба негайно рушати, — мовив Джеферсон Гоуп тихо й рішуче, як людина, що знає, яка небезпека чекає на них. — За ворітьми й хвірткою стежать, але ми можемо обережно вилізти у бічне вікно і піти через поле. Вийдемо на дорогу, а звідти лише дві милі до Орлиної ущелини, де чекають коні. До світанку ми проїдемо півдороги через гори.

— А якщо нас зупинять? — спитав Фер’є.

Гоуп ляснув долонею по руків’ю револьвера, що стирчало з-під його куртки.

— Якщо їх буде забагато, візьмемо двох чи трьох із собою, — похмуро всміхнувся він.

У будинку погасили світло, і Фер’є з темного вікна поглянув на свої поля, які залишав назавжди. Він давно вже підготував себе до цієї пожертви, бо честь і щастя дочки були для нього дорожчі за втрачене багатство. Навколо панувала тиша, ледве чутно шелестіли дерева, широкі лани дихали спокоєм, і важко було уявити собі, що десь тут причаїлася смерть. Проте з блідого обличчя й суворих очей молодого мисливця видно було, що він дорогою до будинку побачив багато чого, отож недаремно був обережний.

Фер’є взяв торбину з грішми, Джеферсон Гоуп — трохи їжі та води, а Люсі — маленький пакуночок із кількома дорогими для неї речами. Тихо, обережно відчинивши вікно, вони зачекали, поки чорна хмара закриє небо, і один по одному спустилися в садок. Зігнувшись, затамувавши подих, вони прокралися до огорожі й подалися вздовж неї до проломини, що виходила до пшеничного поля. Вони вже дісталися тієї проломини, коли раптом молодик штовхнув своїх товаришів у тінь, і всі троє, тремтячи, полягали на землю.

Життя в степу виховало в Джеферсона Гоупа гостре, рисяче чуття. Тільки-но він та його друзі встигли впасти на землю, як за кілька ярдів сумно ухнула гірська сова; у відповідь десь недалеко негайно пролунав такий самий крик. Тієї самої миті в прогалині, до якої вони йшли, забовваніла ледь помітна людська постать; ще раз пролунав той самий жалісливий крик — і з темряви виступила інша людина.

— Завтра опівночі, — промовив перший, судячи з усього, начальник. — Коли тричі крикне дрімлюга.

— Гаразд, — відповів другий. — Сказати братові Дреберу?

— Скажи йому, а він нехай скаже іншим. Дев’ять до семи!

— Сім до п’яти! — відповів другий, і обидві постаті розійшлися в різні боки. Останні слова були, мабуть, паролем та відзивом. Коли їхні кроки ущухли вдалині, Джеферсон Гоуп скочив на ноги, допоміг своїм товаришам пролізти через проломину й побіг полем, підтримуючи дівчину і майже несучи її на руках, коли їй зраджувала сила.

— Швидше! Швидше! — шепотів він раз по раз. — Ми обминули вартових. Тепер усе залежить від швидкості. Ну-бо!

Потрапивши нарешті на дорогу, вони пішли швидше. Лише одного разу якісь люди зустрілися їм, проте вони сховалися в йолі і їх не помітили. Неподалік від міста мисливець звернув на вузьку кам’янисту стежку, що вела в гори. У темряві над ними височіли дві чорні зубчасті вершини, розділені вузькою ущелиною, — то й була Орлина ущелина, де на них чекали коні. Із якимось дивовижним чуттям Джеферсон Гоуп провів своїх друзів між величезними брилами і потім — висохлим потоком до потаємної місцини серед скель, де були припнуті вірні тварини. Дівчину посадили на мула, старий Фер’є зі своєю торбиною сів на одного коня, другого Джеферсон Гоуп повів крутою стежкою над проваллям.

То був важкий шлях для тих, хто не звик до природи в її найпервіснішому стані. З одного боку на тисячу футів угору здіймалася величезна скеля — чорна, сувора й грізна, з довгими базальтовими стовпами вздовж прямовисної стіни, схожими на ребра якогось закам’янілого чудовиська. З іншого боку було урвище й купа каміння та брил унизу, пройти через які було неможливо. А посередині пролягала звивиста доріжка — подекуди така вузька, що їхати нею можна було лише один за одним, до того ж скеляста, отож подолати її міг хіба що досвідчений їздець. І все ж, незважаючи на всі труднощі й небезпеку, серця їхні повнилися радощами, бо з кожним кроком більшала відстань між ними й тією моторошною силою, що від неї вони врятувались.

Проте невдовзі вони переконалися, що ще не втекли з-під влади святих. Вони доїхали до найбезлюднішої місцини на всьому шляху, коли раптом дівчина злякано скрикнула й показала вгору. Там, на скелі, над самісінькою стежкою на тлі неба вирізнялася тьмяна постать самотнього вартового. Тієї самої миті він помітив їх, і над мовчазною ущелиною пролунав войовничий вигук: «Хто йде?»

— Подорожні, до Невади, — мовив Джеферсон Гоуп, вхопившись за рушницю, що лежала впоперек сідла.

Вони бачили, як самотній вартовий зводив курка, вглядаючись у них, — його, напевно, не задовольнила ця відповідь.

— Хто дозволив? — спитав він.

— Свята Рада Чотирьох, — відповів Фер’є.

Живучи серед мормонів, він знав, що її вважають за найвищу владу.

— Дев’ять до семи! — вигукнув вартовий.

— Сім до п’яти, — швидко відповів Джеферсон Гоуп, пам’ятаючи підслуханий у садку пароль.

— Проїжджайте з Богом! — промовив голос угорі. За постом вартового шлях став ширшим, і коні побігли клусом. Озирнувшись, втікачі побачили, як самотній вартовий стоїть, спираючись на рушницю, і зрозуміли, що щасливо перетнули кордон країни обранців і що попереду на них чекає воля.

5. Ангели помсти

Цілу ніч вони їхали кривулястими ущелинами й звивистими кам’янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, який чудово знав гори, знову виводив їх на шлях. Коли розвиднилось, перед ними відкрилося видовище дивовижної, хоч і дикої, краси. Зусебіч їх обступали величезні снігові вершини — кожна немовби визирала з-за плеча іншої, щоб побачити далекий обрій, їхні скелясті схили були такі круті, що модрини й сосни немов нависали над головами подорожніх. Здавалося, досить одного пориву вітру — і вони попадають униз. Побоювання ці були недаремні, бо по голій долині всюди лежали дерева та брили, що попадали згори. Коли втікачі проїздили цією долиною, десь неподалік зірвався величезний камінь і з глухим гримотінням покотився вниз, озвавшись луною в мовчазних ущелинах і перелякавши натомлених коней, що раптом помчали чвалом.

Над обрієм поволі сходило сонце, і вершини гір спалахували одна за одною, мов ліхтарі на святі; невдовзі вони всі запалали червоним полум’ям. Утікачі замилувалися цією величною картиною і навіть відчули в собі свіжі сили. Зупинилися біля потоку, що витікав з якоїсь ущелини, швидко поснідали і напоїли коней. Люсі та її батько охоче посиділи б тут іще, але Джеферсон Гоуп був невблаганний.

— Вони вже вирушили за нами навздогін, — сказав він. — Усе залежить від нашої швидкості. Дійдемо до Карсона — і відпочиватимемо собі хоч усе життя.

Цілий день вони пробиралися ущелинами й надвечір, як прикинули, були вже десь за тридцять миль від своїх ворогів. Нічліг подорожні знайшли собі під виступом скелі, де можна було сховатись від холодного вітру, і там, притулившись одне до одного, щоб зігрітися, проспали кілька годин. Проте ще до схід сонця знову вирушили в дорогу. Вони не помічали, щоб хтось гнався за ними, і Джеферсон Гоуп почав уже думати, що їм пощастило вислизнути з рук страшної спілки, чий гнів вони накликали на себе. Він не знав, як далеко може тягнутися її залізна рука і як скоро вона стисне їх і розчавить.

Опівдні другого дня невеликі запаси їжі майже скінчилися. Це не дуже турбувало мисливця: в горах водилася дичина, а йому й раніше не раз доводилося добувати собі харчі рушницею. Відшукавши затишну місцинку, він зібрав трохи сухого галуззя й розпалив яскраве вогнище, щоб його товариші зігрілися: вони були на висоті п’ятьох тисяч футів на морем, тож повітря стало прохолоднішим. Припнувши коней і кивнувши на прощання Люсі, він перекинув рушницю через плече й пішов шукати якоїсь дичини. Він озирнувся й побачив старого фермера з дівчиною біля вогнища й коней, що нерухомо стояли за ними. Потім їх заступили скелі.

Блукаючи ущелинами, він пройшов зо дві милі, але нічого не знайшов, крім дерев з обдертою корою та інших слідів, які свідчили, що тут поблизу багато ведмедів. Після двох-трьох годин марних пошуків він з відчаю хотів уже повертатися назад, аж раптом уздрів угорі дещо таке, від чого радісно затріпотіло його серце. На виступі високої скелі, футів за триста — чотириста вище од нього, стояло щось схоже на вівцю, але з велетенськими рогами. Сніговий баран — так звалася ця тварина — був, напевно, ватажком стада, якого мисливець не міг побачити; на щастя, баран дивився в інший бік і не помітив людини. Мисливець ліг на землю, поклав рушницю на камінь, довго й пильно націлявсь і нарешті зробив постріл. Тварина підстрибнула, захиталася на краю скелі і впала вниз, у долину.