Повернення Короля, стр. 16

- Тобі не хочеться залишати ярла, чи не так? - запитав він. - Я вірно кажу?

- Так, - шепнув Меррі. [63]

- Тоді поїхали зі мною. Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від'їдемо далеко і пітьма не погустішає. Гріх не відгукнутися на таке бажання, як твоє. Мовчи і йди за мною!

- Сердечно дякую, - просяяв Меррі. - Але ми не знайомі!

- Гаразд, - кивнув юнак, - можеш звати мене Арнхельмом.

Ось у такий спосіб склалося, що гобіт не залишився в Едорасі. Сірий жеребець Вихор навіть не відчув, що ноша його зросла: Арнхельм, стрункий і гнучкий, важив менше за інших їздців.

На ніч вони зупинилися під вербами, біля злиття Сніговиці та Ентули, за дванадцять ліг від Едорасу. На світанку поїхали далі по землях Східної Марки; праворуч на схилах Хальфіріену розкинулися густі діброви - там уже починалися володіння Гондору, - а ліворуч у тумані колихалися трясовини нижнього Андуїну. Скачучи щодуху, доганяли ярла гінці зі звістками одна тривожніша від іншої. З півночі увірвалися вороги, зі сходу на плоскогір'я Рохану пробилася банда орків.

- Нам ніколи озиратися, - говорив Теоден. - Прирікові драговини прикриють наш фланг. Не можна втрачати жодної хвилини. Вперед!

Отже, ярл Теоден, син Тенгіла, залишав свої одвічні володіння; миля за милею вів він своїх людей на схід. Одну по одній минали вони всі вершини, що позначають кордони Гондору: Каланад, Мін-Рімон, Ерелас, Нардол; багаття на них уже згасли. Навколо стояла сіра тиша. Тінь густішала. Надія потроху згасала у всіх, навіть найстійкі-ших серцях.

Розділ 4 ГОНДОР В ОБЛОЗІ

Піна розбудив Гандальф. У кімнаті горіли свічки - за вікнами ледь світилося. Повітря було важким, як перед грозою.

- Котра година? - тамуючи позіхання, запитав Пін.

- Третя, - відповів Гандальф. - Вставай і вдягайся, Намісник чекає. Настав час виконувати нові обов'язки. [64]

- А мене там нагодують?

- Ні, але я тобі дещо приготував, до полудня як-небудь перетерпиш. Віддано наказ заощаджувати провізію.

Пін сумно подивився на тонку скибочку хліба з мізерним, на його погляд, кружечком масла, приготовлену на красивій тарілці, поряд з кухлем збираного молока.

- І навіщо ти мене сюди привіз...

- Ти сам це добре знаєш, - сухо відповів маг. - Щоб уберегти від ще гірших халеп. А якщо тобі не подобається, пригадай, що ти сам напросився.

Пін відразу принишк і заходився їсти.

Незабаром вони вже крокували по знайомій холодній галереї до тронного залу Білої Вежі. Денетор сидів на колишньому місці, немов і не ворухнувся з учорашнього дня. Він вказав Гандальфу на крісло, а Піна начебто і не помітив. Тільки після довгої паузи Намісник запитав:

- Ну, пане мій Перегріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів з користю? На жаль, харчування в Мінас-Тіріті нині скупеньке, не на твій апетит!

Пін промовчав: неприємно почувати, що за твоїми справами стежать і навіть читають думки!

- Чим би ти хотів займатися на моїй службі? - знову запитав Намісник.

- Я думав, ласкавий володарю, ти сам призначиш мені заняття.

- Спершу я маю довідатися, на що ти здатний. Для цього ти залишишся при мені. Мій зброєносець вчора вирушив на стіни, в оборону, і я можу взяти тебе на його місце. Будеш прислужувати, виконувати доручення і розважати мене бесідою, якщо видасться вільна хвилина. Ти вмієш співати?

- У своєму колі - так, - сказав Пін. - Але наші пісні не пасують до великих хором, та ще в такі часи. Ми співаємо заради сміху, про всякі веселі випадки, про страви і питво.

- Ну і чому ж гобітанським пісням не звучати тут і зараз? Ми охоче послухали б пісні країв, що не зазнали наших турбот. Ви співаєте для забави, бо ви в спокої та безпеці - виходить, ми тут працювали недарма, хоч ви й не знали, кому зобов'язані! [65]

Пін спохмурнів. Його не надихала думка виконувати перед правителем Мінас-Тіріту домашні пісеньки, особливо жартівливі, котрі йому краще вдавалися; занадто простацька це була розвага для такої компанії. Втім, Денетор і не зажадав співів зараз же; він став розпитувати Гандаль-фа про наміри роханців, про становище Еомера - племінника ярла. Піна вразило, які підробиці знав Денетор, вже багато років не залишаючи Гондору, про народ, що так далеко живе.

Серед розмови Денетор покликав гобіта, кивнувши головою:

- Йди до арсеналу, нехай тобі видадуть амуніцію і форму, яку носять гвардійці Цитаделі. Речі повинні бути вже готові, я вчора розпорядився. Переодягнись і повертайся до мене.

В арсеналі все дійсно було готове. Пін довго не міг звикнути до нового сріблясто-чорного вбрання. Кольчужка зі сталевих кілець була воронована, чорна, як агат; високий шолом прикрашало вороняче крило, а над переніссям блищала срібна зірка, емальована в коло. Поверх кольчуги вдягали короткий, теж чорний каптан з Білим Деревом, гаптованим на грудях срібною ниткою. Колишній одяг гобіта згорнули і віднесли на склад, залишили тільки лоріенський сірий плащ, але і його дозволялося носити лише поза службою. Тепер Пін вигляда» точнісінько як Ерніл-і-Періаннат, князь напівросликів, як його уявляли гондорці; але почував він себе дуже ніяково. На душі йому посутеніло, як і навколо. Весь день було хмарно, напівтемно; похмурі тіні стали насуватися задовго до вечора, дрож проймала тіло, а тривога - серце. З Мордору насувалася, неухильно розростаючись, величезна хмара. Повітря в долині Андуїну застигло в чеканні нищівного урагану.

Близько одинадцятої, звільнившись нарешті від елуж-би, Пін вийшов пошукати чого-небудь на обід - підживити дух, що помітно слабшав, і якось розважитись у ці важкі години чекання. Біля трапезної зали гвардійців він зустрів Берегонда; той їздив передавати накази по сторожових постах на стінах Пеленнору і щойно повернувся. Удвох вони вийшли - Піну було тісно і задушливо в просторих [66] залах Цитаделі, - і сіли на тому самому місці, де відпочивали напередодні.

Вечір тільки наближався, але запона тіні вже простяглася далеко, і сонце зуміло послати лише кілька прощальних променів, опускаючись у Море, - тих самих променів, що позолотили голову скинутого короля на Роздоріжжі, на очах у Фродо. Полям Пеленнору, схованим за Міндол-луїном, не дісталося і цього скороминущого вітання. Піну здавалося, начебто не вчора, а двадцять років тому він сидів тут уперше, легковажний гобіт, любитель мандрівок, якого лише краєчком зачепило все пережите. Тепер він - маленький солдат міста, готового до жахливого удару, у вишуканому і похмурому вбранні.

Іншим часом та в іншому місці Піна, можливо, і розважив би такий маскарад, але зараз він не міг забути, що зовсім не граючись втрутився у справи великі і дуже небезпечні. Кольчуга гнітила плечі, шолом стискав голову. Плащ Пін поклав поруч із собою на кам'яну лаву і, намагаючись не дивитися на притьмарені поля десь унизу, мимоволі зітхнув.

- Втомився сьогодні? - поспівчував Берегонд.

- Жахливо! Нічого немає гіршого за бездіяльне чекання. Оце так служба! Цілісінький день тинятися під замкненими дверима, поки володар радиться з Гандальфом, Імраелем та іншими вельможами. І ще: не звик я на порожній шлунок слугувати іншим за їжею. Для гобіта це справжня мука. Ти скажеш мені, що варто цінувати таку честь, тільки що мені з цієї честі? Та якби я й наївся, все одно ця хмара висить... Що за штука така? Так сьогодні парко в повітрі, ніби воно погустішало. Чи часто у вас такі тумани бувають, коли вітер зі сходу?

- Це не просто непогода, а злість підступного Володаря Тьми. Він насилає зі Згубної Гори отруйний дим, щоб бентежити серця і розум. І йому це вдається! Хоч би Фарамир скоріше повернувся!.. Цей не піддасться. Але пітьма може перешкодити і йому.

- Гандальф теж стурбований, - згадав Пін. - Мені здається, через відсутність Фарамира він дуже засмутився. До речі, де Гандальф? Він пішов з наради ще до полудня, і дуже стривожений.